Основні характеристики, що визначали  зміст зовнішньої політики у 2006 році, є наступними:

Процес прийняття та реалізації зовнішньополітичних рішень зазнав серйозних викликів та ускладнень внаслідок запровадження конституційної реформи, котра зумовила розбалансування даного процесу і виникнення двох паралельних владних центрів.

На практиці формування уряду антикризової коаліції спричинило появу «двох зовнішніх політик» - президентської (Ющенко, Тарасюк, Гриценко) і прем’єрської (Янукович, Азаров, Орел, Грищенко), які розходяться у деяких принципових питаннях (членство в НАТО, базування Чорноморського флоту РФ).

Міжнародне становище України перебуває під постійним тиском згаданої розбалансованості і двоїстості, зарубіжні партнери дезорієнтовані у процесі ідентифікації надійних переговірників з українського боку за багатьма напрямами двосторонніх та багатосторонніх відносин.

Досягнення української зовнішньої політики за згаданих обставин є поодинокими і мають місце лише у випадках, коли досягається порозуміння між двома центрами влади, як у випадку з ухваленням пакету законопроектів щодо вступу в СОТ.

Прогноз на 2007 рік базується на високій імовірності конфронтаційного сценарію із поглибленням протиріч між президентською та прем’єрською гілками виконавчої влади, що зумовлюватиме низьку ефективність зовнішньої політики України в цілому.

Даний аналіз базується на результатах опитування експертів, проведеного у грудні 2006 року за традиційною методикою серед чотирьох груп осіб, причетних до аналізу, планування, експертизи зовнішньої та безпекової політики України та  прийняття політичних рішень (працівники органів державної влади й державних аналітичних структур, військова еліта, фахівці неурядових організацій, журналісти). До опитування було залучено 67 осіб у січні 2006 року, і 51 особа у листопаді 2006 року.
 
До порівняльних даних залучені результати опитувань експертів, отримані під час діяльності попередніх урядів України – Юліі Тимошенко (опитування серпня 2005 року) та Юрія Єханурова (опитування січня 2006 року)

ВІД «ПОМАРАНЧЕВОЇ» ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ДО СПІВІСНУВАННЯ ДВОХ ПОЛІТИК

2006 рік в зовнішній політиці України, як і загалом в політичному житті держави може бути поділений на дві співмірні за часом частини: січень-липень (уряд Юрія Єханурова) та серпень-грудень (уряд Віктора Януковича).

У перший зі згаданих періодів контроль за зовнішньополітичною діяльністю держави знаходився в руках президента Віктора Ющенка, а основним провідником реалізації політики президента виступало міністерство закордонних справ, очолюване Борисом Тарасюком. У цей період МЗС досягло максимально високого впливу на зовнішню політику, основні важелі формування поточної зовнішньополітичної діяльності та її концептуального забезпечення знаходились в руках зовнішньополітичного відомства. Керівництво Верховної Ради та Кабінету міністрів у даний період не справляло відчутного впливу на зовнішню політику України.

Другий період позначився початком та ескалацією жорсткого конфлікту між непідконтрольною президенту «антикризовою коаліцією» в парламенті  в складі Партії Регіонів, СПУ та КПУ та керівництвом Кабміну на чолі з Віктором Януковичем з одного боку та президентом (разом з МЗС) – з іншого.

Різночитання суперечливої конституційної реформи, що набула повної сили із формуванням нового складу парламенту, зумовили постійний конфлікт з приводу повноважень у сфері формування зовнішньополітичного курсу України (політико-правовим колізіям в сфері зовнішньої політики ЦМКЗПУ присвятив окрему аналітичну доповідь).

Політичні розходження між «помаранчевою» частиною політичного спектру та Партією регіонів рельєфно виявились іще під час парламентської кампанії 2006 року, коли представники останньої гостро критикували курс президента Ющенка на вступ до НАТО та звинувачували команду президента в ускладненні відносин з Російською Федерацією, блокуванні переговорів щодо створення ЄЕП тощо.

Провал створення «коаліції демократичних сил», а також подальша невдача ідеї «широкої коаліції» спричинили формування уряду політичними силами, що дотримуються відмінних від президента поглядів на тактику та стратегію зовнішньої політики України. Якщо Партія Регіонів та СПУ традиційно виступали проти вступу в НАТО, за нейтральний статус та, де-факто, за поміркований ізоляціонізм (з російським ухилом), то КПУ не приховувала своїх радикально антизахідницьких та проросійських позицій.

Оскільки Конституція надає президенту право висувати кандидатів на посади міністра закордонних справ та оборони, після формування нового уряду на цих посадах залишились представники «помаранчевого» спектру Борис Тарасюк ат Анатолій Гриценко. Однак із самого початку виявилось, що співіснування двох політичних ліній в рамках одного уряду є проблематичним.

У складі уряду на ключових посадах з’явилися особи із відверто проросійськими поглядами, такі як перший віце-прем’єр Микола Азаров та віце-прем’єр Дмитро Табачник. Контроль за парламентською більшістю дав керівництву уряду потужний інструмент легітимації власних дій, в тому числі і в зовнішній політиці.

Втрата президентом контролю за парламентською більшістю та урядом спонукали Віктора Ющенка до спроб мобілізації наявних ресурсів та використання існуючих конституційних механізмів, таких як РНБО. Секретарем РНБО було призначено Віталія Гайдука, а зовнішньополітичний напрямок роботи у секретаріаті президента очолив Олександр Чалий – обидва причетні до великого бізнесу через ІСД. Однак ступінь організованості та злагодженості дій президента, його Секретаріату, РНБО та МЗС є невисокою у порівнянні із антикризовою коаліцією та її урядом.

Конфронтація між президентом та прем’єром у сфері зовнішньої політики розпочалась у вересні, коли під час перебування у Брюсселі прем’єр висловив позиції щодо вступу в НАТО, відмінні від курсу президента України. Свого піку ця конфронтація досягла наприкінці листопада – на початку грудня, коли внаслідок намагання президентського табору повернути собі передбачене Конституцією лідерство у зовнішньополітичній діяльності ледве не було зірвано запланований візит прем’єр-міністра Януковича до США.

Відповіддю “антикризової коаліції” стало блискавичне звільнення міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, якого звинуватили у навмисних діях на зрив візиту, хоча очевидно, що міністерство лише виконувало волю президента в цьому питанні. За кілька днів по тому, 5 грудня Печерський суд м. Києва визнав звільнення незаконним, і Тарасюк був відновлений на посаді, хоча питання легітимності процедури звільнення міністрів президентської квоти залишається відкритим.

Наразі в Україні не знайдено механізмів, які би забезпечували ефективне узгодження політичних поглядів та тактичних підходів в умовах співіснування («cohabitation») двох політичних команд в одній системі виконавчої влади.

За даними опитувань експертів ЦМКЗПУ внаслідок запровадження конституційної реформи та формування уряду «антикризової коаліції» в Україні відбувся перерозподіл впливу на прийняття зовнішньополітичних рішень. Істотно зріс індикатор впливу керівництва Кабінету міністрів (з 30 до 70%) та фінансово-промислових груп, знизився вплив Міністерства закордонних справ, яке в період «помаранчевих» урядів було центральним осередком генерування зовнішньополітичних рішень в Україні.

Показово, що попри намагання президента зміцнити роль РНБО як легітимної інституції-провідника позицій глави держави, в тому числі й на питання зовнішньої політики, вплив цього органу, на думку експертів, значно знизився.

”Які державні інститути та групи еліт всередині України мають сьогодні найбільший вплив на зовнішню політику України?” (сума відсотків більше 100, оскільки експерти могли обирати до трьох варіантів):

ВІДНОСИНИ З КЛЮЧОВИМИ ПАРТНЕРАМИ: ПОРІВНЯЛЬНІ ОЦІНКИ

Баланс «зближення-дистанціювання» у відносинах з Європейським Союзом та США змінився від «зближення» до «стабільності, збереження статус-кво». Уряд Януковича поки що не зробив кроків, які б однозначно свідчили про відмову від курсу на європейську інтеграцію, явних ознак згортання демократичних свобод також поки що не зафіксовано, отже фундаментальних причин погіршення відносин на західному векторі наразі немає, однак потенціал зближення за існуючих умов є дуже обмеженим.

Баланс «зближення-дистанціювання» у відносинах з РФ відчутно змістився в бік зближення. Однак звертає на себе увагу, що рівень «напруги» у відносинах з Росією зберігається практично на тому ж рівні, що і за часів помаранчевих урядів. Це свідчить про високий об’єктивний рівень конфліктності українсько-російських взаємин незалежно від політичного кольору влади в Києві.