Україна на своєму шляху до членства в ЄС та НАТО зацікавлена у партнерах, які сприятимуть процесу інтеграції і можуть вже зараз відстоювати українські інтереси перед керівництвом як ЄС так і Організації Північноатлантичного договору. Щоправда, складається враження, що наразі інтенсивний діалог Україна провадить лише з двома державами-сусідами: Польщею та Литвою, котрі стали адвокатами України у Брюсселі. Треба зазначити, що зі своєю роллю вони справляються непогано і без їхнього посередництва українські потуги бути почутими у Брюсселі були б менш результативними. Проте, дещо інакшою виглядає ситуація з іще одним українським сусідом – Румунією. Вочевидь, Румунія, що вже приєдналася до НАТО і незабаром має всі шанси стати членом ЄС теж могла б допомогти Україні на шляху становлення в якості повноцінного члена європейської спільноти. Та й сама Румунія від цього тільки виграла б. Адже, вже згадані Польща та Литва не просто витупають адвокатами України, а ще й отримують символічний “гонорар” у формі можливості впливати на політику ЄС на східному напрямі. А Румунія, то й взагалі могла б претендувати на ключову роль у всьому Чорноморському регіоні. Проте, незважаючи на всю привабливість такого сценарію для обох держав, його втілення відсувається наразі у майбутнє. Причинами такої ситуації є проблеми делімітації континентального шельфу, дунайська проблематика, взаємні негативні стереотипи та упередження.
Звісно, попри всі негаразди, 2005 рік можна вважати своєрідним проривом у відносинах між нашими державами. 22 квітня 2005 року Президент України, перебуваючи в Бухаресті виступав у румунському парламенті та провів переговори з лідерами Румунії. Переговори продемонстрували подібність поглядів двох країн на перспективи двосторонніх відносин і спільне європейське майбутнє. Було вирішено створити двосторонню комісію “Басеску – Ющенко”. Заплановано, що під час перебування Президента Румунії у Києві 2 грудня відбудеться його зустріч з Президентом України, під час якої сторони мають підписати Протокол про створення україно-румунської спільної президентської комісії. Передбачається, що комісія на рівні голів держав займатиметься рішенням найактуальніших питань розвитку двосторонніх відносин України і Румунії.
З іншого боку, суттєвою прогалиною у відносинах між державами є низький рівень міжпарламентських відносин. Щиро кажучи, на даному етапі їх взагалі можна назвати “невідносинами”. Враховуючи те, що ближчим часом в Україні вступить у силу політична реформа, то з точки зору перспективи така прогалина може негативно позначитися на майбутніх двосторонніх відносинах. А коли говорити не про перспективи, а про реальність, то вже зараз міжпарламентські контакти могли б відігравати вкрай важливу роль. Зокрема, у разі правильно побудованого конструктивного партнерства Україна могла б розраховувати на підтримку з боку румунських парламентарів у Парламентській асамблеї НАТО тощо.
Крім того, проблеми України на шляху до Північноатлантичного Альянсу багато в чому споріднені з тими, з яким свого часу зіштовхнулася і Румунія, відтак необхідність запозичення румунського досвіду також є тим чинником, який би мав спонукати сторони до співробітництва у побудові простору демократії та стабільності.
Ще одним полем для співпраці Румунії з Україною є питання врегулювання Придністровського конфлікту. Його врегулювання є предметом зацікавленості обох сторін. Aдже, по-перше, ні Бухарест ні Київ не зацікавлені у існуванні потенційної точки напруги у сусідній Молдові, по-друге, не на користь національним інтересам обох країн присутність у Молдові російських військ з невизначеним статусом.
Щоправда, саме ця сфера співпраці може бути і джерелом напруги у румунсько-українських відносинах. Як не дивно, і в українських і в румунських експертних колах існують взаємні упередження. Зокрема, частина українських аналітиків, в тому числі й тих, що мають вплив на процес прийняття рішень, занепокоєні тим, що Румунія своєю участю у врегулюванні лишень прагне виключно забезпечити посилення своєї ролі в регіоні. Понад те, існує навіть думка про те, що заради цього Румунія може вдатися до “сепаратних” переговорів з Москвою, а Україна залишиться на узбіччі цього процесу. З іншого боку, в румунських аналітичних колах шириться думка про те, що власне Україна відіграє роль лоббіста російських інтересів у Придністров’ї. Вочевидь, ситуація від цього не стає виграшною для жодної зі сторін, особливо на тлі неконструктивних, а радше провокаційних дій третьої сторони, що незримо присутня у цьому діалозі.
Таким чином, потенціал для українсько-румунського співробітництва є значним: від співробітництва у сфері євроатлантичної інтеграції до формування спільноти безпеки в регіоні Північного Причорномор’я. Реалізація його ж залежить значною мірою від спроможності подолати взаємні негативні стереотипи, розвинути співробітництво у горизонтальній площині як на парламентському рівні, так і на рівні організацій громадянського суспільства. Налагодження ефективного діалогу між Україною та Румунією тим важливіше, що від цього узалежненим є “терапевтичне” лікування виразки Придністровського конфлікту. Та все це є можливим лише за умови відмови від взаємних претензій та образ в ім’я “світлого європейського майбутнього” обох країн.
|