АНАЛІТИКА

10.12.2004 | Питання Туреччини. Новий виклик Європейському Союзу
Олексій Коломієць - Виконавчий Директор Центру "Україна - Європейський вибір"

Ще декілька місяців тому, в розпал навколоконституційних дебатів, питання щодо членства Туреччини в Європейському Союзі штучно відкладалося. При цьому, практично всі були усвідомлені в тому, що для майже сорокарічного очікування у «парадного під’їзду» повинна бути надана хоч якась перспектива.


За цей період, ЄС із майже закритого, елітарного клубу шести держав-засновниць, перетворився у величезне утворення, яке складається з 25 країн із 450 мільйоним населенням.


І все свідчить про те, що процес розширення ще не завершений. Попереду накреслене приєднання Румунії та Болгарії в 2007 році, а також перспективність членства країн Західних Балкан. Виразно вимальовується хитка конфігурація Європейського Союзу, який, можливо, буде нараховувати тридцять, а, можливо, більше держав.


Непублічні алгоритми розширення


Кожний етап розширення Європейського Союзу готувався з особливою ретельністю. При цьому, завжди існувала надскладна ділемма, яка хоча не афішувалася, була логічно обгрунтована: максимальні преференції для країн, що вже входили до складу, спочатку Єдиного Економічного Союзу, в подальшому – ЄС, з одночасно мінімальними витратами для абсорбції нових членів.  Поза сумнівом, неминучість витрат, пов’язаних з черговою хвилею розширення, визнавалася всіма. Водночас, механізми, в першу чергу, бюджетні, функціонування ЄС предбачали потенційне повернення витрачених засобів. Але, кожне наступне розширення ЄС ставило завдання все більш підвищеного ступеню складності, компроміси ставали все більш хиткими.


Паралельно із винятково прискіпливим підрахунком економічних преференцій та витрат, жорстка боротьба розгорталася навколо політичних механізмів прийняття рішень, в першу чергу, по лінії «Франція-Німеччина». Що в умовах ЄС-6, ЄС-9, ЄС-12 і навіть ЄС-15 виглядало доволі природнім, враховуючи політичну вагу Франції в європейському проекті. Яка б, в той самий час, виглядала безглуздою без превалюючих бюджетних асигнувань в бюджет ЄС з боку Німеччини, що досягали позначки 60% від загального бюджету Європейського Союзу.


Фактично, формула розширення ЄС була гранично відверто зформульована Е. Моравчиком та А. Вачудовою в 2003 році: «Розширення було змодельовано в якості «гри у владу», в якій ЄС має максимальні вигоди за рахунок членства, що збільшується, в термінах економічних, бюджетних переваг та переваг безпеки, і, в той самий час, мінімізує ціну вступу нових членів (в розумінні бюджетного, економічного та політичного впливу  нових членів на економіку, бюджет та інститути ЄС)».


Амстердамський, Ніццький Договори стали результатом роботи двох Міжурядових конференцій ЄС, відповідно 1996 та 2000 років. Знаходження компромісу ставало все більш важким. Відверто це далося взнаки під час роботи Міжурядової Конференції 2000 року, що була під загрозою реального блокування. Ніццький Договір був схвалений на тлі вкрай суттєвих розбіжностей. Результат – надскладна формула прийняття рішень, так званий «три-пороговий алгоритм» прийняття рішень в Раді міністрів ЄС, який вступив в силу з 1 литопада 2004 року. І який, за передбаченнями багатьох аналітиків, різко ускладнить процедуру прийняття рішень. 


Але, політичне рішення щодо розширення за рахунок держав Центральної та Східної Європи було ухалено наприкінці 80-х років та підкріплено, відповідно, Маастріхстським Договором та рішенням Європейської Ради в 1992 році в Единбурзі щодо фінансових перспектив ЄС на 1993-1999 роки.


На Самміті на острові Родос в грудні 1988 року Європейська Рада підтвердила своє «зобов’язання діяти в напрямку подолання розподілу континенту та підтримувати Західні цілі та принципи з країнами, для яких вони є спільними». Ключовим в сенсі розширення стало головування Люксембургу в 1997 році, коли був сформульований та схвалений принцип «політики регати», як найбільш відповідне та правдиве рішення.


Але, головним виявилося те, що як пише Хосе Торребланка в своїй статті «Воззєднання Європи: обіцянки, переговори та компроміси»: «Обіцянка членства для Центральної та Сідної Європи не стало результатом гарячих та широких публічних дебатів: виявлялося природнім діяти у відповідності з історичною конструкцією керуючих принципів щодо політики розширення та ідентичності , визначених в минулому самоусвідомлюючому процесі».


Перед Туреччиною Європейський Союз не має таких історичних, політичних та моральних зобов’язань, які він мав перед країнами Центральної та Східної європи. Тому, колективні рішення держав ЄС часто, навіть в стратегічних питаннях, приймалися в рамках спільної ідентичності та солідарності, більш ніж ефективності. Мабуть, і, скоріш за все, розширення 2004 року (а також, заплановане розширення за рахунок Болгарії та Румунії) стануть останніми актами ЄС, що  мають солідарно-політичну основу.


Після 1 травня 2004 року на геополітичній карті виник новий Європейський Союз, можливо, перспективний. Але, більш нагадаючий доволі-таки рихле утворення та за думкою Ендрю Моравчика «з відсутністю гранд-проекту», спроможного вдихнути нову, свіжу хвилю ефективності та перспективності. Поза сумнівом, потенційне членство Туреччини ніяким чином не є таким проектом. Скоріш за все, що навпаки.


В цьому аспекті дебати навколо долі Конституційного Договору ЄС набувають ще більшого значення. Але, ідейні натхненники та архітектори майбутньго Європи у формі Конституційного Договору навіть не передбачили потенційне членство турецької держави в Європейському Союзі. Це відверто прослідковується, хоча б, в двох ключових позиціях: системі розподілу голосів в Раді Міністрів та кількості депутатських місць в Європарламенті.


Доволі-таки дивним виявляється рішення щодо розгляду «турецького питання» наприкінці «турбулентного» в історії ЄС 2004 року. Виявляється, що більш логічним було б прийняти рішення після закінчення надзвичайно складного ратифікаційного процесу. В усякому випадку, тоді ситуація навколо перспектив самого Європейського Союзу виглядала б значно детермінованою. Але, вельми ймовірно, що і загрозливою.


Формальності та реалії


Формально, Європейський Союз у 1999 році оголосив про те, що Туреччина є кандидатом на членство та накреслив основні політичні умови для початку переговорів щодо вступу: стабільність інститутів, які гарантують демократію, верховенство права, повага та дотримання прав людини, захист національних меншин.


На Самміті ЄС в Копенгагені в грудні 2002 року Туреччина мала подібну, за багатьма критеріями, ситуацію в сфері політичних прав та громадянських свобод, навіть по зрівнянню з такими кандидатами як Естонія і Латвія, і навіть кращу, ніж Румунія. Згідно досліджень «Freedom House», в 1992 році Туреччина отримала оцінку в два бали (кращий показник разом з Польщею та Угорщиною) в галузі прав людини та 4 бали в області громадянських свобод (найгірший показник разом із Румунією). При цьому, оцінки виставлялися за семізначною шкалою: «1» балл – найвища ступінь свободи та «7» баллів – найнижча ступінь.


В свою чергу, згідно досліджень «Transparency International» відносно рівня корупції, в 2003 році такий рівень в Туреччині складав 3,1, а в Румунії – 2,8. При цьому, рівень корупції, який визначали бізнесмени, вчені та аналітики, вимірювався від оцінки в десять балів (абсолютна прозорість) до нуля балів (висока корупція).


Очевидно, що принципове рішення щодо членства Туреччини в ЄС відкладалося, зрозуміло, ні в силу ідеологічних, політичних або географічних настанов. Хоча, поза всіляких сумнівів, перераховані вимоги посідали дуже серйозні позиції під час обоговорення «турецького питання». Так як і те, що питання приєднання або відмова приєднання Туреччини до Європейського Союзу не можна відкладати нескінченно.


Маючи потужний стимул як початок переговорів про вступ країни до ЄС, уряд правоцентристської АКР на чолі з Реджепом Таіпом Ердоганом зосередився на реалізації чотирьох основних пакетів перетворень, деякі з яких вимагали внесення серйозних змін до національної конституції. Ці перетворення, зокрема, включали:
- надання значної культурної, мовної, освітньої автономії для національних меншин, в першу чергу, для курдів;
- посилення громадянського контролю над збройними силами та зменшення політичного впливу військовослужбовців в політичному житті країни,
- звільнення політичних в’язнів;
- відміна смертної кари;
- заборона проведення тортурів поліцією;
- реформа судової системи;
- більший захист засобів масової інформації та дотримання принципів свободи слова.


Питання членства Туреччини – можливо, питання засадничих постулатів та механізмів існування Європейського Союзу.


Напевно, в разі приєднання Туреччини до ЄС, можна буде вести мову щодо глибинної трансформації «загальноєвропейського проекту» та перетворення його в доволі аморфне утворення з населенням приблизно в 550 млн. чоловік із суттєво розмитими цілями свого, навіть не існування, то хоча б функціонування.


Потенційне приєднання Туреччини зумовить фактично руйнуючий вплив на фінансово-економічні основи та пріоритети ЄС, які формують засади його минулого та нинішнього функціонування. В першу чергу, мова буде йти про можливу докорінну трансформацію бюджетних відносин всередині ЄС, принципів формування багаторічних бюджетних перспектив. Членсто Туреччини, як однієї з найменш розвинутих держав з бідним населенням, змусить перейти до разряду «донорів» навіть ті держави, яки в силу власного соціально-економічного розвитку, здавалося, надовго були б віднесені до розряду «реціпієнтів».


В свою чергу, такі можливі глибинні зміни в бюджетних відносинах потягнуть за собою незворотні зміни таких, здавалося, незмінних ознак ЄС, як Спільна сільськогосподарська політика, структурні фонди та політика узгодження. Зміни, а тим більш, серйозна трансформація, даних засадничих політик ЄС викличе вкрай серйозний спротив з боку тих держав, які є іх найбільшими захисниками. Наприклад, Франції, як основного адвоката нинішньої Спільної сільскогосподарської політики, отримуючи найбільші дивіденди та жорстко суперечуючи її серйоному реформуванню. Іспанії - як одного з основних «реціпієнтів» структурних фондів бюджету ЄС.


В цьому зв’язку, вельми показовою є презентація бюджетних перспектив Європейського Союзу на преіод 2007-2013 року. Навіть поверховий аналіз дає підгрунтя зробити висновок, що основний фінансовий документ ЄС не передбачає не то, що можливе членство Туреччини на протязі даного періоду, але й навіть не містить якихось серйозних спроб розпочати процес щодо можливого членства.


 


Мабуть, розробники фінансових перспектив, а основна відповідальність за них покладена на Європейську Комісію, жорстко притримуються думки про те, що членство Туреччини в ЄС може стати реальністю не раніше ніж через пятнадцять років.


 


6 жовтня Європейська Комісія запропонувала довгоочікувану доповідь щодо готовності Туреччини розпочати переговори з Європейським Союзом. Причому, як повідомив Гюнтер Ферхойген, підготовка доповіді базувалася на тих самих підходах та оцінках, що були застосовані до країн Центральної та Східної Європи. Такими чином, підтримувалася позиція коли не передбачалося 100% виконання всіх умов для початку переговорів.


 


Одночасно з щорічною доповіддю, Комііся надала аналітичний рапорт про вплив членства Туреччини на політичну, економічну та фінансову політику ЄС. При цьому, необхідно враховувати, що розглядати всі ці три політики окремо одна від іншої не виявляється можливим.


 


Окресливши потенційний, кардинальний вплив можливого членства Туреччини в ЄС, необхідно спроектувати це членство на інститути ЄС та іх функціонування.


 


Надскладний компроміс в конституційному процесі з проблеми формули голосування в Раді ЄС буде зруйнований. Членство Туреччини кардинально змінить співвідношення демографічних показників в Європейському Союзі і, віповідно, відсотковий показник у другій складовій формули «подвійної більшості». Навряд чи, хоча б одна країна в нинішньому ЄС-25 може собі уявити, яким чином можна спроектувати потенційне членство Туреччини на систему прийняття рішень. Дуже вірогідно, що, нарешті, може бути запропонована формула «одна країна- один голос». Але, тоді необхідно буде визнати, що скоріш за все, від існуючого ЄС залишиться саме вивіска.


 


Серйозної трансформації зазанає головування в секторальних Радах міністрів. Формула «потрійного головування», можливо, повинна бути трансформована.


 


Вкрай гострою буде боротьба за перерозподіл депутатських місць в Європейському Парламенті. Як відомо, згідно положень Ніццького Договору, кількість депутатських мандатів, з врахуванням приєднання Болгарії та Румунії, буде збільшена до 750. Невідомо як відбудеться перерозподіл місць після можливого приєднання країн Західних Балкан. Туреччина, згідно розрахунків, буде претендувати на 81 депутатське крісло. Тобто мати друге національне представництво після Німеччини. Напевно, знову буде підняте питання щодо перерозподілу числа місць в Європейському Парламенті. При цьому, депутатські місця будуть відбиратися у країн з найбільшим представництвом.


 


Також виникне питання щодо розподілу місць в Економічному та Соціальному Комітеті, а також Комітеті Регіонів.


 


Що стосується Європейської Комісії, то навряд чи можна буде очікувати будь-яких змін, враховуючи потенційне скорочення числа комісарів до 2/3 від кількості країн-членів ЄС. Але те, що Туреччина буде довго чекати свого представництва в Комісії – безсумнівно.


 


Як і прогнозувалося, доповідь Європейської Комісії не стала протирічити прогнозам. Новації полягали в тому, що передбачається набагато жорсткіший процес проведення переговорів щодо приєднання Туреччини. При цьому, в разі відхилення від наперед запрограмованих критеріїв, переговори можуть зразу перерватися. Дата початку переговорів залишається невідомою. Вся відповідальність лягає на плечі глав країн та урядів країн ЄС, які зберуться на Самміт в грудні.


 


Грудневі сценарії ЄС для Туреччини



 


Багато в чому, позиції лідерів держав вже визначені. Передбачається, що більшість з них буде іхати до Брюсселю з позитивним настроєм. В той самий час, поза сумнівом, існує впливова група країн, серед яких виділяється Франція, які виступають вкрай жорстко, якщо не сказати категорично, «проти» членства Туреччини. Більше того, міністр фінансів Франції Ніколя Саркозі запропонував проведення національного референдуму щодо членства Туреччини в ЄС. Враховуючи необхідність одноголосного прийняття рішення, доволі-таки важко передбачити результат жорстких дебатів, що насуваються.


 


В усякому випадку, можна спрогнозвати три можливих сценарії розвитку подій на грудневому Самміті.


 




  1. Європейська Рада не приймає рішення щодо початку переговорів, враховуючи негативну позицію, як мінімум, однієї країни. При цьому, будуть висуватися різноманітні докази, основним із яких стане невизначеність з проектом Конституційного Договору.  


  2. Європейська Рада приймає рішення щодо початку переговорів з Туреччиною, можливо, на початку 2005 року. Але, таке рішення буде супровуджуватися комплексом жорстких умов з боку інститутів ЄС. В разі іх невиконання переговори не відкриваються.


  3. Європейська Рада приймає рішення щодо початку переговорів з Туреччиною та встановлює графік іх проведення. При цьому, процедури переговорів з Туреччиною будуть суттєво відрізнятися від переговорів з країнами Центральної та Східної Європи. Прогрес в переговорах буде оцінюватися виключно на реальних оцінках практичної імплементації зобовязань турецького уряду.

 


В нинішній політичній ситуації суттєвої політичної невизначеності все більше ознак, що свідчать про те, що лідери країн ЄС будуть більш схильні саме до другого варіанту – «так, але». Наскільки така політична відповідь може вплинути на внутрішньополітичну ситуацію всередині Туреччини передбачити доволі складно. Але, драматизувати ситуацію навряд чи буде доцільно, так як і потенційне підсилення позицій антиреформаторських сил в країні. В принципі, мова, в основному, повинна йти про процеси всередині самого Європейського Союзу. І в цьому контексті, так зване «турецьке питання» може відіграти більш дестабілізуючу, ніж стабілізаційну функцію.


 


В цьому ракурсі можна розглядати пропозиції Ютти Едтхофф та Крістофера Х’юсгена в статі «Рада ЄС в складі 30+: інституційні перетворення», в якій пропонуються нові форми  взаємовідносин ЄС з державами, що претендують в перспективі на приєднання: часткове членство, членство без права голосування, створення структур на взірець Європейського Економічного Простору.


 


За дуже складним поцесом розвитку відносин між Туреччиною та Європейським Союзом прискіпливо спостерігають США. Можливо, що виключно емоціональною була фраза Президента Буша на червневому Самміті НАТО про те, що «Туреччину необхідно як можна скоріше прийняти в ЄС». Причому, фраза була виголошена саме в Стамбулі. Поза сумнівом, Сполучені Штати багато в чому відповідальні за реалізацію «європейського проекту». Але, що таке «європейський проект» сьогодні й якими стануть його обрії навіть в найближче десятиріччя – завдання з багатьма невідомими.


 


Прогресуюче розходження американців та європейців щодо підходів до сприйняття та розуміння шляхів вирішення сучасних протиріч, залишають не дуже багато надій на те, що проблематика ЄС буде займати багато часу в керівних кабінетах Вашингтону. Туреччина, в американському сприйнятті, це історичний міст між Європою та азійським простором, частина аноносованого пректу «Великий Близький Схід». Стратегічно, розташування Туреччини, поза сумнівом, виграшно з геополітичної точки зору США. Але, чи турбуються Сполучені Штати про ЄС в контексті можливого членства Туреччини – сумнівно. І тут, зрозуміло, мова йде про суперництво, конкуренцію. Але, скоріш за все, про все більшу відчуженість.


 


Більш реально, щодо Туреччини в ЄС – питання для США в контексті аспектів безпеки європейського континенту, враховуючи членство Туреччини в НАТО. І, можливо, суттєве звільнення США від обов’язків «військового нагляду» над Європою, враховуючи тенденції та розповсюдження сучасних загроз.


 



USERS COMMENTS

Ваше ім'я
Ваша поштова скринька
Заголовок
Ваш відгук
Залишилось сомволів
| | | Додати в вибране
Пошук
Підписка
Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України
Інститут євро-атлантичного співробітництва
Центр "Україна - Європейський вибір"
Defense Express
Центр європейських та трансатлантичних студій

Rambler's Top100 Rambler's Top100


Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження"
Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Центру інформації та документації НАТО в Україні
© 2004 - 2022. ЄВРОАТЛАНТИКА.UA
Всі права захищено.

Даний проект фінансується, зокрема, за підтримки Гранту Відділу зв'язків із громадськістю Посольства США в Україні. Точки зору, висновки або рекомендації відображають позиції авторів і не обов'язково збігаються із позицією Державного Департаменту США.
На головну Анонси подій Новини Аналітика Топ новини та коментарі Мережа експертів Про проект