Стамбульський Cамміт НАТО перетворився в Україні на тему політичних спекуляцій, що свідчить про те, що різноманітні політичні сили прагнуть використати його результати як аргументи для внутрішньополітичних сутичок, відносин між владою та опозицією. Зокрема, ціла низка фахівців розглядає  запрошення Президента на цей самміт як акт політичного визнання, який здійснює США на знак вдячності за відправлення українських військ в Ірак.

Свідомо чи несвідомо, але тими ж фахівцями навіюється й думка про те, що логічним результатом такого запрошення має стати й запрошення України до НАТО та приєднання до ПДЧ. Але аналіз подій, що відбуваються зараз в НАТО і тенденцій на міжнародній арені свідчать про те, що такі експектації України загалом і представників владних кіл зокрема є передчасними.

Наявні факти дають всі підстави вважати, що самміт НАТО насамперед зосередить увагу на ситуації всередині Альянсу. І ось чому. Наразі міжнародна ситуація є такою, що НАТО дедалі більше втрачає ознаки основного елемента європейської безпеки. ЄС дедалі більше претендує на ухвалення самостійних рішень, які подекуди суперечать рішенням США (останні іноді все ще прагнуть втілювати їх через механізми НАТО). Відтак, щоб самміт задовольнив дійсно пройшов конструктивно і відповідав своїй темі -  «Проектування безпеки», ймовірно сторони, що візьмуть участь в обговоренні зосередять свою увагу на проблемі врегулювання наявних суперечностей між членами, а наявність на самміті президента України відіграватиме другорядну роль.

Якими будуть основні теми для обговорення можна передбачити із заяв, що їх свого часу робив генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер, який означив основні загрози, з якими боротиметься Альянс – тероризм, зброя масового знищення, регіональні конфлікти та розпад країн. Поза тим, як вже і зазначался, активно буде обговорюватися тема відносин між союзниками.

Тут треба вказати, що НАТО і ЄС пов’язують складні відносини. Впродовж перших чотирьох десятиліть існування Європейської Спільноти, вона майже не займалася питаннями безпеки та оборони. Проте в останній час ЄС почав долучатися до цих питань, хоча вони завжди вважалися прерогативою НАТО. Існує думка, що це є наслідоком зростання вагомості ЄС та успішної інтеграції Європи. Коли ЄС починав вирішувати найскладніші питання інтеграції, він розпочав з таких визначальних по відношенню до національного суверенітету питань, як грошова одиниця та прикордонний контроль. Водночас виникли ідеї щодо розвитку Спільної європейської політики безпеки і оборонної політики (ESDP) та Спільної зовнішньої і безпекової політики (CFSP), що означало зацікавленність ЄС в питаннях безпеки як складової процесу інтеграції.

Сприяючи розвитку CFSP і ESDP, ЄС дедалі більше зачіпатиме сферу, яка традиційно належить до ключових для НАТО. Оскільки більшість членів ЄС являються водночас членами НАТО, важливо, щоб між цими двома інституціями існували сумісні та взаємодоповнювані відносини. Альтернатива – конкуруючі взаємовідносини, спрямовані на дублювання безпекових функцій НАТО – можуть призвести до розколу Альянсу і, вочевидь, це питання буде розглядатися у Стамбулі.
Ймовірно, зачіпатиметься й питання Європейських збройних сил, що мають сприяти забезпеченню Спільної зовнішньої та безпекової політики Європи. Необхідність існування подібних сил вже доведена неспроможністю Європи без допомоги США вирішити численні кризи на Балканах у 90-х роках.

До цієї точки зору долучається також думка, що ЄС вочевидь може стати відповідальним за колектвну безпеку в Європі. Коли генерал Густав Хаглунд, командувач Збройних Сил ЄС, у лютому запитав, “Якщо 280 млн. американців можуть подбати про безпеку своєї батьківщини без допомоги європейців, то чи не можуть також 450 млн. європейців організувати захист своєї землі без втручання американців?“. Його питання знайшло відповідь у проекті конституції ЄС, покликаної запровадити зобов’язання колективної безпеки за участю членів ЄС.

Конституційний Договір ЄС передбачає гарантії колективної безпеки. “Стаття солідарності” стверджує, що якщо держава-учасниця стає жертвою терористичного нападу або природного чи штучного лиха, ЄС “мобілізує всі наявні у нього сили, в тому числі воєнні ресурси”. А стаття 40 конституції у своїй концепції взаємної безпеки іде ще далі, стверджуючи, що якщо держава-учасниця є жертвою збройного нападу, тоді інші члени ЄС “мають надати допомогу та підтримати всіма наявними у них засобами, в тому числі зброєю та ін…” Стаття 40.2 стверджує, що колективна безпека та політика захисту мають бути прогресивною формою безпекової політики будь-якого об’єднання.
 
Незрозуміло у якому напрямку в найближчому майбутньому рухатиметься ESDP. Але важливішим є те, щоб трансатлантичні відносини залишалися стабільними і щоб  ESDP служила інтересам загальної безпеки по обох сторонах Атлантики. Ця тема буде “важливою і акутальною” для обговоренення між лідерами держав НАТО.

Не менш важливою, видається, буде й тема тероризму. Адже вона теж містить в собі неабиякий потенціал для суперечностей між членами Альянсу. Той факт, що тероризм представляє нові виклики і небезпеки, не має означати, що основні моральні принципи і права людини анульовані чи піддаються сумніву. Проте вони мають бути скориговані у відповідності до необхідності ефективного захисту.

Вкрай необхідною є згода на нову юридичну систему, що має бути регламентована міжнародним правом і враховувати виклики тероризму.

У цьому контексті відзначається певна незгода між європейцями та американцями. Приміром, як частину його власних заходів антитероризму, Європейський союз з високими вимогами ставиться до перельотів здійснюваних іноземними авіалініями, але при цьому ЄС вимагає набагато менше інформації ніж це наразі роблять США.

Натомість багато американців думають, що політика безпеки адміністрації Буша - виправдана відповідь на терористичну погрозу, а напад 11 вересня вимагає «нового балансу між свободою і безпекою». 
Спірним є й питання, чи порушує Америка права ув'язнених у Затоці Гуантанамо, в Іраку.
 
Відповідь на це питання залежить від інтерпретації Женевських Угод, що є складним рядом угод і протоколів, кожний з який був ратифікований принаймні 156 націями. Європейці вважають, що Сполучені Штати повинні поважати навіть ті умови, що це не ратифікували, тому що вони усі тепер представляють загальноприйняте міжнародне право.

Угоди вирізняють два головних класи людей, яких держава захоплює у ході воєнних дій: ті, хто діють як агенти іншої держави, з якою йде війна, і ті хто, діють як цивільні особи. Останні можуть переслідуватися по суду як злочинці. Попередніх треба розглядати як військовополонених.

Американська адміністрація інтерпретує ці умови, щоб дозволити третю категорію – «незаконні воюючі сторони» термін, що ніде не відбивається в Женевських Угодах і означає тих, хто не має права на статус військовополоненого.

Крім цього питання до числа важливих відносяться такі: за яких умов держави, уповноважені відповісти на терористичні напади і це буде самозахистом? Чи є в держав право, попереджати терористичні напади, звертаючи до випереджувального самозахисту?

Видається доречним, щоб спочатку, держави погодили деякі нові юридичні стандарти щодо самозахисту. Скажімо, такі положення як (i) усякий раз, коли держава є жертвою масивних терористичних нападів, самозахист законний проти території країн, що підтримують дії терористичної групи, що здійснила терористичні акти або не намагаються придушити терористичні групи; (ii) самозахист не повинен застосовуватися там, де немає явних доказів щодо держави, яку звинувачують у потуранні терористам; (iii) Держави, що діють у відповідності до принципів самозахисту, можуть відповісти насильно більше ніж одній державі.

Аргументи щодо підстав для самозахисту держави мають представляти для міжнародного дослідження (можливо Раді Безпеки ООН). Очевидно, що стамбульський самміт має стати місцем, де будуть здійснені кроки для врегулювання наведених суперечностей або, щонайменше, для їх обговорення.

Актуальною темою, ймовірність обговорення якої в рамках самміту теж видається високою, може стати те, що міжнародне співтовариство незабаром повинне буде зіштовхнутися з необіхідністю військового використання космосу. Зокрема, Сполучені Штати вже зараз з безпековими цілями планують розгортати зброю в космосі.
 
Всі спроби домінувати в космосі у військовому відношенні можуть мати наслідком дестабілізацію для глобальної безпеки. Розміщення ударної зброї кінетичного типу, що може нищити транспортні засоби, а також лазерів в космосі, так само як розгортання противоспутникової зброї, може призвести до гонки озброєнь.  Є два варіанти того, можна боротися з загрозами збільшення кількості держав-власниць ракет. Перший - багатостороння дипломатія і контроль за поширенням технології, інший - розвиток захисту від ракет. Більшість союзників НАТО не покладається на один єдиний підхід, замість цього надаючи перевагу поєднанню стратегій. Уряд Сполучених Штатів переконаний в потребі розгорнути багатошарові системи національного протиракетного захисту, а також протиракетної оборони театру воєнних дій (ПРО ТВД).
 
Але оскільки країни Альянсу розвивають антибалістичні захисні системи, держави ізгої та терористи можуть підсилити їхні зусилля придбати крилаті ракети. Технології, що нададуть змогу ефективно захистити державу від таких загроз усе ще не достатньо розроблені.
 
Крім того, держави ізгої будуть прагнути здобувати більш складні крилаті ракети здатні подолати протиракетні системи захисту.
 
У цьому контексті успішна стратегія проти швидкого розповсюдження ракетних технологій складається з комбінації дипломатії, багатосторонніх угод з нерозповсюдження ядерної зброї, строгого режиму контролю експорту ракетних технологій й ефективних ПРО ТВД. Можливості ухвлення такої стратегії, ймовірно, розглядатимуться й учасниками Самміту.

Зрештою, важливою темою для обговорення стане те, що останнє десятиріччя, з точки зору безпеки, висунуло на перший план регіон Південно-східної Європи. Саме на його теренах, у Боснії, а пізніше у Косово, НАТО вперше здійснило миротворчі операції виходячиза рамки умов Північно-атлантичного договору. І після розподу колишньої республіки Югославія роль НАТО та ЄС в регіоні залишається визначальною.
 
Серед країн регіону є три держави, що претендують на членств в НАТО: Албанія, Хорватія та Македонія.

Що стосується Албанії, то тут можна відмітити суттєвий прогрес у політичній, економічній та соціальній сферах. Попри те, третина населення і зараз проживає за межею бідності. Найбільш проблемними є північні райони Албанії, де активно розвивається наркобізнес та торгівля людьми. Високим також є рівень незаконної імграції до Італії через албанські кордони.

До числа пріоритетних напрямів направлених на стабілізацію ситуації в державі мають бути стабільне економічне зростання, приватизація та реструктуризація фінансового сектору.

Що стосується Хорватії, то ця держава визначена Європейською Комісією як найбільша економіка регіону. У країні досягнуто високого рівня макроекономічної стабільності та і низьких темпів інфляції. Також країна активно співпрацює з міжнародним трибуналом, а відтак Єврокомісія висловила пропозицію розпочати якомога швидше переговори щодо членства Хорватії у ЄС.

Понад те, останнім часом покращилися відносини Сербії і Чорногорії з НАТО, сербська сторона навіть висловила сподівання щодо можливості приєднання до Програми “Партнерство заради миру” і надала свої війська для військової кампанії в Афганістані. Неофіційно лідери держави висловлювали своє бажання приєднатися до євроатлантичних структур.

Наразі Альянсом та Європейським Союзом розглядається можливість призначення до провінції своїх політичних представників.

Наприкінці цього року передбачається початок роботи у Боснії та Герцеговині місії Європейського Союзу, проте, це не означатиме виведення звідти сил НАТО. А на майбутнє планується долучати Боснію та Герцеговину до ПЗМ та Ради євроатлантичного партнерства.

Загалом же ПЗМ, PARP позитивно вплинули на на проведення у всіх зазначених країнах оборонних реформ. А перспектива їх долучення до НАТО стала ефективним інструментом забезпечення трансформації та стабільності у регіоні.

Сербія і Чоногорія та Боснія і Герцеговина вбачають першим кроком на шляху до НАТО приєднання до ПЗМ на Стамбульському самміті. Щоправда відносно Сербії у НАТО є сумніви, однак керівництво НАТО свідоме, що відмова у цьому питання позначиться на скороченні впливу Альянсу на процеси в регіоні. Відтак обговорення цього питання уникнути буде неможливо.

Як бачимо, перелік наведених проблем вже передбачає доволі широке коло питань для обговорення на Самміті. Якщо долучити до них питання пов’язані з наслідками цьогорічного розширення Альянсу, то бачимо, що “українське питання” суттєво зміститься на периферію інтересів учасників самміту. Особливо беручи до уваги те, що й особливих досягнень протягом року Україна у своєму євроатлантичному поступі не зробила. Навіть навпаки.

Попри те, що у 2003 році на підсумковому грудневому засіданні Комісії Україна – НАТО було відзначено позитивну динаміку співробітництва України з НАТО, високо оцінено зусилля України в миротворчій операції на території Іраку, одним із найголовніших документів, що регулює співробітництво України з НАТО згідно з досягнутими домовленостями в рамках Комісії Україна – НАТО на Празькому самміті НАТО, лишається План дій Україна – НАТО та Щорічні Цільові плани Україна – НАТО. І з певністю можна сказати, що дублювання повноважень та розпорошення відповідальності між Національним центром з питань євроатлантичної інтеграції України, Державною радою з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ щодо втілення цих документів негативно відбивається на якості та строках виконання заходів, викликає нерозуміння з боку євроатлантичних партнерів України.

До того ж, з огляду на те, що проведення прозорих і демократичних президентських виборів у 2004 році розглядається Північноатлантичним альянсом як обов’язкова ознака прогресу України на шляху до демократичної і правової держави і те, що цінність демократичного правління займає провідне місце в Плані дій щодо членства в НАТО є висока ймовірність того, що саме вибори, прозорість їх проведення, а не Стамбульський самміт сформують підвалини подальшого ровитку між Україною та Альянсом. Тож особливого прориву від участі Президента України у Стамбульському самміті не доводиться. Радше, впродовж зустрічей лідерів держав Альянсу з Л. Кучмою буде вкотре окреслено передумови для такого прориву.