Північно-Атлантичний Альянс, за недоброї політичної волі, наближаючись до відзначення дати 60-річчя утворення, одночасно наближається до, можливо, одних із самих принципових дебатів у своїй історії. Ці дебати будуть зосереджнені на виробленні нової Стратегічної Концепції НАТО та політиці розширення, які безпосередньо проектуються на фундаментальне питання – пошук нового raison d’etre для нового НАТО. В разі поразки на одному із цих стратегічних напрямків саме існування НАТО буде поставлено під сумнів.

Доволі впевнено можна стверджувати, і це ствердження майже ні для кого не є таємницею, що вступ Чехії, Угорщини, Польщі наприкінці 90-х минулого сторіччя, а тим більше семи країн у 2004 році, був жестом історико-психологічної та політично-моральної справедливості, а не безпеково-стратегічною необхідністю для євро-атлантичного середовища, особливо на тлі цілого періоду після падіння Берлінської стіни, коли НАТО перебувало у стані свого роду «канікул».

Більше того, відвертою реальністю стало те, що подваляюча кількість новачків не додала ані стратегічної ваги Альянсу, ані сучасних військових засобів, ані необхідних фінансових ресурсів. Опубліковані нещодавно дані про рівень витрат на оборону засвідчують, що неофіціно встановлений критерій у 2 % від ВВП, подолали лише дві країни. Інші з останніх хвиль розширення цей критерій не виконали.

Ведучі аналітики майже не розходяться у твердженнях, що інтеграція нових членів виявилася набагато більш складним процесом ніж предбачалося, в першу чергу, в царині адаптації до стандартів НАТО. По-друге, реальний внесок новачків у потенціал Альянсу коливається біля нульової позначки, що викликає загрозливе відчуття «несення невідповідних зобов’язань», що ставить ще більш гострим питання щодо подолання так званої «відсутності солідарності».

І що, напевно, є одним із принциповим. Всі країни, які долучилися до НАТО під час останніх хвиль розширення, були свого роду продуктами концепції партнерства, яка мала за мету підтримку політичного порядку у центрально-східноєвропейському регіоні.

Сучасні виклики, які постають як перед НАТО, так і перед індивідуальними країнами-членами, «виштовхують» на ключові позиції місії глобальної оборонної та безпекової стабілізації. На сьогодні, іспитами для нового НАТО стали саме глобальні місії в Афганістані, Середиземному морі, Дарфурі. При цьому, Афганістан вважається «іспитом на виживання» для НАТО.

Кардинальна зміна місій змушує НАТО вступити до етапу, який донині був для організації відверто невідомим, а саме:
- перехід від підтримки політичного порядку до підтримки безпеки, та
- необхідність наявності надсучасних та перспективних військових засобів для виконання функцій підтримки безпеки та стабілізації.

Мабуть не треба бути провідцем відносно того, що дані питання безпосередньо межують із сутнісним питання для Альянсу – знову ж таки питанням його  raison d’etre та питанням щодо необхідності вироблення нової Стратегічної Концепції НАТО. І вже на нинішньому етапі, за даними одних із ключових фігур у вищій ієрархії Альянсу, існує від трьох до п’яти сценаріїв майбутнього Альянсу, дебати навколо яких вже вийшли за межі інтелектуальних кіл та все впевненіше займають позиції в порядку денному політиків.

Хоча завдання для НАТО у 2007 році вже окреслені – генерація бойових підрозділів, тренування іракської армії, залучення до ситуації в Пакистані, вироблення плану для спільної діяльності з міжнародними організаціями – все менше залишається сумнівів за вже наявності багатьох показників, що всі ці завдання не стануть домінуючими. Буквально минулого тижня на високорівневій конференції, яка відбувалася у Великій Британії, було заявлено, що самміт 2008 року запланований стати саммітом розширення, а наступний самміт 2009 року – саммітом ухвалення нової Стратегічної Концепції. При цьому, на сьогодні, не є зрозумілим для досягнення якої мети буде слугуватиме нова Стратегічна Концепція. Й більше того, для її схвалення конче необхідна політична воля та подолання синдрому «відсутності солідарності», який вже згадувався.

Пошук стратегічного консенсусу, глобальна політична та оперативна узгодженість, розподіл ризиків, ролей та відповідальності, застосування військових засобів у глобальних операціях, подолання корозійного впливу недофінансування – це не є повний перелік тих викликів, без успішного подолання яких трансформаційний процес загрожує зазнати поразки.

Але вказані виклики, що жорстко пов’язані з проблемою розробки нової Стратегічної Концепції НАТО, з другого боку, пов’язані з концепцією майбутнього розширення, яка все частіше згадується як «концепція розширення навпаки», а саме: не експорт демократії в регіони партнерства, а своєрідний «імпорт» демократичих держав та засобів до НАТО. Така концепція розширення однозначно буде свідчити про, як ключову тенденцію, мілітарне збагачення Альянсу для успішного та ефективного виконання нинішніх та майбутніх місій Альянсу. Більше того, деякі із аналітиків пропонують НАТО припиняти переговори щодо вступу, якшо тий чи інший кандидат не буде відповідати критеріям «додаткових цінностей» або «added values».

Якщо такий підхід стане превалюючим, нова концепція «Глобального партнерства НАТО» має величезні шанси на початок практичної імплементації. При цьому, така імплементація абсолютно природньо буде відповідати наявним реаліям на практиці. А саме – переходу НАТО від євроцентричного оборонного Альянсу до глобального інституту безпеки з високоефективною складовою ведення сучасних війн. При цьому, «Глобальне партнерство» повинно  розглядатися як перший крок до повного членства в НАТО.

За цієї тенденції, критерії «додаткових цінностей», або якщо можна, «абсорбційна спроможність» НАТО буде базуватися на:
- спільності у поглядах на виклики;
- хоча б спільності щодо трансформації;
- хоча б адекватного фінансування з боку аплікантів.

Поєднання традиційних підходів до розширення з концепцією «Глобального Партнерства» надає можливість виділити чотири наступних категорії аплікантів:
1. Країни Адріатичної Хартії (Албанія, Македонія, Хорватія), які є всі виконавцями Плану дій щодо набуття членства на протязі майже десяти років. Причому, Хорватія сприймається як беззаперечний лідер та з найбільшими шансами на приєднання;
2. Україна, Грузія;
3. Країни на зразок Австралії, Нової Зеландії, Японії, Південної Кореї, Бразилії, які вже є активними контриб’юторами НАТО;
4. Країни на зразок Ізраїлю, Індії, Колумбії.

Але, якщо на запланованому на 2008 рік самміті розширення,мова буде йтися лише про одну країну, тоді технічний бік заходу майже втрачає будь-який сенс. І тоді ключові дебати щодо розширення   та навколо його переваг та ризиків для НАТО, майбутніх місій НАТО та потенційного впливу з боку можливих новачків, розгляд необхідності внесення змін до Вашингтонського Договору повністю сформують порядок денний. З поки що абсолютно непередбачуваними результатами.

Київ – Західний Сассекс, Велика Британія - Київ