Ключове питання відносно перспектив подальшого розвитку, але більше, щодо долі Європейського Союзу, непомітно, але відчутно присутнє на європейському континенті. Вочевидь зрозуміло, що так званий „період рефлексії” по відношенню до майбутнього Конституційного Договору ЄС, який в багатьох країнах майже офіційно визнаний вже „мертвим” документом, затягнувся до часових меж, які прийнято вважати доволі-таки неввічливими. І вочевидь те, що навряд чи хто-небудь із сучасних європейських лідерів готовий до масштабних політичних пожертувань заради інкарнації загальноєвропейського проекту.

Після приголомшуючої за сміливістю та пропозиціями, промова Тоні Блера в Європейському Парламенті 23 червня 2005 року стала своєрідним дороговказом для визначення стратегій майбутнього ЄС. Безумовно, Блер запалив в серцях багатьох європейців дуже серйозний вогонь надії. Крихкі надії були заплановані трансформуватися у форми політичної реалізації на неформальному самміті в Хамптон Корт. Та вогонь надії не догорів навіть до дати, як багатьом здавалося, поворотної події в історії ЄС.

Хто, коли та яким чином все ж таки зможе привідкрити таємні завіси над британським головуванням в Європейському Союзі в другій половині 2005-го? Можна припустити, що істинними причинами фактичної відмови від амбіцій, які надихали європейців, стали внутрішньополітичні обставини. Можна припустити, що Тоні Блер реально усвідомив незворотність провалу принципових положень британського порядку денного для Європи. В кінцевому випадку, можна робити припущення, що Блер та його команда просто „політично втомилися”. Але, якщо ця „втома” дійсно превалювала, яким чином британський прем’єр зміг витримати майже безпрецендетний 36-годинний бюджетний марафон в грудні, коли від Британії один за одним відверталися найбільш надійні союзники. Поза всіляким сумнівом, гроші були головним каталізатором такої поведінки. Та є беззаперечним, що тоді, в червні, Тоні Блер принципово говорив не заради грошей та й не за того, що гроші були причиною.

Після так званого бюджетного компромісу, різдвяних та новорічних свят, схоже, прийшло всеєвропейське розуміння необхідності повернення до витоків, тобто до самої конструкції ЄС, яка після 1 травня 2004 року погрожувала в будь-яку хвилину обвалитися. „Проектувальниками” стали двоє – Тоні Блер та бельгійський прем’єр Гі Ферховштадт, два лідери з діаметральними поглядами на саму сутність європейського проекту, дві особистості, які уособлюють  антогоністичні європейські політичні концепції.

Це виглядає символічним, що британський та бельгійський прем’єри стали своєрідними апологетами своїх двох Європ, відчуваючи підтримку тих чи інших державних лідерів з тих або інших країн. Водорозділ поміж 25-мя відомий давно, але як визначити водорозділ поміж 450 мільйонами мешканців Європи? Невже всеєвропейським референдумом, який спроектував Ферховштадт в своїх „Сполучених Штатах Європи. Маніфесті для нової Європи”?

Чи буде жалкувати Тоні Блер, що на закаті свого прем’єрства він, мабуть, програв свою, але не британську битву за Європу? 2 лютого в коледжі Святого Антонія Оксфордського університету британський прем’єр, скинувши з себе тягар президенства ЄС, дав зрозуміти, що він вже жалкує з приводу цих шести місяців. Жалкує з того, що амбіційні та необхідні плани європейського реформування поки залишилися деклараціями. Але, Тоні Блер розуміє, що він є британським прем’єром: „Ділемма британського прем’єр-міністра по відношенню до Європи близька до абсурду. В принципі, він має один вибір: співробітничати в Європі й таким чином ви ганьбите Британію; бути незрозумілим у Європі й вас славлять після повернення додому, залишаючись без впливу на континенті. Вибір один: ізоляція або зрада”. Напевно, в цих словах і криється ключ до загадки британського головування й, напевно, особистої політичної фрустрації Тоні Блера.

„Більше Європи” – своєрідна молитва європейських політиків, своєрідне заклинання, за яким доволі прозоро прослідковується тенденція до власного самозбереження. На кожному етапі розвитку ЄС за чергового виклику була одна відповідь: „Більше Європи”. „Але „більше Європи” часто було пов’язано з більшою сферою застосування процедури кваліфікованого голосування, більшою владою, більшими інституціональними змінами”, - промовляв Блер. Без трансформації самої природи ЄС, сутності його функціонування, в кінці кінців, його більшої транспарентності. В Оксфорді Блер був відвертим: „Занадто часто в минулому „більше Європи” використовувалося не для знаходження відповідей на питання, що ставилися, а на те, яким чином уникнути цих відповідей... В той час, коли проблеми громадян ставали все більш суттєвими, замість смілої реформаторської політики та рішучих змін, ми зачиняли самі себе в кімнаті та дебатували речі, які були просто не зрозумілими пересічному громадянину”.

Мабуть, мова йшла про долю Конституційного Договору. Вражає інше. Розуміючи, що відродити документ видається повністю нереалістичним, британський прем’єр пропонує...Конституційний Договір. Поза сумнівом, новий, адаптований до сучасних реалій та спроектований в майбутнє, вважає Тоні Блер і заявляє: „Сьогодні, ми маємо блискучу можливість відносно нового консенсусу по відношенню до ЄС в 21-му сторіччі. Перед усім необхідно вирішити, що ми хочемо робити, а потім думати над тим, яким чином”. 

„Порядок денний Блера” сфокусований на чотирьох стратегічних напрямках. Перший – економічні реформи (сервісна директива, ініціативи дерегуляції, перегляд у 2008 році принципів формування бюджету, реформа університетів, дослідження та розвиток, технології). Другий – безпека (боротьба з тероризмом, нелегальною імміграцією та організованою злочинністю). Третій – проблеми енергетики (розробка загальної енергетичної політики, створення спільного ринку в енергетичній сфері та загальної енергетичної інфраструктури). Четвертий – оборонна та зовнішня політика.

Відповіддю став „Маніфест” Гі Ферховштадта. „Сполучені Штати Європи. Маніфест для нової Європи” бельгійського прем’єра готовий об’єднати тих, хто пропонує створити в середині існуючого ЄС в самому найближчому майбутньому дві структури – „Сполучені Штати Європи” та „Організацію Європейських держав”. Відкрито запропонований розкіл? Припустимо. В такому випадку – дві європейські комісії, дві ради міністрів, два європейських парламенти, два бюджети, два...? Ідея не є новою та в дусі традиції Шьобля – Ламера 1994-го року і промови Йошки Фішера в Гумбольдтському університеті в 2000 році. Зараз все видається серйозніше. Недарма Ферховштадт прийшов до чудового висновку, що провал Конституційного Договору у Франції та Нідерландах трапився не тому, що документ був занадто амбіційний, а навпаки.

„Порядок дня Ферховштадта” базується на постулаті встановлення мінімальних соціальних стандартів та уніфікації податкової політики (із забороною диверсіфікації в окремих країнах),  пенсіонного законодавства та законодавства в сфері регулювання діяльності кампаній. В склад Сполучених Штатів Європи будуть запрошені країни єврозони, які сформують загальний європейський, автономний бюджет за рахунок прямих та непрямих прибутків, одним із яких стане Європейський податок на додану вартість. Для реалізації цілей запропонованих Штатів буде формуватися Європейський економічний комітет з правами майже повної виконавчої влади…

Два європейських табори вишикуються в бойові шеренги, очікуючи сигналу до атаки. Те, що цей сигнал пролунає сумнів, практично, не існує. Сумніви в іншому. Наскільки тривалою та жертвенною стане ця нова „європейська битва”. Битва, як завжди, за майбутнє.