ТЕЗА І. КВАЛІФІКОВАНІ СПЕЦІАЛІСТИ СКЛАДАЮТЬ ВІДНОСНО НЕЗНАЧНУ ЧАСТИНУ ТРУДОВИХ МІГРАНТІВ З УКРАЇНИ.

На жаль, встановити реальні масштаби «відтоку мізків» з України неможливо в силу різних причин: брак достовірної статистики, невизначеність самого поняття – «висококваліфікований спеціаліст» (частина українських дослідників схильні вважати такими лише науковців найвищої категорії).

Вищесказане стосується загалом усього стану речей з дослідженням новітньої трудової міграції з України. До сих пір залишається предметом дискусій навіть масштаб цієї міграції – називаються цифри від 5 до 7 мільйонів чоловік, котрі виїхали на заробітки за кордон. Спеціалісти, втім, схиляються до думки, що остання цифра є суттєвим перебільшенням, а максимальна кількість українців, котрі працюють за кордоном не перевищує 2-х мільйонів чоловік. Ще гірше з вивченням соціально-демографічних характеристик мігрантів, у тому числі – й рівня їхньої професійної підготовки та освіти. Достеменно невідомо, яку частку від усієї маси заробітчан складають високваліфіковані працівники, проте навіть з дотичних даних (інформації про середній рівень освіти мігрантів з України) можна зробити висновок, що інтенсивність «відпливу мозків» з України не можна оцінити як надзвичайно високу, вона є однопорядковою з інтенсивністю виїзду висококваліфікованих спеціалістів з більшості східноєвропейських країн.

Наприклад, на Парламентських слуханнях „Стан та проблеми правового і соціального статусу сучасної української трудової міграції,” (Київ, 17 листопад 2004 року), було озвучено дані соціологічного дослідження щодо рівня освіти трудових мігрантів з України . Рівень освіти українських трудових мігрантів (10,9 років навчання) був незначно, але все ж меншим від рівня освіти населення, зайнятого на території проживання (для України цей показник складає 11, 4 роки). Високим рівнем освіти характеризувалися зовнішні трудові мігранти з України у Великобританії (12,5 років навчання), США і Канаді (12,3), Австрії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині, Люксембурзі, Франції (11,8). Вищим середнього по всьому масиву зовнішніх трудових мігрантів з України був рівень освіти українців, які працюють в Ізраїлі (11,5), Іспанії, Греції, Португалії (11 років). А в Російській Федерації, Чехії, Польщі, Угорщині, Словаччині він був нижчий, ніж 10,7 років. Зрозуміло, що в країнах, де середній показник освіти мігрантів вищий за середній, вищою є й питома вага осіб з закінченою вищою освітою (у Великобританії – 41,7%, в США і Канаді – 39,1%). Але питання, яка частина цих людей працює відповідно до рівня своєї кваліфікації, а яка – фактично зайняла місце місцевих некваліфікованих робітників на ринку праці цих країн – залишається відкритим.

Отже, навіть в тих країнах, де значну частину українських заробітчан складають спеціалісти з вищою освітою, вони зовсім не домінують в загальній масі мігрантів. Українська трудова міграція 1990-х-початку 2000-х – насамперед міграція «робочих рук», а не кваліфікованих спеціалістів та науковців.

ТЕЗА ІІ. УКРАЇНА ЗА ОСТАННЄ ДЕСЯТИЛІТТЯ ВТРАТИЛА ЗНАЧНУ ЧАСТИНУ СВОГО НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ВЕЛИКУ КІЛЬКІСТЬ ВИСОКОКВАЛІФІКОВАНИХ СПЕЦІАЛІСТІВ, ПРОТЕ ЗОВСІМ НЕ В НАСЛІДОК ЗОВНІШНІХ ТРУДОВИХ МІГРАЦІЙ.

У Доповіді „Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном” за 2003 рік, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини слушно зауважила, що проблемою вивчення стану речей з відпливом спеціалістів із наукових установ та виїзду їх за кордон ніхто не займається, наявна статистика Держкомстату є формальною і не відображає реального стану речей . Таким чином, ми можемо навести лише дуже приблизні цифри, які швидше ілюструють тенденції, але не є надійним свідченням щодо реальних масштабів міграції. Більш-менш надійна статистика існує лише щодо осіб з науковим ступенем, та й то, лише тих, які працюють в системі наукових інститутів Національної Академії наук України.

Отже, кількість науковців, які виконували науково-технічні роботи у 1990-му році становила 313 тисяч чоловік, у тому числі з науковими ступенями – 32,5 тисяч осіб. У 2001 році ці цифри складали 113 тисяч осіб, серед яких було 21,4 тисяч осіб з науковим ступенем. Тобто, протягом перших десяти років незалежності кількість осіб, зайнятих в науковій сфері скоротилась в три рази, а осіб найвищої кваліфікації – на третину. У той же час, згідно з даними Держкомстату у період з 1991 по 2002 рік за кордон емігрували, 574 доктори наук, а в період з 1996 по 2002 рік – 907 кандидатів наук.

За даними Президії НАН України, лише з її установ у 1994-2001 роках виїхали 3838 наукових працівників, в тому числі 3399 на тимчасову роботу і стажування, з них – 842 доктори і 2358 кандидатів наук. У 1992-2001 році виїхали на постійне місце проживання 3439 осіб, з них 101 доктор наук та 275 кандидатів наук. Крім того, за цей період, на тимчасовій роботі за кордоном перебували 3544 науковці, у тому числі 778 докторів та 2226 кандидатів наук.

Таким чином, хоча протягом останніх п’ятнадцяти років і відбувся відтік кадрів з науково-технічної сфери, проте лише незначна частина з них виїхала за кордон, а ще менша частина продовжила за кордоном працювати за спеціальністю чи зайняла позиції, адекватні тим, які в них були в Україні. Про відчутні втрати в зв’язку з „відпливом мозків”за кордон можна говорити лише щодо окремих спеціальностей (хіміків, фізиків тощо), тоді як спеціалісти багатьох інших профілів виявились неконкурентоспроможними на ринках праці зарубіжних країн. Переважна більшість з них «перекваліфікувалась» всередині країни, поповнивши ряди бізнесменів, перейшовши на роботу до сфери послуг тощо.

Тому твердження, які часто звучать в українських ЗМІ, що за кордон, мовляв, виїхало 30% українських вчених є дуже завищеним, навіть якщо враховувати тих українських вчених, які науковою роботою за кордоном не займаються. Щоправда, слід звернути увагу такий момент: в Україні дуже високий середній вік осіб з науковим ступенем – середньостатистичний кандидат наук має понад 50 років. Серед тих, хто емігрував дві третини були молодші за цей вік, а отже, попри можливо не вражаючий кількісно відтік кадрів, відбулися серйозні якісні втрати, які можуть датись взнаки для розвитку української науки. Таким чином, виїзд за кордон частини спеціалістів має позитивні наслідки (вони «збереглись в професії»), хоча, на загальному тлі відтоку та деградації наукових кадрів в Україні, втрата цих спеціалістів може мати й негативні наслідки для перспектив розвитку української науки («обезкровлюються» цілі наукові напрямки та утворюється «розрив поколінь науковців» - в Україні залишаються спеціалісти найстарших та наймолодших вікових груп).

ТЕЗА ІІІ. НАЦІОНАЛЬНІ КАДРИ, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ ЗА КОРДОНОМ, І В ЄВРОПІ ЗОКРЕМА, НЕ ВТРАЧЕНІ ДЛЯ УКРАЇНИ

Попри усталену думку, національні кадри, які працюють за кордоном, і в Європі зокрема, не втрачені для України. Більшість з цих людей не виключають можливості свого повернення до України, якщо вони будуть запитані, їм не байдуже те, що відбувається в країні. Навіть ті, хто не має наміру повертатись, цілком позитивно налаштовані щодо того, щоб надавати підтримку Україні. Підтвердженням цьому можуть слугувати пропозиції групи висококваліфікованих мігрантів з України, котрі працюють в наукових центрах Данії, Швейцарії, Франції та Німеччини . Вони стверджують, що попит на кваліфіковану робочу силу має розглядатись як ще один експортний ресурс України. В країні збереглася конкурентоспроможна система освіти (принаймні в частині спеціалізацій). Крім того, в Україні є більш високою мотивація молоді до занять наукою. Отже, слід створити умови для того, щоб «поставити під контроль» чи впорядкувати процес «відтоку мізків», перетворивши його на «експорт кадрів». Це дозволить одночасно максимально ефективно використати наявний науковий потенціал країни, а також підтримати її систему освіти.

«Обмежити» виїзд на постійне місце проживання за кордон українських науковців пропонується за допомогою створення в самій Україні, на гроші західних країн, Центрів наукових досліджень та Фундаментальної Освіти, в якому б були працевлаштовані науковці та отримували б гідну винагороду за свою наукову та викладацьку працю. Зазначимо, що де-факто, так вже працює певна частина науковців («сидить на грантах», працюючи в Україні на замовників з-за кордону та виїздить викладати за кордон, лише номінально працюючи над науковими темами українських інститутів), проте де-юре така ситуація неврегульована й часто лише посилює стимуляцію до виїзду з країни. Привабливою особливістю моделі «експорту кадрів» є також створення «наукової діаспори»: своєрідної організації вихідців з України, що працюють за кордоном, котрі б допомагали українським студентам та аспірантам, що їдуть навчатись за кордон, а також давали консультаційну допомогу українським науковим та державним інституціям. Таким шляхом, до речі, вже пішли деякі інші країни пострадянського простору, зокрема – Грузія.

Втім, частина українських науковців та чиновників скептично ставляться до подібних проектів. На їхню думку переваги, які реально приноситиме країні-донору зовнішня міграція за умови повернення фахівців та зв’язків з діаспорою, ще довго не відчуватимуться. Більше того, найдоцільнішим вважається перехід від повністю безоплатної підготовки спеціалістів в Україні для високорозвинутих країн до відшкодовуваної при виїзді на постійне місце за кордон - для тих, хто отримав освіту за рахунок українських платників податків. Причому, враховуючи загальні втрати людського потенціалу, повинен передбачати повернення ними коштів не з розрахунку українських, а світових цін на навчання” . Подібна схема має свого сумнозвісного попередника: в радянські часи саме так (вираховуючи гроші за отриману в СРСР освіту) чинили з євреями, котрі виїздили за кордон на постійне місце проживання. У тому числі і з цієї причини є великі сумніви в реалістичності моделі «прямих компенсацій» країні за втрату спеціалістів, а отже вищенаведена форма «опосередкованих компенсацій», створення на гроші західних країн Центру Фундаментальної освіти та згуртування «наукової діаспори» виглядає більш привабливою та перспективною.

Оскільки на даний момент це питання лише почало обговорюватись в наукових та бюрократичних колах, поки що завчасно прогнозувати, яким шляхом піде Україна у вирішені питання врегулювання проблеми відтоку висококваліфікованих спеціалістів. Це залежатиме від багатьох чинників, пов’язаних як з успіхами внутрішніх трансформацій в країні, так і з інтенсивністю її руху в напрямку європейської/євроатлантичної інтеграції.