9-11 лютого в Німеччині відбулася традиційна (вже 43-тя) Мюнхенська конференція з питань безпеки, що є одним з найбільших глобальних форумів з питань міжнародних відносин та безпеки й, з огляду на це, по праву називається “безпековим Давосом”. Нинішня конференція отримала назву – “Глобальна безпека – глобальна відповідальність”.

Мюнхенська конференція бере свій початок з часів “Холодної війни”, коли було започатковано неформальний інструмент обговорення актуальних військово-політичних та безпекових питань трансатлантичного партнерства. Сьогодні конференція перетворилася на глобальний майданчик для обговорення повного спектру міжнародних відносин між представниками з усього світу – в Мюнхені були присутні близько 270 політиків з 40 країн, серед них кілька глав держав та урядів: з ФРН, Росії, України та інших. Ці трансформації формату конференції є адекватною реакцією на сучасну систему міжнародних відносин та необхідність пошуку нових відповідей на наявні глобальні загрози, що й знайшло відображення у назві конференції, запропонованій її організаторами.

На обговорення учасників було винесено широкий перелік питань, що включав проблеми трансатлантичного партнерства, майбутнє НАТО, боротьбу з тероризмом, енергетичну безпеку, поширення зброї масового знищення та ядерних технологій, ситуації в Ірані, Іраку та Афганістані тощо. Проте, незважаючи на актуальність зазначених питань, цьогорічна конференція пройшла під знаком Росії та постаті її президента – Владіміра Путіна. Ще до виступу В.Путіна в Мюнхені, навколо його візиту відбувався великий ажіотаж більшості учасників та світових ЗМІ. Й він їх очікування не зіпсував. А після виступу В.Путіна, всі наступні заяви проголошувалися або сприймалися вже у контексті його тез.

Президент Росії вперше брав участь у подібному заході, що обіцяло реалізацію мети зустрічі – досягнення консенсусу у питаннях спільного протистояння новітнім глобальним загрозам. Однак, результат виявився іншим. Сторони висловили протилежне бачення розвитку сучасного світу. Традиційно дипломатично коректні, глибокозавуальовані та невиразні заяви учасників як цієї, так і багатьох попередніх конференцій, були загнані в тінь різким, провокаційним, місцями цинічним та майже вульгарним (що є традиційним стилем Владіміра Владіміровіча) виступом Президента РФ. Прикрившись неформальним статусом конференції В.Путін обрав атакуючу та відверту форму донесення власного месседжу.

Виступ В.Путіна викликав у світі (передусім на Заході) увесь спектр політичних та людських почуттів – шок, злість, роздратування, розчарування, розгубленість, здивування, захоплення, засудження, підтримку.., окрім байдужості. Незважаючи на зміст послання російського Президента, Путіну треба віддати належне, за те, що він відкрито показав реальну позицію Росії та її бачення майбутнього світового устрою, за те, що струснув Стару Європу та змусив її замислитися над її ж пріоритетами, за те, що виніс на світове обговорення ті питання, про які провідні політики досі воліли мовчати, намагаючись не помічати поступову, але впевнену еволюцію сучасної глобальної системи міжнародних відносин. Не менш різким був виступ й Віце-прем’єр-міністра РФ Сергія Іванова, якого у Мюнхені вірогідно представили західному політичному бомонду як можливого наступника Путіна.

Тож у чому полягав цей революційний виступ Президента РФ, який багато хто у світі сприйняв як презентацію нової зовнішньополітичної програми Російської Федерації. Перший удар прийшовся по Сполученим Штатам Америки та їх сучасній політиці. Вашингтон було звинувачено у нав’язуванні іншим країнам власних правових та політичних норм, підриві стабільності у світі, однією з основних загроз якої є монополярність світу, старті нової гонки ядерних озброєнь тощо. Ось лише деякі з цитат Президента РФ, які ілюструють тон та акценти російського послання: “США перейшли всі межі, ніхто тепер не може захиститися міжнародним правом”, “глобальні дії США не врегулювали жодної проблеми”, “влада, яку США беруть на себе, руйнує цю країну зсередини”.

Узагальнення бачення Москвою глобального майбутнього було більш абстрактним та акцентувалося на прихильності до багатополярної моделі світоустрою, безальтернативності центральної ролі ООН, стійкості міжнародно-правової системи.
Окремо В.Путін зупинився на розвитку нової американської системи ПРО в Європі, заявивши, що це може викликати асиметричну відповідь Росії. Було зазначено, що нові російські ракетні комплекси здатні долати будь-які системи ПРО, тож американська ініціатива з розміщення ПРО у Східній Європі не матиме жодного результату, крім спонукання до гонки озброєнь. Президент Росії також звинуватив Вашингтон у невиконанні договірних зобов’язань зі скорочення ядерного арсеналу. Знущанням виглядало й звернення В.Путіна до присутнього у залі Міністра оборони США Р.Гейтса підвестися на підтвердження того, що Пентагон не ховає “під подушкою” обіцяні до скорочення ядерні заряди”. Було засуджено й розширення НАТО, назване провокацією, а сам Альянс охарактеризовано, як “вульгарний інструмент реалізації інтересів однієї держави, який не зміцнює безпеку, а послаблює її”.

Російський Президент не підтримав й міжнародної ізоляції Ірану та підтвердив продаж Росією Тегерану систем ПРО середнього радіусу дії, мотивуючи це тим, щоб “Іран не почував себе загнаним у кут”.

В.Путін різко розкритикував ОБСЄ, назвавши її заангажованою організацією, яка грубо втручається у внутрішні справи держав. Заяву щодо ОБСЄ можна вважати відповіддю Москви за постійну критику Кремля з боку цієї організації у недемократичності та порушеннях домовленостей, а також спробою дискредитувати імідж ОБСЄ як головного контролера демократичності виборчих процесів на пост радянському просторі. Адже, ця організація традиційно має кардинально протилежні думки щодо ходу та результатів виборів від тих, що оголошують промосковські спостерігачі СНД.
Дійшовши до “хворого” для європейців питання енергетичної стабільності В.Путін, заявив що Європейська енергетична хартія не влаштовує Росію та звинуватив саме європейців у порушенні принципів вільного ринку. Цинічно виглядала заява – “Ціна на енергоносії повинна визначатися ринком, а не бути предметом політичних спекуляцій, економічного тиску та шантажу” – нічого не нагадує?, і це з вуст Президента Росії.
Не забув Президент у своєму виступі й Україну. Після того, як він змусив здригнутися Київ, заявою про українсько-російський газотранспортний консорціум, незважаючи на всі заперечення з українського боку, В.Путін у Мюнхені повторив: “Росія розглядає питання про укладання домовленості з українською стороною щодо обміну активами у газотранспортній сфері”. Крім цього додав, що позитивно сприймає раніше підписані українсько-російські газові домовленості й закликав Європу “подякувати за це Україні”.

Увесь виступ В.Путіна більшість високоповажної аудиторії слухала з похмурими обличчями на яких спостерігалася суміш здивування, прозріння, нерозуміння, враження. Відповіді на запинання присутніх були не менш жорсткими та відвертими.
Першою офіційною заявою Білого дому стало висловлення лише “здивування” заявами Путіна. Проте, на наступний день Вашингтон спромігся на більш адекватну відповідь. Новопризначений Міністр оборони США Роберт Гейтс порівняв виступ російського лідера з часами “Холодної війни”, від повернення до якої він застеріг Москву. Також, Р.Гейтс зазначив, що сучасна російська політика у деяких випадках працює проти міжнародної стабільності, зокрема тим, що Кремль використовує для досягнення своїх цілей енергетичний шантаж та торгівлю зброєю, поставивши Росію в один ряд з Іраном та Північною Кореєю. Одночасно з цим керівник Пентагону підтвердив, що протистояти новим глобальним викликам НАТО та США можуть лише разом з Росією, а “нова Холодна війна нам не потрібна”.

Загальний висновок з виступу В.Путіна, який було зроблено іншими учасниками конференції та світовими ЗМІ – це загроза початку нової “Холодної війни”. Генеральний секретар НАТО Яаап де Хооп Схеффер заявив: “Я розчарований виступом Путіна, він не співвідноситься з рівнем партнерства Росії та НАТО”. Американський сенатор Джон МакКейн (один з вірогідних кандидатів на пост Президента США від Республіканської партії) відзначив виступ Президента Росії “найагресивнішим виступом кремлівського лідера з моменту закінчення Холодної війни”, а сенатор Джозеф Ліберман “провокаційним”. Міністр закордонних справ Чехії Карел Шварценберг навіть подякував Президенту Путіну, “який не лише добре попіклувався про публічність цієї конференції, але й ясно та переконливо показав, чому НАТО повинно розширюватись”. Західна преса та міжнародні правозахисні організації звинуватили В.Путіна у наглості та цинізмі, а російські мас-медіа захоплено твердять про заслужене й справедливе відновлення міжнародної ваги Росії.

Про що ж реально можуть свідчити тези В.Путіна представлені світові на найвищому політичному рівні. Передусім, – це старт нової значно активнішої російської зовнішньої політики, в рамках якої Москва відмовляється від визнання факту існування монополярної моделі світу. Росія ще раз наголосила, що легітимність розширення НАТО вона не визнає й тому і надалі протистоятиме інтеграції до нього нових держав, а також розміщенню на територіях колишнього Варшавського пакту нових військових баз. Одночасно з цим, було дано зрозуміти, що Кремль “приймає бій” й готовий адекватно відповідати на дії США та НАТО.

Важливим моментом є те, що В.Путін, використовуючи все більш наростаючі суперечності у трансатлантичному партнерстві по лінії Стара Європа (передусім Франція та ФРН) – США, відкрито виніс на розгляд європейців пропозицію об’єднати зусилля у міжнародній політиці та безпеці на противагу американським глобальним діям. Підґрунтя для подібного союзу у вигляді вісі “Париж – Берлін – Москва” вже існує досить давно. Стара Європа та ЄС наразі чітко не відреагували. Жоден з російських партнерів на Заході поки що відкрито не підтримав пропозицію Путіна, на що він, напевно, дуже сподівається, проте ніхто з них й не відкинув прийнятність його тез. Європа наразі у роздумах. З одного боку вони поділяють позицію Росії щодо ролі США у світі, з іншого, цілком обґрунтовано передбачають, що лідером нового майбутнього партнерства буде саме Москва, а не Брюссель, Париж чи Берлін.

Не треба скидати з рахунків й внутрішній чинник мюнхенського послання Путіна. Росія готується до парламентських та президентських виборів й зміцнення віри багатьох росіян у відродження імперії грає на руку Президенту та його оточенню.

Серед можливих причин, що створили умови для такого зміцнення позицій Росії можна відзначити:
1) Постійне загравання Європи з Москвою чи то з політичних мотивів для створення противаги впливу США, чи то з мотивів енергетичних. Європа вселила впевненість в Росію у її могутності. Європа показала свій страх й безпорадність перед Росією. Це й спонукало В.Путіна до посилення цього страху серед європейців за допомогою відверто знущального виступу в Мюнхені. Конференція у Мюнхені стала продовженням подій Ризького саміту НАТО, коли В.Путін спровокував шок у його учасників своїм можливим приїздом до Латвії без запрошення, вслід за обережною та нечіткою позицією ЄС на російсько-українську та російсько-білоруську енергетичні кризи, ігнорування серйозних порушень демократії в Росії, запрошення на саміти ЄС фактично у якості повноправного учасника тощо.

2) Недооцінка Росії з боку Вашингтона та зменшення уваги до неї в контексті проблем США в Іраку і Афганістані. Білий дім переоцінив міцність “стратегічного партнерства” з Москвою, яке мало здійснюватись, на думку США, не впливаючи на реалізацію американських інтересів.

3) Кардинальні зімни на світовому ринку енергоресурсів, що допомогло Росії зміцнити свої міжнародні позиції та забезпечити величезний профіцит бюджету.

4) Тотальна внутрішня підтримка дій нинішньої російської влади з боку місцевого політикуму та суспільства.

Повертаючись безпосередньо до Мюнхенської конференції, варто зазначити, що іншою важливою темою для обговорення стала тема діяльності НАТО та євроатлантичного партнерства. Тут основним ньюз-мейкером став Р.Гейтс, намагаючись бути не менш відвертим ніж В.Путін. Міністр оборони, звертаючись передусім до європейських союзників, заявив: “НАТО – це не паперове членство або соціальний клуб чи місце для балаканини. Це військовий альянс, перед котрим стоять дуже серйозні та реальні світові завдання й котрий має захищати наші спільні інтереси та цінності”. Також Р.Гейтс розкритикував деякі країни НАТО в їх недостатній участі у врегулювання ситуації в Афганістані, а також у невиконанні своїх союзницьких зобов’язань, з огляду на те, що лише 6 з 26 держав НАТО, роблять належні відрахування на оборону в обсязі 2% свого ВВП. У цій заяві США вслід за Росією поставили перед Старою Європою запитання: “На чиєму Ви боці?”.

Генеральний Cекретар НАТО де Хооп Схеффер підтримав плани НАТО до подальшого розширення. Він зазначив, що вже 2009 р. членами Альянсу мають стати Хорватія та Македонія, а також підтвердив перспективи членства Грузії, України та Сербії.

Господарі зустрічі – німці, зайняли значно поміркованішу позицію. Канцлер ФРН Ангела Меркель у своїй промові (яку В.Путін слухав без перекладу) натякаючи на США підкреслила, що жодна держава, навіть найпотужніша, не може справитися з сучасними проблемами самостійно. З огляду на це пані Меркель закликала до поглиблення співробітництва ЄС та НАТО з Росією, а також зазначила, що Європа має спільно з Росією відповідати за процеси у світі. Міністр закордонних справ ФРН Франк-Вальтер Штанмайєр заявив, що “не варто шукати відповіді на всі глобальні процеси лише в рамках НАТО, а найважливішими трансатлантичними проектами ХХІ сторіччя мають стати охорона екології та клімату”. Ці німецькі тези можна сприймати як черговий реверанс Берліна у бік Москви, неповну згоду з сучасним розвитком НАТО та глобальним лідерством Вашингтона.

У цьому контексті варто нагадати заяву на цій же конференції у Мюнхені 2005 р. попереднього Канцлера ФРН Герхарада Шрьодера: “НАТО вже не є головним форумом, на якому трансатлантичні партнери обговорюють та координують стратегії”. Це висловлювання прозвучало після іншого зауваження Г.Шрьодера, що Сполучені Штати та Німеччина по різному бачать свою роль у світі й Берлін виступає за “міжнародну стабільність та безпеку”.

Чільне місце на конференції зайняло “іранське питання”. Секретар Вищої Ради національної безпеки Ірану Алі Ларіджані, який довго вагався зі своєю участю у конференції, таки виступаючи на ній наголосив: “Військова політика Ірану нікому не загрожує. В іранській доктрині військової безпеки немає місця хімічній або ядерній зброї й Іран готовий до широкої співпраці з МАГАТЕ. Ядерна зброя взагалі суперечить канонам ісламу, тож якщо ми будемо прагнути до ядерної зброї, інші держави озброять наших сусідів і почнеться гонка озброєнь. Нам це не потрібно”. А.Ларіджані заявив, що Тегеран готовий до компромісних варіантів розвитку ситуації: “збагачення урану до певного рівня або створення консорціуму враховуючи інтереси Заходу”, а пропозиція Росії зі створення спільного підприємства по збагаченню не відкинута та вивчається.

Вірогідно позиція Ірану пом’якшала з огляду на розуміння у Тегерані рівня небезпеки для країни від подальшого нагнітання ситуації навколо ядерної програми, зокрема, щодо можливості військової операції проти іранського режиму, а також як результат перших наслідків накладених на країну міжнародних санкцій. Щоправда неформальна закрита зустріч А.Ларіджані та Верховного представника ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики Х.Солани пройшла без видимих результатів.

Піднімалося на конференції й питання Афганістану. Окрім американського заклику до європейців (передусім до ФРН) збільшити свої військові контингенти, в Мюнхені виступив Радник з національної безпеки Афганістану, який заявив, що 2007 р. має стати переломним в стабілізації країни, але для цього треба згуртувати всі сили для протидії талібам, активізація яких, разом з посиленим припливом іноземних найманців очікується, за його словами, вже навесні.

Міністр закордонних справ Пакистану також закликав НАТО посилити свою присутність Афганістані та активніше протидіяти виробництву та поширенню наркотиків у цій країні. Він категорично заперечив заяви ООН й НАТО, про небажання Ісламабада підтримати мирний процес в Афганістані та долучитися до боротьби проти Талібану.

Зовсім малопомітним, на фоні інших подій Мюнхенської конференції, залишився перший візит на цей захід Президента України. Віктор Ющенко провів ряд зустрічей, зокрема, з А.Меркель, В.Путіним, Я.де Хооп Схеффером, Р.Гейтсом, під час яких український Президент сформулював найнагальніші проблеми зовнішньої політики Києва. Піднімаючи питання енергетичної безпеки В.Ющенко закликав сторони до врахування інтересів всіх трьох суб’єктів енергоринку – постачальників, транзитерів та споживачів. Найкращим засобом стабілізації енергетичної безпеки, за словами Президента України, має стати включення української газотранспортної системи до європейської. Тим самим, В.Ющенко фактично запропонував ЄС створити разом з Україною газотранспортний консорціум. У своєму виступі В.Ющенко також звернув увагу на ситуацію у Придністров’ї та закликав ЄС до підтвердження територіальної цілісності Молдови (напевно у контексті погроз Росії використати там “косовський сценарій”).

Під час зустрічей з Федеральним канцлером Німеччини (яка наразі головує в ЄС) та Генеральним секретарем НАТО, В.Ющенко висловив сподівання, що Україна буде членом ЄС у 2017 р., а також заявив мету України – стати повноправним членом загальноєвропейської системи безпеки. Що стосується вступу України до НАТО, то на це наш Президент дуже обережно й абстрактно зазначив: “Треба пройти етап порозуміння в суспільстві, відчути що це загальнонаціональний пріоритет, а не спекуляція”, що дуже схоже на відому заяву В.Януковича у Брюсселі про неготовність українського суспільства до вступу України в НАТО.

Більш переконливо, хоча також досить обережно, виловлювався за вступ України до Альянсу, його Генсек. Я. де Хооп Схеффер заявив, що хоче бачити Україну в НАТО й позитивно оцінює прагнення Києва до членства. А.Меркель, у свою чергу, зазначила, що Україна та ЄС наразі мають іти у напрямку спрощення візового режиму та створення зони вільної торгівлі.

На зустрічі В.Ющенка з Міністром оборони США Р.Гейтсом, український Президент обговорив лише питання підтримки вступу України до СОТ (незважаючи на те, що Вашингтон з даного питання вже зробив зі свого боку все можливе), забезпечення енергетичної безпеки, боротьби з корупцією, реформ у секторі оборони та безпеки. Що ж стосується реалізації стратегічної мети України на вступ до НАТО, в чому від Вашингтона залежить надзвичайно багато, то В.Ющенко висловив зацікавлення у “розширенні навчально-тренувальних програм для військових та цивільних службовців України у навчальних закладах НАТО”. І це – після внесення в американський Сенат законопроекту про підтримку членства України в НАТО? Причинами цього можуть бути реакція на виступ В.Путіна, компроміс з В.Януковичем, невпевненість в успіху та правильності задекларованого шляху держави або традиційна для України зміна пріоритетів.

Підсумовуючи, варто зазначити, що Мюнхенська конференція презентувала проекти нової системи глобальної безпеки та міжнародних відносин і будемо вірити, що результати “Мюнхена – 2007” не будуть такими катастрофічними для світу як результати “Мюнхена – 1938”. Що ж до України, то сподіватимемося, що національні інтереси держави надалі не будуть предметом компромісу із зовнішньою кон’юнктурою або заручником внутрішньополітичних спекуляцій.