Вже на кінець ХХ ст. можна було з певністю говорити про те, що Китай набуває ознак одного зі світових лідерів. Передусім, сприяло такому утвердженню становлення динамічної економічної системи та розвиток військової сфери.

Китай доклав чимало зусиль для забезпечення економічних зв’язків з найбільш розвиненими країнами світу. Членство в СОТ, яке Китай виборов у 2001 році позитивно позначилося на закріпленні цих зв’язків та убезпечило Китай від дискримінаційних заходів з боку світових економічних гігантів. Не менш важливою для становлення китайської економіки була і підтримка з боку китайської діаспори. Адже зовнішня економічна політика Китаю може бути охарактеризована економічною інтервенцією в Південно-Східну Азію.  Китайська діаспора контролює економіку Індонезії мало не на 90%, Таїланду – на 75%, Малайзії – на 50-60%. Понад те, дедалі більше розгортаються економічні контакти КНР та ЄС, про що йтиметься нижче.

Економічна потуга Китаю дедалі більше підтримується воєнними можливостями. Об’єктивний погляд на оборонно-промисловий комплекс Китаю дозволяє говорити про наростання воєнно-технічного потенціалу КНР. Зокрема,  ще 4 березня 2002 року у Пекіні китайські посадовці оголосили про зростання китайського оборонного бюджету на 17 відсотків. Таким чином китайські витрати на оборону досягнули відмітки зростання на третину, протягом 2000-2002 років. Метою такого підвищення фінансування мілітарної сфери є бажання модернізувати армію і тим самим покращити свої стратегічні позиції у Азії. Остаточна сума воєнного бюджету Китаю наближається до відмітки у 20 млрд. дол.

Реальні оборонні витрати Китаю, які включають не лише офіційно заявлені урядом цифри, є найвищими у Азії і ймовірно перевищують 45 млрд. дол., які витрачаються Японією щорічно.

Звісно, становлення такого економічного та воєнно-політичного центру у Азії викликає неабияке занепокоєння з боку США та наразі найвпливовішого союзника Сполучених Штатів у АТР – Японії. Приміром, занепокоєні зростаючою військовою потугою Китаю, впливові японські політики піднімають питання про перегляд японської політики пацифізму. Помічником прем’єра Коідзумі було заявлено, що японські без’ядерні принципи, цілком можливо, найближчим часом будуть переглянуті. І більшість політичних аналітиків вважає, що така заява не є пустослівною. Вона свідчить про високу ймовірність принципових змін у японській політиці безпеки і оборони. Та й матеріально-технічні передумови для таких змін у Японії є. Згідно заяв впливового японського політика Іхіро Озави, у разі нарощення Китаєм ядерного потенціалу японська сторона має достатньо плутонію для набуття ядерного потенціалу в 3-4 тис. ядерних боєголовок.

На перший погляд стає незрозумілим, яку роль у суперечках лідерів АТР та США відіграє Європейський Союз. Проте ситуація прояснюється, якщо звернути увагу на динаміку відносин Китаю з ЄС.

Відносини між цими двома сторонами почали динамічно розвиватися ще у 1998 році. Саме тоді було встановлено механізм проведення саммітів для врегулювання та розвитку відносин між ЄС та Китаєм.

Вже у 2002 році товарообіг між Китаєм та ЄС становив 115 млрд. дол. США. У 2003 році Китай та ЄС інтенсифікували курс на зближення та стратегічне партнерство. Комплементарність економік Китаю та ЄС як і торгівля між обома сторонами розвивається швидкими темпами. У 2004 році Китай став основним торгівельним партнером Європейського Союзу. Товарообіг становив 177,28 млрд. долю США. У 2004 році Китай був другим за обсягами товарообігу партнером Європейського Союзу.

 Позитивній динаміці відносин сприяла і спорідненість позицій КНР та ЄС у міжнародних відносинах (акцент на мультиполярності світової системи), активні темпи росту економіки та посилення ролі на міжнародній арені.

Китаєм було запроваджено механізм консультацій із стратегічних питань безпеки з рядом держав Євросоюзу, а також механізми консультацій на високому рівні.

 Знаковим для відносин Китаю та ЄС став вересень 2005 року, коли відбувся самміт за участі високопосадовців обох сторін. У самміті взяли участь Тоні Блер та Хосе Мануель Барозу – Президент Єврокомісії. Хав’єр Солана також відвідав Пекін для участі у самміті ЄС – Китай.

Щоправда, питання експорту текстилю з Китаю до Європи, яке викликало серйозні суперечки на початку поточного року, могло затьмарити позитив такого самміту. Однак, під час самміту воно було вирішене і сторони шляхом досягнення консенсусу змогли уникнути торгівельної війни у текстильній галузі.

 
В ході самміту підписано також 1,5 мільярдний контракт на закупівлю Китаєм 10 літаків А 330.

Певні суперечності у відносинах між сторонами залишаються і ЄС час від часу зможе до них звертатися. Наприклад до числа таких невирішених моментів у відносинах ЄС – Китай можна віднести різні підходи до поняття прав людини у Китаї та ЄС; політичні реформи у Китаї не завжди позитивно оцінюються в Європі, що в свою чергу веде до ембарго на продаж зброї до Китаю.

Проте, як бачимо, загалом динаміка відносин є позитивною. Якщо проаналізувати цей факт, то можна дійти таких загальних висновків. Китай вже зараз є провідним актором у АТР. Проте вочевидь така роль цю державу не задовольняє. Китай претендує на закріплення в якості впливового гравця світового масштабу.

Наразі потуги Китаю недостатньо для втілення таких амбітних планів. Вочевидь, перешкоджатимуть таким планам і США та Японія. Перші, через небажання відмовлятися від претензій на світову гегемонію. Друга, через те, що претендує на ту ж саму екологічну нішу, що й КНР – держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що постала як один із світових центрів політики.

Відтак зовнішня політика Китаю дедалі більше спрямовується на пошук партнерів, які могли б сприяти втіленню амбітних планів китайського керівництва та підтримували положення про домінуючу роль ООН та мультиполярність міжнародної системи.

Донедавна таким союзником Китаю видалася Російська Федерація. Понад те, російській еліті імпонувало те, що таке союзництво завжди можна було інтерпретувати як підтримку Росії Китаєм, а не навпаки. Однак, наразі стає очевидним, що Росія дедалі більше зсувається на периферію міжнародної системи. Говорити про ефективність такого союзництва наразі доводиться все менше і менше. Вочевидь, якщо Росії воно ще потрібне, то Китай вже переріс свого партнера. До того ж, і без того підточені партнерські відносини потенційно будуть уражатися територіальними суперечностями між сторонами.

Відтак КНР робить ставку на нового партнера – Європейський Союз. Саме Європа наразі видається китайцям достойним партнером, а ситуативне союзництво, схоже і надалі закріплюватиметься.

Плодами такого партнерства для ЄС є величезні китайські ринки збуту продукції; підтримка концепції мультиполярності, яка для європейських еліт є справжнім каменем зіткнення з американськими партнерами; зрештою – можливості для забезпечення більш суттєвої ролі ЄС у АТР, а відтак закріплення Євросоюзу у якості глобального, а не регіонального партнера.

Для Китаю, такий союзник як ЄС є потенційним адвокатом та посередником у суперечках з США та Японією, потужним економічним партнером, що надаватиме імпульсів подальшому розвитку китайської економіки, зрештою – просто достойною заміною Росії, до якої дедалі менше дослухаються у міжнародній політиці.

За умови, що прагматизм у відносинах ЄС та КНР візьме верх над ідеологією, можна казати про те, що ситуативне партнерство Китаю з Європою має всі шанси для трансформації у реальне, а не декларативне, стратегічне партнерство.