Зміна влади шляхом мирної демократичної революції в Грузії та Україні були сприйняті як системний виклик російським істеблішментом, що пропагує цілком іншу політичну модель – наступництво (передача влади за змовою еліт). Спочатку Саакашвілі, а потім Ющенко та Бакієв спростували цю модель, як єдино можливу на пострадянському політичному просторі. Коли в Україні відбувалася Помаранчева революція – всі згадували грузинський досвід. Коли міняли владу у Киргизії – порівнювали з Києвом.

Звичайно, Україна – не Грузія, а Киргизія – не Україна, тому скрізь політичні зміни відбувається по-різному. І не лише через національну специфіку, але і внаслідок особистих характеристик політичних лідерів.

Мабуть, між Саакашвілі та Ющенком тільки й є спільного, що спосіб приходу до влади та певна відданість демократичним цінностям. В політичній стилістиці та поведінці, у волі до влади та освіченості – це не просто люди різних людських поколінь, це люди різних політичних поколінь. Путін має психологічні проблеми у взаємовідносинах із Саакашвілі тому, що програє йому у адекватності політичного стилю мейнстріму світової політики. Політтехнологи можуть та організовують для Путіна монументальні політичні шоу в імперському дусі, а Саакашвілі організовує їх для Грузії і світу сам. Шановний Віктор Андрійович не тільки не створює чогось подібного, але й усіляко уникає будь-чого, створюваного для нього...

5 жовтня на виборах органів місцевого самоврядування правляча партія «Національний рух» Михайла Саакашвілі отримала близько 60% голосів, чим підтвердила легітимність існуючої влади та забезпечила керованість країни. Це дуже важлива внутрішньополітична перемога президента Саакашвілі в зовнішньополітичному конфлікті з Росією. Це також очевидна перевага проактивного грузинського стилю над українською політикою поступок, круглих столів та універсалів.

На відміну від пасивного президентства Ющенка, Саакашвілі демонструє чудеса політичної проактивності, яка часами межує з агресивністю. Для маленької, але гордої Грузії, схоже, це йде на користь. Принаймні поки що.

Україну й Грузію, серед іншого, об’єднує членство в регіональній організації ГУАМ, беззаперечним економічним та безпековим лідером якого вважається Україна. Але психологічне лідерство належить Грузії Саакашвілі, саме вона тримає на собі увагу світових мас-медіа значно більше й довше, ніж реально означає для світу. Це той випадок, коли психологічне лідерство дає стратегічну перевагу. І не лише в ГУАМ, а й на усіх просторах СНД.

Грузія першою продемонструвала пострадянському світові, що втрата залежностей від Росії розв’язує руки і по-справжньому звільняє, робить країну самостійною. Втрата російського ринку для виробників грузинського вина та мінеральної води змусила переорієнтувати збут на Україну та ЄС. Примусова депортація грузинських громадян з Російської Федерації та дискримінаційна візова політика змусить грузинів переорієнтувати міграційні та пасажирські потоки в обхід Росії, інтегруючись тим самим на рівні діаспор у власне європейський простір, перш за все в українське суспільство.

Крім того, російське ембарго просто не лишає Грузії іншого виходу для економічного виживання, крім створення привабливих умов для іноземних інвесторів. Це питання життя і смерті. Тому грузинська влада й має неабиякі успіхи у боротьбі з корупцією та адаптації законодавчого поля країни до міжнародних стандартів. Сьогодні ця робота вже близька до завершення, але світовий капітал стримують перш за все невизначеність із так званими «замороженими конфліктами» у Абхазії та Південній Осетії. Для зняття цієї психологічної проблеми як грузинам так і світовому капіталу потрібна парасолька безпеки над Грузією, тобто вступ країни до НАТО.

15 жовтня закінчується термін мандату ООН для місії СНД у зоні грузино-абхазького конфлікту. З цієї дати російські миротворці можуть втратити статус миротворців, а внаслідок публічного конфлікту довкола російський розвідників у Грузії можуть бути прирівняні до сторони конфлікту, яка апріорі не може бути миротворцем. У такий спосіб Грузія добивається заміни в Абхазії росіян на миротворчий контингент без росіян, або на такий, який складатиметься не тільки з росіян, а й, наприклад, з українців. Важливо, що до нього мають увійти також військові з країн-членів НАТО.

Крім того, Великобританія, Польща та Литва провели в Європейській Комісії та Європарламенті велику роботу з питання російської політики по відношенню до Грузії. У ЄС відбувається активізація роботи з вивчення цього питання, дані відповідні доручення робочим апаратам підготувати пропозиції з оцінкою політики Росії та ситуації в російсько-грузинських відносинах, включно з проблемою миротворчих сил у Абхазії та Південній Осетії.

Можливо, що проактивна політика Грузії викличе появу ініціатив Європейського Союзу слідом за паралельними ініціативами ГУАМ в ООН, що буде безпрецедентним дипломатичним успіхом нашої регіональної організації. Чим не приклад для ЄС?