Уперше за багато років у двосторонніх відносинах між Україною і США немає істотних проблем. Із цим згодні як високі дипломати, так і незалежні експерти з обох боків. У минулому залишилися питання ядерного роззброєння, приватизації, справи Гонгадзе, «кольчужного» скандалу, обмеження демократії і свободи преси в Україні — сюжети, які у різний час надавали проблемності відносинам між офіційними Києвом і Вашингтоном.

Дипломатам тепер не доводиться в пожежному порядку шукати способи вирішення конфліктів і скандалів, які раз у раз виникали. Тобто проблеми, звичайно, є, але їхній масштаб незрівнянно менший, і вони піддаються розв’язанню без значної шкоди атмосфері двосторонніх відносин. Недавня стурбованість американської сторони авантюрним і антиліберальним рішенням українського уряду де-факто заборонити експорт зерна належить саме до таких конфліктів, які виникатимуть через відмінність наших організаційних культур.

Розпочався потенційно продуктивний, малоконфліктний сезон відносин, у рамках якого є шанс серйозно поглибити і деталізувати зміст двостороннього співробітництва відповідно до національних інтересів обох сторін. Однак впевненості, що шанси буде використано зі взаємною вигодою, немає.

І річ тут не в тому, що чиясь лиха рука може знову сконструювати черговий конфлікт (у принципі, така можливість існує), а в тому, що у США після нетривалого періоду ейфорії знову, як і в середині 90-х років, починає наростати відчуття «втоми від України», тоді як у самій Україні пріоритети новоствореного уряду не зовсім співвідносяться з вигодами, які можна отримати від зближення зі Сполученими Штатами.

На третьому етапі проекту «Політичний діалог Україна — США» (проект реалізується Фундацією «Україна — США» із 2005 року), що відбувся три тижні тому у Вашингтоні, пролунали оцінки, які свідчать: потенціал взаємовигідного зближення існує, проте з його використанням можуть виникнути проблеми. Серед учасників цього етапу проекту було близько 30 представників України — аналітиків, журналістів, народних депутатів від різних політичних сил. Спектр презентованих тут поглядів був достатнім, щоб можна зробити висновки і прогнози щодо перспектив, які очікують не лише двосторонні відносини Україна — США, а й, наприклад, перспективи євроатлантичної інтеграції України, її політики у східноєвропейському регіоні.

Зустрічі на досить високому рівні, проведені у Раді національної безпеки США, міністерстві оборони, Конгресі, свідчили про появу нового контексту інтересу до України, який формується у США. Є можливість ефективного україно-американського співробітництва у таких напрямах: енергетична безпека і диверсифікація постачання енергоресурсів, євроатлантична інтеграція, торгівля й інвестиції, регіональне співробітництво і врегулювання «заморожених» конфліктів.

Питання членства України в НАТО, безумовно, належать до сфери двостороннього діалогу між Україною і США. Відомо, що найбільший інтерес до вступу України у Північноатлантичний альянс, разом із Польщею та країнами Балтії, виявляють саме Сполучені Штати. На відміну від країн «старої Європи», серед яких немає єдиної думки щодо бажаності членства України в НАТО, у США абсолютна більшість політичних еліт і кола експертів, які впливають на політику, хотіли б бачити Україну в альянсі. При цьому всі визнають, що членство можливе лише у разі досягнення в самій Україні легітимно оформленого консенсусу правлячих еліт із цього питання. Тому невизначеність нашої країни в питанні членства в НАТО викликає тут певну тривогу: адже для визначення алгоритму інтеграції необхідне загальне розуміння кінцевої мети. Тепер зрозуміло, що план швидкого вступу України до НАТО, відповідно до якого Україна могла б одержати запрошення до членства вже 2008 року, нереальний. Проте в цілому питання членства України з порядку денного не знімається, про що свідчить і організація Центром американо-українських відносин минулого тижня у Вашингтоні масштабної конференції під назвою «Україна і членство в НАТО», до проведення якої залучені політики та експерти високого рівня з обох сторін.

Якщо ще кілька років тому про членство України в НАТО у США говорили лише невиправні романтики-українофіли, то тепер це — одне із практичних питань порядку денного. Двері альянсу для України відчинені, але остаточне рішення слід приймати самій Україні — такий лейтмотив позиції США. У багатьох неформальних розмовах чиновники й експерти стверджують, що сприяння отриманню Україною членства в альянсі — один із найважливіших пріоритетів політики США у східноєвропейському регіоні. При цьому всі припускають, що процес цей може бути досить тривалим. Нині двостороннє співробітництво може бути спрямоване на прискорення реформ у секторі безпеки та оборони: модернізацію армії, де вже фіксується очевидний прогрес, і органів безпеки, де прогрес поки що не простежується. Не так важливо, чи говоритиме уряд Януковича про членство в НАТО, — важливо, щоб він проводив реформи, які наближають Україну до стандартів НАТО, — заявляють американські експерти.

Важливою перспективою двосторонніх відносин є співробітництво у сфері енергетичної диверсифікації. США готові сприяти наповненню нафтопроводу Одеса — Броди каспійською нафтою, хоча на пряме запитання про готовність законтрактувати певні обсяги каспійської нафти, яка належить американським компаніям, позитивної відповіді українці поки що не одержали. Причини, крім відомого діючого маршруту Баку — Джейхан, — і у вкрай невизначеній позиції нового уряду України щодо добудови Одеса — Броди до Плоцька та Гданська, без якої нафтопровід практично непрацездатний в аверсному напрямку. Усім відомо, що нинішній міністр палива й енергетики Юрій Бойко — давній опонент цього транзитного маршруту. Проте політична кон’юнктура, особливо політика Росії на Кавказі, підштовхує Польщу, Україну, Грузію й Азербайджан до тіснішої співпраці як між собою, так і зі США у питаннях енергетичної безпеки. Для використання цього вікна можливостей потрібен постійний діалог на рівні експертів, профільних чиновників, проте Україна ні тепер, ні в часи «помаранчевих» урядів не надто прагнула такого діалогу. У цьому сенсі можна довго кивати на Бойка і Клюєва, але політика Плачкова та Івченка була нічим не краща. Україна продовжує перебувати на самоті, не в змозі ефективно скористатися потенціалом міжнародної підтримки і колективних дій в енергетичних битвах.

Важливим тестовим компонентом україно-американських відносин була і залишається інтенсивність контактів на найвищому рівні. Вашингтон традиційно перебірливо й акуратно ставиться як до планування закордонних візитів першої особи своєї країни, так і до запрошення іноземних лідерів на береги Потомаку. І якщо півтора року тому, у квітні 2005 року, президента Ющенка зустрічали як тріумфатора, то вже у червні поточного року президент Буш відмовився від ідеї відвідати Київ у червні, бачачи нездатність правлячої команди розпорядитися цілком сприятливими для неї результатами березневих виборів. Можна з великою часткою ймовірності стверджувати, що якби демократичну коаліцію створили до кінця травня, то в другій половині червня Україну з офіційним візитом відвідав би президент США. Проте з урахуванням обставин, які виникли влітку, було вирішено перенести цей візит на невизначене майбутнє.

Зате тепер на порядку денному — організація візиту Віктора Януковича до Вашингтона. Після досить пристойних, на думку більшості аналітиків, оглядин Януковича у Брюсселі його команда прагне закріпити успіх у Вашингтоні, продемонструвавши тут старанно культивований образ «нового Януковича». На всіх формальних і неформальних зустрічах у держдепартаменті та Раді національної безпеки США «регіонали», відповідальні за зовнішню політику партії, прагнуть встановити визначену дату візиту глави уряду до США. І поки що отримують від американських офіційних осіб відповіді на кшталт «у нас зараз вибори, почекайте». Неформально ті ж таки чиновники вказують, що перед таким серйозним візитом США хотіли б переконатися у практичній готовності уряду Януковича дотримуватися пріоритетів, які були неодноразово задекларовані, але прогресу в яких поки що не спостерігається.

На сьогодні таким найбільш показовим пріоритетом є вступ України в СОТ. Успішне досягнення мети — цілком і повністю в руках уряду та парламентської коаліції, на яку цей уряд спирається. Фактично Вашингтон недвозначно дає зрозуміти, що дату візиту Януковича буде призначено після того, як уряд подасть, а парламент підтримає пакет приблизно із 20 законопроектів, які адаптують українське законодавство до норм СОТ і фактично відчиняють перед Україною двері в цю організацію. Деякі впливові американські експерти дотримуються думки, що швидке завершення процесу вступу до СОТ наразі важливіше і для двосторонніх відносин, і навіть для євроатлантичної інтеграції України, ніж поточна позиція прем’єра щодо НАТО.

Іншим тестовим питанням для американців є незмінність курсу України у Молдові і Придністров’ї, спрямованого на підтримку територіальної цілісності Молдови, збереження наявного митного режиму на україно-молдовському кордоні. Тут пам’ятають, як Партія регіонів напередодні виборів підтримувала театралізовану виставу Кремля під назвою «надання гуманітарної допомоги народові Придністров’я», і знають, що ключові зовнішньополітичні радники Януковича негативно оцінюють теперішній митний режим, хоча в офіційних промовах декларують готовність продовжувати солідарну з ЄС і США політику стосовно цього питання.

У США продовжують вважати (на нашу думку, абсолютно справедливо), що європейська і євроатлантична інтеграція — це два крила одного лайнера, спроможного вивести Україну з пострадянської «сірої зони» на траєкторію сталого розвитку як європейської держави. Спроби штучно розвести ці два процеси не знаходять тут розуміння і можуть трактуватися як ознака небажання робити і те й інше. Якщо представники правлячої коаліції, спілкуючись із американськими колегами, наполягатимуть на своїй відданості європейській інтеграції, проситимуть сприяння США у відносинах із Євросоюзом і при цьому скромно замовчуватимуть тему євроатлантичної інтеграції, — мобілізувати активну підтримку США їм не вдасться.

Незважаючи на всі внутрішньополітичні «дивацтва» України, сьогодні відкриваються нові можливості розвитку двосторонніх україно-американських відносин. Однак для їх реалізації необхідно використовувати всі «точки збігу» національних інтересів України і США, а таких сьогодні чимало. Якщо ж українська влада віддасть перевагу другорядним або церемоніальним аспектам співробітництва, то нас очікує малоцікавий, безбарвний і майже марний етап двосторонніх відносин.