В інтерв’ю телеканалу CNN 21 вересня президент США Джордж Буш зробив несподівану заяву. Зокрема, він висловив „абсолютну готовність” віддати наказ провести військову операцію в Пакистані, якщо американська розвідка встановить, що на території країни переховується лідер міжнародної терористичної організації „Аль-Каїда” Усама бен Ладен або інші лідери радикальних течій. Цікаво, але голова Білого дому визнав, що керівництво Пакистану навряд чи дозволить проводити подібну операцію, водночас наголосивши на необхідності того, щоб терорист №1 представ перед правосуддям.

Пакистанський президент Первез Мушарраф, як і очікувалося, однозначно негативно відреагував на заяви Джорджа Буша. Він підкреслив, що не допустить американських військових до участі в операції по затримці бен Ладена на території своєї країни. По реакції генерала можна навіть було сказати, що він розсерджений таким розвитком подій.

Після зазначеного вище виникає як мінімум декілька питань. По-перше, якщо Джордж Буш знав, що Ісламабад негативно поставиться до американської військової присутності на своїх землях, чому тоді він завів розмову саме у такому ракурсі? І по-друге, навіщо взагалі у такому тоні розмовляти з Пакистаном, одним з найближчих союзників Сполучених Штатів у війні з тероризмом?

Відповідаючи на перше запитання, потрібно підкреслити явні підозри з боку Вашингтона на недостатні дії Ісламабаду по деактивізації діяльності руху „Талібан” в Афганістані та, як і зазначив сам Джордж Буш, по затримці лідера „Аль-Каїди”. Очевидно, що американці не довіряють Ісламабаду у таких ключових аспектах всесвітньої антитерористичної кампанії. В американських ЗМІ навіть почали з’являтися повідомлення про те, що керівництво Пакистану заключило мирну угоду з бойовиками „Талібану” та „Аль-Каїди”.

Потрібно сказати, що подібні твердження мають певні підстави.

Значна, якщо не більша, частина пуштунів, які складають основний етнос Афганістану, проживають у так званій Північно-Західній провінції Пакистану. Свого часу пуштуни були основним джерелом наповнення руху талібів. Маючи таку потужну карту, Ісламабад, звичайно, може її розігрувати з метою реалізації своїх зовнішньополітичних інтересів на афганській площині. Так і було до 11 вересня 2001 року.

До цієї сумнозвісної дати Ісламабад був по суті єдиним представником інтересів „Талібану” на світовій арені. Пакистан був єдиною державою, яка не заморозила свої відносини з талібами. У свою чергу, останні вели себе не зовсім відповідно. „Талібан” сприяв поширенню наркотиків на пакистанській території, афганські бойовики брали участь у терактах в Пакистані. Крім цього, таліби, виступивши більше у якості пуштунських націоналістів, ніж ісламських екстремістів, так и не визнали як і всі попередні афганські уряди „лінію Дюранда”. А Ісламабад, надаючи підтримку радикалам, звичайно прагнув іншого. („Лінія Дюранда” – лінія кордону з Британською Індією, угода про яку у 1893 році підписав британський представник лорд Дюранд та афганський емір Абдуррахман. Згідно з нею більшість пуштунського населення Афганістану залишалася у складі Британської Індії, тобто майбутнього Пакистану. Жодний афганський уряд не визнав цю лінію кордону, а сама проблема „лінії Дюранда” неодноразово була причиною загострення двосторонніх відносин).

Таким чином, Ісламабад, не дивлячись на всі зусилля сформувати в Афганістані підконтрольний режим, не зміг приручити талібів, які ставали все більш радикальними та самостійними. З іншого боку, зовнішньополітичний імідж Пакистану, як режиму, що підтримує екстремістів, піддавався все більшій критиці. Тим часом Сполучені Штати оголосили війну з тероризмом і першим удар мав прийняти на себе саме „Талібан”. Генерал Первез Мушарраф використав цей шанс и поміняв курс зовнішньої політики на 180 градусів. Пакистан у світлі боротьби з тероризмом як ніколи зблизився зі Сполученими Штатами та країнами-членами НАТО.

Так вважали раніше. Але нещодавні заяви пакистанського президента ставлять під сумнів самостійність у виборі політичного курсу. Перебуваючи у США з нагоди 61-го засідання Генеральної асамблеї ООН, Первез Мушарраф буквально за декілька годин до зустрічі з Джорджем Бушем несподівано заявив, що після 11 вересня 2001 року його адміністрація піддалася погрозам з боку колишнього заступника держсекретаря Сполучених Штатів Ричарда Армітіджа. За словами генерала, американський дипломат під час зустрічі з начальником Служби міжвідомчої розвідки Пакистану (ІСІ) сказав: „Готуйтесь до того, що вас будуть бомбити. Готуйтесь повернутися у кам’яний вік”. Згодом сам Ричард Армітідж заперечив слова Первеза Мушаррафа. Водночас він погодився, що розмова з шефом ІСІ була „доволі прямолінійною”, але без жодних погроз.

Як там було насправді, важко сказати. Проте головне, що американська „прямолінійність” мала результати або щонайменше вплинула на настрої Ісламабаду, і він перетворився на чи не найактивнішого борця з тероризмом.

Хоча не тільки батіг, а й пряник є в арсеналі американської дипломатії. Вашингтон зацікавлений у більш масштабній участі пакистанських військ у боротьбі з тероризмом, тому надає своєму союзнику допомогу. США заявили про виділення Пакистану близько 148 млн американських доларів на розвиток економіки та соціальної сфери і понад 200 млн на оборонні потреби. У рамках військового співробітництва Вашингтон має намір надати Ісламабаду партію винищувачів F-16, ракетне озброєння, протичовникові літаки „Оріон”, сучасні комунікаційні відеосистеми. Крім цього, Білий дім не виключає можливість ядерного співробітництва.
Однозначно, Пакистан зацікавлений в отриманні американської допомоги для розвитку власної економіки і для підтримання паритету з сусідньою Індією. Тому на пакистано-афганському кордоні в рамках антитерористичної операції Ісламабад вже розмістив біля 80 тисяч військовослужбовців, заявив про намір побудови на пакистано-афганському кордоні системи загород з метою попередження проникнення бойовиків, а також прийняв ряд мір по недопущенню використання талібами таборів афганських біженців (за різними даними в Пакистані до 3 млн афганців) для укриття та поповнення своїх рядів.

Нещодавно Ісламабад та Вашингтон підписали три угоди щодо укріплення правоохоронних органів Пакистану. Сума американської допомоги складе 41,2 млн доларів США. З цих коштів 24,32 млн доларів підуть на програму зміцнення прикордонних військ Пакистану. Вона включає підготовку пілотів, забезпечення необхідним обладнанням прикордонних корпусів у Белуджистані та Північно-Західній провінції Пакистану.

Однак не дивлячись на ці зусилля, обстановка у прикордонних з Афганістаном районах залишається напруженою. Широко відомо, що у Північно-Західній провінції, Зоні племен, практично не діють закони Пакистану, а місцеве населення продовжує жити за неписаними пуштунськими звичаями. Реальна влада там належить вождям та старійшинам племен. Місцеве населення симпатизує талібам та „Аль-Каїді”.

Іншим важливим аспектом - і це водночас відповідь на наше друге запитання - є власні інтереси Пакистану, які не завжди йдуть паралельно з інтересами Білого дому.
Після вводу американських військ в Афганістан Ісламабад перетворився з основного гравця в цій країні на простого посередника політики Вашингтона. Однак представляється очевидним, що Пакистан прагне поновити вплив на сусідню країну для досягнення багатьох стратегічних цілей. Зокрема, через колишній режим талібів, а наразі через нестабільність та бойові дії залишається нереалізованим надзвичайно вигідний контракт прокладки газопроводу з Туркменістану через Афганістан в Пакистан. Крім цього, не можна забувати про „лінію Дюранда”. Не виключено, що Первез Мушарраф у якості інструмента впливу на режим Хаміда Карзая використовує перевірений „Талібан” та „Аль-Каїду”. Не можна заперечувати, що пакистанці не борються з тероризмом. Вони борються, але чи все можливе вони роблять? Це велике питання, відповідь на яке лежить за реальними інтересами сторін.

У будь-якому разі, відносини між Кабулом та Ісламабадом зараз дуже напружені. Афганська влада стверджує, що на пакистанській території укриваються таліби, які ведуть боротьбу проти кабульського режиму. Водночас Пакистан стверджує, що проблеми Афганістану криються у самому Афганістані.

Таке положення речей явно не на користь Вашингтона та очолюваної ним антитерористичної війни. Зараз Білий дім має об’єднати інтереси Первеза Мушаррафа та Хаміда Карзая. Саме для того, щоб продемонструвати єдність Афганістану та Пакистану як головних союзників США в регіоні Джордж Буш і організував 27 вересня зустріч лідерів цих країн. Нагадаймо, що саме перед тристоронньою зустріччю американський президент продемонстрував „прямолінійність” своїх намірів, висловивши „абсолютну готовність” віддати наказ провести військову операцію в Пакистані, якщо американська розвідка встановить, що на території країни переховується лідер міжнародної терористичної організації „Аль-Каїда” або інші лідери радикальних течій (слід читати, якщо пакистанська влада не зробить все можливе для того, щоб її інтереси не йшли всупереч інтересам антитерористичної коаліції).

Напередодні зустрічі Первез Мушарраф та Хамід Карзай обмінялися критикою.
„Він (Карзай) все знає, проте спеціально нічого не робить та закриває очі, мов страус”, - наголосив президент Пакистану, підкресливши, що постійні вилазки талібів в Афганістані можуть спричинити народне повстання пуштунів обох країн.

„Ми підтримаємо будь-який крок або угоду, яка унеможливить притулок терористів в Північному Вазирістані та територіях проживання племен в Пакистані”, - зазначив Хамід Карзай, скептично поставившись до нещодавньої угоди про співпрацю між пакистанським урядом та старійшинами племен, які проживають на кордоні з Афганістаном.

Як і очікувалося, під час зустрічі Джордж Буш закликав обидві сторони до припинення словесної війни та об’єднати зусилля у боротьбі проти тероризму. Голова Білого дому наголосив, що вони протистоять одним и тим самим викликам, „екстремістам та радикалам”. Інші результати тристоронніх переговорів до ЗМІ не попали. Проте висновок щодо позитивності зустрічі можна зробити з того, що Первез Мушарраф та Хамід Карзай не подали один одному руки, а значить навряд чи у них спільні інтереси і вони навіть цього не скривають.

Таким чином, США доведеться продовжувати пошук „прямолінійних батогів чи пряників” для Ісламабада, саме для нього, бо в Афганістані уряд поки що ситуацію на території країни не контролює.

У цьому контексті варто сказати, що дії по відношенню до Пакистану в жодному разі не повинні послабити режим генерала Мушаррафа, який вже зарекомендував себе як достатньо стабільний та передбачуваний. У разі послаблення його уряду існує дуже велика ймовірність приходу до влади радикально налаштованих сил і, як наслідок, заволодіння ними доволі потужним ядерним потенціалом. За деякими даними, до 30 % офіцерів пакистанської армії, яка після військового перевороту 1999 року стала домінуючим соціальним прошарком, є прихильниками радикального ісламу та підтримують зв’язки з релігійними екстремістами.