Україна повинна відповідати низці демократичних та економічних критеріїв або як їх прийнято називати „Копенгагенські” перш ніж стати кандидатом на вступ в ЄС - про це добре відомо українському політикуму. Натомість, усвідомлення того, що насправді змушує європейських політиків відкладати „українське” питання в далеку скриньку дозволить по-іншому оцінити наші євроінтеграційні перспективи та запропонувати ЄС більш прагматичні шляхи співробітництва.
 
Країни т.зв. „п’ятнадцятки” (ЄС до 01.05.2004 р.) ще не позбулися „смаку гіркоти” після приєднання до ЄС нових десяти членів. Це відчуття ще більше посилюється коли заходить мова щодо приєднання нових країн - Болгарії, Румунії, Туреччини, а згодом Хорватії. Негативні референдуми у Франції та Нідерландах щодо Конституції ЄС відклали на кілька років реформування ЄС, по суті поставивши під сумнів саму ідею подальшого розширення.

ЄС не потрібна друга Польща або Іспанія.

Якби Україна була за територією як Данія або як Болгарія, а кількість населення не перевищувала б умовно кажучи 10 млн., в ЄС було б більш охочіше ставлення до інтеграції України. Саме таку відповідь можна почути в розмовах з чиновниками ЄС.

Європарламент буде першою інституцією ЄС, яка виступатиме проти приєднання України до Євросоюзу вже через те, що протягом останніх років досить боляче здійснювався перерозподіл депутатських портфелів між старими та новими країнами-членами ЄС. 750 місць – саме така межа кількості депутатів Європарламенту закріплена в Конституції ЄС. Як відомо з приєднанням в 2004 році десяти нових країн було збільшено кількість місць депутатів від 626 до 732, а потім до 750 (ст.І, 20 Конституції). Втім, країни т.зв. „п’ятнадцятки” змушені були „затягнути пояси”, скоротивши на 13-15 % кількість депутатів від своїх країн в Європарламенті до 535. Саме принципи представлення країн в Європарламенті та Раді стали наріжним каменем засідань Європейської Ради в Брюсселі в 2004 р., де Іспанію та Польщу вочевидь не вдовольняла їхня квота депутатів - 50 місць. Приблизно така кількість місць була б надана депутатам від України у випадку приєднання до Євросоюзу.

Можливий вступ України створив би надзвичайну складну ситуацію з розподілом місць та голосів в Раді міністрів та Комісії. Враховуючи вже передбачене в Конституції скорочення кількості єврокомісарів за формулою 2/3 від кількості держав (або 17 з 25), з системою рівної ротації деяким з „великих” країн (саме за їх рахунок зазвичай надаються місця, голоса новоприбулим) доведеться жертвувати своїми місцями та голосами. Слід зазначити, що і „малі” країни не зацікавлені в приєднанні України, яка поповнить блок „великих” країн та порушить хитку рівновагу інтересів під час прийняття рішень. Відтак, побоювання обох таборів країн полягають в ускладненні механізму прийняття рішень Радою та Комісією. 

Тільки після набуття чинності Конституції та утвердження нового механізму діяльності інституцій ЄС-27, а тим часом Україна „виконає домашнє завдання”, дискусія щодо членства України в Євроклубі може стати більш предметною і  заявка на вступ буде вважатися в Брюсселі „vital” (такою що на часі).

Фінансово-економічні причини

Гіпотетичне приєднання України до ЄС матиме негативні наслідки для економічної ситуації в Євросоюзі та Єврозоні зокрема. Кошти Фонду для регіонального розвитку, призначені слаборозвинутим регіонам країн-членів ЄС, та сільськогосподарські субсидії вже нині досить болісно розподіляються між новими 10 країнами-членами. Ситуація ще більше ускладниться після приєднанання в 2007 році Болгарії та Румунії.

Побоювання в ЄС пов’язані і з небезпекою напливу відносно дешевої робочої сили з України, що поставить в скрутне становище уряди багатьох країн ЄС (особливо Німеччини, Бельгії, Франції), де рівень безробіття протягом останніх років невпинно зростає, як наслідок тягар соціальних витрат, збільшення дефіциту бюджету. Збільшення дефіциту бюджету країн єврозони може призвести до значного порушення Пакту стабільності та зростання, підірвати позиції євро. Як несправним учням Німеччині та Франції з великою неприємністю доводиться виправдовуватися на кожному саміті глав держав та урядів або Раді міністрів у зв’зку з недотриманням 3% межі дефіциту нацонального бюджету. Новий канцлер Німеччини А.Меркель, судячи з її перших заяв, схоже, націлена зосередити першочергову увагу саме на цьому напрямі з метою повернути Німеччині економічне leadership в Європі.

Проблема бюджету ЄС на 2007-2013 р.р., проект якого не вдалось затвердити під час люксембурзького головування і наврячи вдасться це зробити британському головуванню, ще раз свідчить про те, що збільшення членів Євроклубу значно ускладнило прийняття принципово важливих рішень. 
  
Прийняття України в ЄС означало б підтримання демократичного розвитку країни та зміцнення стабільності в регіоні

Вступ в ЄС Польщі, Словакії, Чехії, Угорщини, Латвії, Литви, Естонії – країн колишнього соцтабору – відбувся з відносною легкістю та вважався необхідним для підтримання демократії в цих країнах. Це відповідало популярній в Західній Європі теорії щодо відновлення історичної справедливості, яка була порушена післявоєнним устроєм внаслідок окупації СРСР. Натомість Україна, навіть після „помаранчевої” революції, схоже, не вписується в згадану теорію. Шкода. Часто закидаючи Україні в заграванні з Росією в рамках Єдиного економічного простору, країни ЄС стримано ставляться до ідеї тіснішого співробітництва або надання переспективи членства країні, яка в свідомості багатьох західно-європейських консервативних політиків перебуває в традиційній зоні впливу Росії.

 Але якщо уявити, що ЄС під певним тиском української сторони та з метою сприяння демократичному розвитку дасть сьогодні Українї довгоочікуваний політичний меседж щодо майбутнього членства, не виключено, що через 10-15 років ми можемо постати перед проблемою, з якою зіткнулась Туреччина: зміна політичних облич більшості країн ЄС, постійні проблеми всередині Євросоюзу призведуть до перегляду вимушених обіцянок в силу тих чи інших міркувань, ставлячи під сумнів доцільність прийняття країни „У” в Євросоюз. Дехто може заперечити цю гіпотезу, аргументуючи, що, буцім-то, проблема вступу Туреччини в ЄС полягає в її несумісному з ЄС територіальному та релігійному факторах, чого  не можна сказати про європейську християнську Україну. І справді, результати соціологічних опитувань  в країнах ЄС вказують на те, що у випадку остаточного визнання (урядами та громадскістю ЄС) Туреччини як майбутнього члена ЄС обгрунтованість євроінтеграційної перспективи України ще більше посилюється. Проте, в ситуації з Туреччиною мають місце інші вагомі чинники, яких не має Україна: Туреччина є членом НАТО, в її розпорядженні американське лоббі. Отже, можливий вступ України в НАТО в 2010-2012 р.р. може суттєво змінити ставлення ЄС.     

ЄС - інструмент для втілення зовнішньополітичних амбіцій двох країн

ЄС де-факто наразі не має єдиної спільної зовнішньої політики та міністра закордонних справ, тому, щоб оцінити євроінтеграційні шанси України важливо проаналізувати зовнішньополітичні пріоритети головних гравців ЄС – Франції,  Німеччини та Великої Британії. Франція та Німечина використовують ЄС для реалізації власних геополітичних завдань, головним з яких є утвердження свого впливу на європейському континенті та за його межами.

Франція не бажає посилення всередині ЄС ролі Німеччини, яка через лобіювання та можливий вступ в ЄС  Східно-європейських країн, в т. ч  і України таким чином перехопить французьку ініціативу з будівництва Єдиної Європи, компенсувавши тим самим відставання внаслідок економічних проблем в Німеччині. Отже Франції доводиться постійно маневрувати в питаннях щодо розширення ЄС. Не слід також забувати, що Франція, будучи постійним будівничим ЄС, досить часто через свій технократичний істеблішмент змушувала решту країн-членів ЄС інколи роками чекати для прийняття важливих рішень, договорів, як це було в 70-х роках – політика „порожнього крісла”, блокування французьким парламентом договору щодо будівництва політичного союзу. Не варто сподіватися в найближчі роки на підтримку євроінтеграційних намірів України Францією в образі млявого, консервативного Президента Ж.Ширака, який, за оцінками європейських оглядачів, вже невзмозі надихати ЄС як Ж.д’Естен або Ж.Делор новими ініціативами, стратегіями щодо майбутнього розвитку Євросоюзу, натомість, приділяючи все більше уваги ситуації в своїй країні.  

  
Можна вважати позитивним фактором для євроінтерації України прихід до влади в Німеччині нового уряду та, зокрема, канцлера Анжели Меркель, яка уособлює нову політичну генерацію, що сформувалась внаслідок об”єднання Німеччини.

Директор Інституту європейських досліджень Вільного університету Брюсселя П.Манет у своєму відкритому листі А.Меркель покладає на Берлін важливу міссію в ЄС (де послабли голоси Парижу, Лондону та Риму)  в подоланні інституційної кризи, утвердженні спільної зовнішньої політики та безпеки, з політикою відкритості на Схід, наведенні порядку в бюджетній політиці. Перші закордонні візити А.Меркель до Парижу, Брюсселя та Лондону є свідченням того, що новий німецький канцлер робитиме акцент у європейській політиці на вісі „Париж-Берлін-Лондон-Варшава”, уникаючи особливого або привілейованого двостороннього партнерства з однією з зазначених країн. Проте, наразі важко прогнозувати чи підтримуватиме німецький уряд нашого адвоката в ЄС Польщу після нещодавнього погіршення дипломатичних відносин між двома країнами. Саме підтримка Німеччини буде потрібна польському прем’єру К.Марцинкевичу щоб переконати інших партнерів по ЄС щодо доцільності більш тісного співробітницва з Україною. 

В свою чергу, найбільший „євроскептик” ЄС Велика Британія, яка, апріорі, була зацікавлена в послабленні єдності  ЄС, а відтак позицій в Європі Франції та Німеччини через приєднання нових членів, віднедавна цілком вдовольняється „ЄС-25”, дипломатично ухиляючись відповіді на питання щодо інтеграційних перспектив для сусідніх країн ЄС. Втім, цього разу головуючій в ЄС Великій Британії не вдасться обійти „українське” питання на Саміті Україна-ЄС, який відбудеться 1 грудня у Києві.

Тут можливі два сценарії. Перший: британське головування під впливом інших країн надасть Україні мінімальні з можливих обіцянки, принаймні змінить термінологію у відносинах між Україною та ЄС, які, вочевидь, не повинни базуватися на „політиці сусідства” та обмежуватися голослівними декларацями щодо „незачинених дверей” ЄС. Другий: на саміті британський прем’єр-міністр Т.Блер використає традиційний для політиків країн ЄС прийом - натякне українській стороні, що розвиток подальших відносин з ЄС залежатиме від демократичного характеру проведення в Україні парламентських виборів весною 2006 року. І таким чином ЄС переведе м’яч щодо майбутніх відносин на українську половину та візьме конче необхідний тайм-аут до весни для розв’язання внутрішніх проблем в ЄС.
             
Євроінтеграційний парадокс

Але питання вступати або не вступати Україні в ЄС залежить не лише від країн ЄС. Євроінтеграційний шлях хоча і є на сьогодні єдиною виправданою та консолідуючою ідеєю, певним дороговказом для нашого суспільства, втім, досягнувши одного дня економічного рівня розвитку країн ЄС, українці можуть замислитися над тим, чи варто позбуватися суверенітету. Адже приєднання до Євроклубу, крім переваг, має один вагомий недолік – часткове позбавлення суверенітету в питаннях економічної політики, в прийнятті рішень, у т.ч. політичних на користь інституцій ЄС. Не слід забувати, що саме з цих міркувань країни з досить високим рівнем розвитку такі як Норвегія, Ісландія та Швейцарія до цього часу не приєдналися до ЄС, а Велика Британія не бажає приєднуватися до Єврозони.

Отже, будемо сподіватися, що “realpolitic” нарешті дозволить українським десайдмейкерам набратися сміливості і відредагувати деякі утопічні декларації та внести в порядок денний наших відносин з ЄС як першочергові питання створення зони вільної торгівлі, спрощення візового режиму поїздок українських громадян в країни ЄС, розвиток співробітництва в рамках спільної європейської політики безпеки та оборони, боротьби з тероризмом.