АНАЛІТИКА

13.07.2004 | Україна-США: союзництво чи тимчасова нормалізація?
Олександр Сушко - Євроатлантична Україна


Відносини між Україною та Сполученими Штатами Америки – один з найцікавіших сюжетів сучасних міжнародних відносин. Навряд чи можна знайти ще бодай одну пару країн, стосунки між якими розвивались нині би настільки хвилеподібно та суперечливо, як стосунки між Україною та США. Попри те, що протягом останніх трьох з половиною років (після обрання Дж.Буша молодшого президентом США) вища влада в обох країнах не змінювалася, країни пройшли специфічний шлях – від холодної відстороненості часів гонгадзегейту через глибоку кризу “кольчужного скандалу” до близьких союзницьких відносин в рамках коаліції в Іраку.

Жодної офіційної зустрічі між президентами Кучмою і Бушем до саміту НАТО в Стамбулі не відбулося (єдине неформальне спілкування відбулося під час сесії Генеральної асамблеї ООН у 2003 році). Це – своєрідний “антирекорд” українсько-американських стосунків. Під час президентства Клінтона зустрічі на вищому рівні відбувались регулярно, в середньому раз на рік.

Адміністрація Буша-молодшого традиційно виявляла менший інтерес до України, аніж попередня демократична адміністрація. Скандали лише поглибили відчуття відчуженості. Радник з питань національної безпеки Кондоліза Райс завжди вважалася фігурою, зорієнтованою на Росію, події 11 вересня 2001 року лише підсилили мотивацію, що обумовила настання “медового місяця” у відносинах США і РФ у 2001-2002 р. Органічним союзником США Україна не стала, хоч і мала для цього достатньо раціональних причин, для ситуативного союзництва довгий час не вистачало приводу. Таким приводом став Ірак.

Після тривалої кризи справжнім проривом у двосторонніх стосунках стала антихусейнівська кампанія, в рамках якої Україна виступила найбільшим за кількістю військового контингенту партнером США в коаліції з-поміж усіх країн-не-членів НАТО. Україна з її 1650 вояками посідає нині п’яте місце за обсягами військової присутності в Іраку (після США, Великої Британії, Італії та Польщі).

Сам процес входження України до коаліції був доволі непростим, як з огляду на кризу двосторонніх відносин, так і на загалом негативне ставлення більшості населення України до політики США в Іраку. Президент Кучма на початку 2003 року неодноразово публічно критикував ідею інтервенції Іраку. Однак, коли з’явилася пропозиція відправити війська спочатку в Кувейт, для підтримки операції в Іраку (офіційно – для захисту мирного населення від можливого враження зброєю масового знищення), вище керівництво України погодилося без довгих вагань.

Певний час точилися дискусії, чи можна вважати Україну членом антихусейнівської коаліції. Після того, як президент Буш оголосив Україну учасником коаліції, МЗС намагалося пасивно спростувати дане твердження, однак вже наступного дня по тому (2 квітня 2003 року) з’явилося повідомлення заступника держсекретаря США Стівена Пайфера про те, що "Адміністрація Президента України погодилася на те, аби Президент США Джордж Буш публічно назвав Україну серед членів коаліції" [1].

Далі було важке (з огляду на гострі парламентські дебати) рішення про введення військ в Ірак та початок виконання українцями воєнної місії в секторі, що входить до польської сфери відповідальності з серпня 2003 року. І досі питання про участь українців у військовій операції в Іраку є предметом гострих внутріполітичних дискусій в Україні.


Фракції КПУ при підтримці соціалістів, Блоку Тимошенко та частини “Нашої України” регулярно (і безуспішно) намагаються поставити питання про відкликання українських вояків. Однак керівництво України твердо тримається обраної політики. В цьому є своя безперечна логіка – направлення контингенту в Ірак дозволило спочатку відсунути на другий план, а потім фактично зняти з порядку денного більшість проблем, що зумовили виникнення кризи в американо-українських відносинах у 2002 році.

Довгий час Україна домагалася отримати окрім політичних, ще й економічні дивіденди від присутності в Іраку. Численні українські компанії намагалися одержати контракти на відбудову цієї країни, розвиток інфраструктури, створення сил безпеки, розробку нафтових родовищ. Нарешті, після кількох невдач, перший значний контракт було підписано. В кінці травня 2004 року на сайті Міністерства оборони США з’явилося повідомлення про те, що компанія ANHAM отримала контракт вартістю 120,1 млн. доларів на оснащення іракської армії – 15 батальонів та 6 бригад. При чому самостійно дана компанія освоїть лише 7% замовлення, тоді як українські компанії виконуватимуть 65% вартості контракту [2].

Отже, якби можна було визначити країну, керівники якої в найбільшій мірі виграли від драматичних подій, що розігралися в 2003-2004 роках в Іраку, то можна було б сміливо припустити, що такою державою є Україна. Показово, що криза, яка виникла внаслідок виявлення системних вад української політики в чутливому для США контексті (свобода ЗМІ, можливий продаж зброї в хусейнівський Ірак) значною мірою втратила свою гостроту без ліквідації тих причин, що обумовили її виникнення.

Якщо причини виникнення глибокої кризи українсько-американських відносин у 2002-2003 роках містилися в самих основах політичної системи України (та способах відповідної американської реакції), то причиною нормалізації стосунків стала своєчасно зроблена пропозиція США, на яку українське керівництво раціональним чином відповіло.
Отже, нинішня нормалізація українсько-американських стосунків завдячує тим змінам, що трапилися в світі після 11 вересня 2001 року, зокрема, еволюції пріоритетів США у глобальних справах, акцент на “війну проти терору” із необхідністю створення військово-політичних коаліцій ad hoc.


Корекція парадигми поведінки світового лідера включає в себе в тому числі й певне зниження “якісних вимог” до союзників. Якщо, приміром, для вступу в НАТО країна має виконати серйозну підготовчу програму і, насамперед, мати стабільну демократію, то в антитерористичну коаліцію дорога відкрита для дуже широкого кола держав, які з тих чи інших причин готові долучитися до американського проекту по локалізації джерел міжнародного тероризму. Для цього треба мати лише певний політичний інтерес і відповідні військові ресурси. Україна має і те, і друге. Результат – умовне повернення України в “пристойну компанію”.

Ступінь результативності такого типу нормалізації засвідчує формат участі України на двох самітах НАТО – в Празі (2002) та Стамбулі (2004). Нагадаємо, що до Праги президент України поїхав за власною ініціативою, без запрошення. Там, під час проведення засідання Ради Євроатлантичного партнерства стався скандальний випадок із розміщенням учасників за французьким алфавітом. Причина не оголошувалася, однак очевидно, що таким чином організатори домоглися розміщення українського президента подалі від лідерів НАТО – керівників США та Великої Британії. Тоді ж засідання Комісії Україна-НАТО відбулось на рівні міністрів закордонних справ, а не глав держав та урядів, незважаючи на те, що на порядку денному стояло надзвичайно важливе питання – переведення відносин між НАТО та Україною у формат Плану Дій та щорічного Цільового плану.

У 2004 році Україна бере участь у Стамбульському саміті НАТО на найвищому рівні, і на цьому ж рівні проводиться засідання Комісії Україна-НАТО. Президент України отримав офіційне запрошення. На саміті в Стамбулі Україна представляє свою нову (ухвалену указом президента 15 червня 2004 року) Воєнну доктрину, у якій прописана стратегічна ціль – членство України в НАТО та Європейському Союзі.

Такий документ, безперечно, додасть аргументів прибічникам євроатлантичної інтеграції України, однак очевидно, що порядок денний щодо України на Стамбульському саміті є не настільки важливим, як два роки тому у Празі. І якщо рівень проведення заходів у Стамбулі є вищим, то це свідчить насамперед про сукупність “суб’єктивних моментів”, які дозволили зняти значну частину найгостріших питань у стосунках України та США.

 

Зростання інтенсивності двосторонніх контактів

Підтвердженням ознак певної нормалізації відносин між Україною та США є збільшення кількості офіційних контактів та візитів. Тільки з початку 2004 року в Україні з візитами побували:

20-21 лютого - голова Ради директорів Національного демократичного інституту міжнародних відносин США, колишній державний секретар США Мадлен Олбрайт;

10-12 березня - командуючий Військово-повітряними силами США в Європі генерал Роберт Фоглсон;

25-26 березня - перший заступник державного секретаря США Річард Армітедж; заступник державного секретаря США Елізабет Джонс,

25-26 квітня - радник Держсекретаря Сполучених Штатів Америки, колишній посол США в Україні Стівен Пайфер

13-16 травня - колишній радник президента США з національної безпеки Збігнев Бжезинський,

20-21 травня - 41-й президент США Джордж Буш-старший.

1-2 червня - колишній головнокомандувач Об`єднаних Збройних сил НАТО у Європі, екс-кандидат у президенти США генерал Уеслі Кларк.

8-9 липня – колишній посол США про ООН Річард Холбрук.

Статус візитів був різним – від офіційних консультацій (Армітедж, Джоунс, Пайфер, Фоглсон) до ділових (Олбрайт, Бжезинський) та приватних візитів (Буш старший, Кларк). Представники американського істеблішменту проводили зустрічі з Президентом, прем'єр-міністром, головою ВР України, з народними депутатами - представниками опозиції, з представниками громадськості. Основна теза, що звучала у промовах практично всіх американських гостей – про необхідність проведення чесних виборів президента України восени 2004 року.

Практично всі говорили про перспективу вступу України в Європейський Союз та НАТО як про реалістичні проекти за умови чіткого вибору України на користь демократичних цінностей. В цьому сенсі риторика американців виразно відрізняється від риторики брюссельської бюрократії. Про Ірак публічно говорилося мало, хоча очевидно, що питання збереження української присутності в цій країні нині є дуже бажаним для США, особливо після виходу з коаліції Іспанії та деяких інших держав.

Збігнєв Бжезинський, зокрема, відзначив, що Україна може вступити до Європейського Союзу, незважаючи на нещодавні заяви посадовців ЄС, але якщо зможе зацікавити у собі європейське співтовариство. За його словами, ще 10 років тому посадовці Євросоюзу говорили про те, що країни Балтії ніколи не стануть членами Євросоюзу, а 15 років тому те ж саме говорилося про Польщу. “Бюрократизм не має гарної політичної уяви”, - передавав УНІАН слова Бжезинського.

Проте, нагадав він, і країни Балтії, і Польща створили об`єктивні умови, за яких їх прийняли до ЄС. Водночас він нагадав, що і Євросоюз, і НАТО - “не клуби, до яких запрошуються люди, а товариства, які приймають до себе нових членів, якщо це в їх інтересах”. Отже, зазначив політолог, Україна повинна створити відповідні умови для зацікавлення у собі як ЄС, так і НАТО. Він також додав, що в разі, якщо Європа “втратить Україну”, то це також означатиме і втрату нею Росії, а отже - призведе до зниження безпеки в європейському регіоні. Тому ЄС, на його думку, має бути зацікавлений у входженні як України, так і Росії до своїх лав, хоч це, безумовно, відбудеться і не одночасно. “Успіх України покаже Росії вдалий зразок торування шляху до Європи”, - зауважив він [3].

Висловлювання іншого приватного візитера Уеслі Кларка були загалом приємними для українського істеблішменту. Ймовірний (на той час) кандидат на посаду віце-президента від демократів прибув в Київ на запрошення власника концерну “Інтерпайп” Віктора Пінчука і висловлювався доволі толерантно на адресу української влади.

“Україна - одна з найпотужніших держав Європи, яка відіграє ключову роль у встановленні європейської стабільності, вважає Кларк. На прес-конференції у Києві генерал відзначив, що Україні необхідно завершити реформування своїх Збройних сил, скоротити чисельність особового складу і перевести систему набору військовослужбовців до лав ЗСУ на добровільну основу.

На його переконання, успішне проведення реформ в оборонній сфері і подальше проведення демократичних реформ дозволить Україні у майбутньому приєднатися до Європейського Союзу і НАТО. У.Кларк зустрічався з Президентом України Леонідом Кучмою, який запевнив його, що докладе зусиль для проведення чесних, відкритих і справедливих президентських виборів в Україні. Кларк також відзначив важливість проведення в Україні економічних реформ.

Відповідаючи на запитання журналістів, чи перешкоджатиме участь України в Єдиному економічному просторі її інтеграції у Євросоюз, У.Кларк зазначив, що якщо всі країни-учасниці ЄЕП прагнутимуть досягти західних стандартів, це не буде суперечити європейській інтеграції України.

Стівен Пайфер був більш конкретним і менш “комфортним” у своїх висловлюваннях в Києві. Під час зустрічі з Головою Верховної Ради України Володимиром Литвиним 26 квітня він висловив сумнів у правдивості результатів виборів мера Мукачевого: “Ми думаємо, що тут є більш ніж сумніви про те, що результати, які були повідомлені, відповідають тим, які виборці зробили”. За його словами, США вітають той факт, що Президент України дав розпорядження про проведення детального розслідування ситуації, яка склалася з виборами у Мукачевому. С.Пайфер висловив сподівання, “що це розслідування призведе до справедливої та об`єктивної оцінки того, що відбулося” і до відповідних висновків [4].

Голова ради директорів Національно-демократичного інституту міжнародних відносин США, екс-держсекретар США Мадлен Олбрайт під час свого візиту в Київ кілька разів акцентувала увагу на тому, що від наступних президентських виборів в Україні залежатиме ставлення світової спільноти до її Президента і держави в цілому. “Чи це будуть дійсно демократичні вибори. Це дуже вплине на те, яким чином розглядатимуть Україну і Президента у світі надалі”.

Кількома днями пізніше, 8 березня Олбрайт оприлюднила у “New York Times” статтю під назвою “Як допомогти Україні проголосувати”. Там, зокрема, було сказано: "Якщо вибори все ж таки будуть нечесними, керівники України мають знати, що це уповільнить вступ до західних інститутів, і що вони ризикують своїми власними банківськими рахунками і візовими привілеями. Такі ж принципи мають діяти і в тому разі, якщо прихильники Кучми перекроять Конституцію на свою користь" [5].

Висловлювання та публікації Мадлен Олбрайт викликали неоднозначну реакцію в Україні. Лідер комуністів Петро Симоненко, що традиційно використовує антиамериканську риторику, навіть закликав оголосити колишнього Держсекретаря США персоною нон-грата за “втручання у внутрішні справи”. Негативні оцінки висловив і посол РФ в Україні В.Черномирдін, який був незадоволеним загалом інтенсивним графіком візитів американських посадовців до України.

За сукупністю згаданих подій та візитів доволі непросто оцінити, яким же насправді є нині якісний зміст відносин між Україною та США? Наскільки глибокими є ті фактори, що сприяли частковому відновленню довіри між Києвом і Вашингтоном? Наскільки довгостроковим є таке порозуміння? Чи можна вважати нині Україну та США союзниками, чи лише ситуативними партнерами?

 

Якісні характеристики стану двосторонніх відносин

Оцінити якісний стан нинішніх відносин України та Сполучених Штатів Америки нам допоможуть матеріали опитування експертів, оприлюдненого Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України у травні 2004 року [6].

Експертам, зокрема, було запропоновано охарактеризувати стан відносин з трьома ключовими партнерами України – Європейським Союзом, Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки. Можна було вибрати до трьох варіантів відповіді з наступного переліку: “зближення”, “дистанціювання”, “стабільність”, “стагнація”, “сателітна залежність України”, “рівноправне партнерство”, “нерівноправне партнерство”, “конкуренція, суперництво”, “напруга”, “ворожнеча”, “взаємозалежність”, “клієнт-патрональні відносини”.

Більшість експертів характеризують відносини Україна-США як нерівноправне, асиметричне партнерство (46% експертів) . Серед інших варіантів відзначено “клієнт-патрональні відносини”. Динаміку відносин експерти оцінюють переважно як “стабільність, збереження статус-кво” (25%), а 16% вказують на “зближення”. Такі оцінки виділяють відносини Україна-США на тлі стосунків Україна-ЄС (там переважають оцінки “стагнація відносин”) та Україна-Росія (переважають оцінки “сателітна залежність України” на тлі більш активного “зближення”). В той же час у відносинах з США на думку експертів спостерігається порівняно вищий рівень “напруги”, аніж у відносинах з Росією та ЄС.


Відповідаючи на питання “Які зарубіжні партнери України в найбільшій мірі впливають на процес прийняття рішень в Україні?”, експерти традиційно ставлять США на друге місце після Росії:

Російська Федерація – 98,4% (у грудні – 91,38%)

Сполучені Штати Америки – 76,2% (у грудні - 79,3%)

Європейський Союз – 25,4% (у грудні – 43,1%)
Такі оцінки засвідчують порівняно високу задіяність США в українські справи (у порівнянні з Євросоюзом), але менш ефективну у порівнянні з Росією.


 


Висновки

Співіснування тенденцій певного зближення із збереженням відчутної напруги свідчить про неглибокий характер консенсусу між правлячими елітами України та США. Оскільки базою для порозуміння нині є кооперація на Близькому Сході та участь в іракському проекті, дієвість існуючого консенсусу виглядає ненадійною. Хитке порозуміння між Україною та США може бути порушене, наприклад, внаслідок застосування демонстративно брудних технологій під час виборчої кампанії в Україні. США можуть стати першою країною, що поставлять під сумнів легітимність новообраного президента України, якщо його обрання супроводжуватиметься нехтуванням виборчих прав громадян. Про це вже заявили офіційні особи (Стівен Пайфер).

Поки що сторони знайшли “спільну мову” в Іраку і мають обопільний зиск від ситуативного співпадіння інтересів в даному питанні. Однак про стратегічне союзництво говорити зарано: співробітництво України та США нині ґрунтується на ситуативних спільних інтересах, але поки що не на спільних цінностях.

 

 

Примітки:

1. УНІАН - http://www.unian.net/ukr/news/news-36575.html

2. В.Кравченко. Перша ластівка // Дзеркало тижня. – 19 червня 2004 р.

3. Інтерфакс-Україна, 16 травня 2004 р.

4. УНІАН - http://www.unian.net/ukr/news/news-55424.html

5. “Українська правда”, 9 березня 2003

6. Аналіз базується на даних опитування експертів, проведеного у квітні 2004 року за традиційною методикою серед чотирьох груп осіб, причетних до аналізу, планування, експертизи зовнішньої та безпекової політики України, прийняття політичних рішень (працівники органів державної влади та державних аналітичних структур, військова еліта, фахівці неурядових організацій, журналісти). Загальна кількість опитаних – 64 особи.

Доповідь підготовлена Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України в рамках проекту "Український монітор"







USERS COMMENTS

Ваше ім'я
Ваша поштова скринька
Заголовок
Ваш відгук
Залишилось сомволів
| | | Додати в вибране
Пошук
Підписка
Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України
Інститут євро-атлантичного співробітництва
Центр "Україна - Європейський вибір"
Defense Express
Центр європейських та трансатлантичних студій

Rambler's Top100 Rambler's Top100


Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження"
Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Центру інформації та документації НАТО в Україні
© 2004 - 2022. ЄВРОАТЛАНТИКА.UA
Всі права захищено.

Даний проект фінансується, зокрема, за підтримки Гранту Відділу зв'язків із громадськістю Посольства США в Україні. Точки зору, висновки або рекомендації відображають позиції авторів і не обов'язково збігаються із позицією Державного Департаменту США.
На головну Анонси подій Новини Аналітика Топ новини та коментарі Мережа експертів Про проект