Якщо провести аналогію між сучасним світом та Середніми віками, то складається враження, що у Середні віки над містом, а нині над усим світом височіє дві рукотворні споруди – замок і собор. Якщо замок, з його домінуючим маскулінним началом та войовничим духом втілюється у Сполучених Штатах Америки з їх величезним воєнним потенціалом та подекуди надто жорсткою зовнішньою політикою, то роль собору – центру культури та духовності, місця, яке втілювало собою моральний авторитет – взяв на себе Європейський Союз.

Саме відданість ЄС гуманітарним цінностям, прихильність до концепції м’якої безпеки, відмова від смертної кари та алергія на прояви нацизму і шовінізму, відданість традиційним цінностям та культурі миру робили Європу привабливим інтеграційним центром і дозволяли змагатися зі Сполученими Штатами не лише за першість у економічному розвитку, а й за моральне лідерство у світі.

Однак референдум, що, фактично, поставив хрест на процесі ратифікації Конституційного договору, став для високоморальної Європи викликом на кшталт Ніцшеанського “Бог вмер”. Саме ефект такої фрази, до того ж виголошеної пастором під час ранкової проповіді, мало рішення Франції поховати Європейську конституцію.

Першою реакцією європейської еліти став розпач, проте дедалі більше у Європі замислюються, що стало причиною термінальної паузи у процесі втілення європейського проекту і як подолати багаторівневу кризу, наявність якої не може заперечити навіть найбільший оптиміст.

Препарування кризи дозволяє виявити такі її складові як кризу мотивації, кризу функціональності, кризу ідентичності та кризу впевненості в успішності європейського проекту. Усі вони тісно взаємопов’язані, хоча подолання кожної вимагає специфічних шляхів.

Криза мотивації полягає в тому, що, на думку консервативних європейців, ЄС вже виконав основну покладену на нього функцію. Союз убезпечив можливість виникнення чергового німецько-французького конфлікту, встояв перед загрозою блоку комуністичних держав, забезпечив добробут своїх громадян. Те, що представниками “старої Європи” фактично нехтується мотивація нових членів при вступі до ЄС всідчить про те, що ці нові члени, за великим рахунком сприймаються “старими європейцями” як маргінальна частина великого європейського проекту. Скажімо, австрійські консерватори у приватних бесідах визнають, що розуміють безпекові мотиви нових членів із колишнього соціалістичного табору, проте наразі питання безпеки цих нових членів від зазіхань з боку імперської Росії не є актуальним. Та й чи є сенс говорити про роль та інтереси нових європейців, коли наразі навіть ті, хто стояв біля витоків Європейського Союзу не переконані у тому, що їхні інтереси Брюссель враховує у ході прийняття рішень.

Причин такій непевності кілька. Передусім, Європа зрештою переконалася, що в якості міжнародного гравця вона приваблива для провідних держав-членів тільки за умови, що цим гравцям потрібний належний моралізаторський аккомпанемент у суперечках з іншими глобальними гравцями. Натомість, при розгляді справ у Раді Безпеки ООН, де представлені далеко не всі європейські країни про якусь консолідовану позицію говорити не доводиться.

Більш того, навіть політичні еліти, що за своїми позиціями можуть бути віднесені радше до європейських ніж до національних почасти схильні здійснювати власні амбіційні проекти не беручи до уваги думку населення ЄС. У такій ситуації населення готове протистояти загрозі бути виключеним з процесу прийняття рішень і, відтак, висловлює свій протест, що власне і продемонстрували горезвісні референдуми.

Подолати тенденцію до консервації європейсього проекту, на думку значного кола європейських експертів можна тільки шляхом подолання як вже зазначеної кризи мотивації так і кризи довіри з боку пересічного європейця. Універсальних рецептів для виходу з кризи немає, проте їх шукають.

Скажімо, європейські експерти переконані, що проблема недовіри населення Європи до наднаціональних європейських інституцій може відбутися шляхом посилення ролі Європарламенту. Звісно ж має відбутися і долучення до загальноєвропейських справ національних парламентів. Адже наразі вони проявляють себе досить пасивно. (Подекуди, парламенти країн, що лише претендують на членство показують себе набагато відданнішими справі європейської інтеграції).

Безумовно, має посилитися і роль держав головуючих у ЄС. Для посилення такої ролі, раціоналізації та стабільності діяльності головуючих у ЄС країн, доречним виглядає реформування президентства, в ході якого три країни відразу отримували б право на головування протягом двох років. З одного боку така зміна дозволила б здійснювати головуючим країнам справді європейську, а не національну політику впродовж головування, адже пошук компромісу та взаєморозуміння між трьома державами відкривав би можливості для врахування інтересів і решти держав-членів. З іншого боку, продовження терміну головування дозволило б головуючим країнам не лише започатковувати нові ініціативи, але й здійснювати менеджмент втілення власних проектів та забезпечувати сталість їх розвитку.

Зрештою, для становлення європейської ідентичності, подолання кризи довіри до Брюсселю має відбутися і посилення ролі у процесі прийняття рішень пересічного європейця. Ряд дослідників “старої Європи”, попри негативний досвід референдумів по Конституційному договору, переконані, що інститут референдуму як механізму прямої демократії у Європі має посилюватися.

Обгрунтування цього твердження таке: гетерогенне і неконсолідоване європейське суспільство, за великим рахунком, може бути охарактеризоване як населення Європейського Союзу або ж навіть населення країн, що входять до Європейського Союзу. Натомість, застосування інститутів прямої демократії, поруч із посиленням ролі виборних інституцій, надало б населенню значно більшу вагу, а у момент голосування навіть перетворювало б населення ЄС на європейського суверена.
Щоправда, такий шлях подолання проблем є досить слизьким, адже вимагає певних змін у самому процесі втілення європейського проекту. Пішовши таки шляхом слід відмовитися від елітарності Європейського Союзу та від амбітних високовитратних планів, слід зосередити увагу на публічних дебатах та обговореннях життєвозначущих для Європи проектів, а також враховувати, що і всі громадяни Європейського Союзу є “різними, але рівними”. Зрештою, такий шлях передбачає, що кожен крок Європи має стати раціональним, адже лише раціональне, за таких умов, перетворюватиметься на реальне. Натомість, нераціональне може стати реальністю лише силоміць.

Втілення такого підходу з одного боку мало б цілу низку переваг. Було б подолано прірву, яка зараз існує між Брюсселем та мешканцем маленького європейського містечка, було б відновлено довіру та зосереджено увагу на прийнятності рішень для європейців.

Водночас такий підхід маргіналізував би Європу від рівня Собору світової культури та цінностей до рівня вигідного і відносно захищеного ринку товарів та послуг. Європі довелося б відмовитися від претензій на право бути політичним лідером світу, а довелося б задовольнятися роллю політичного карлика з великим гаманцем. Зрештою Європі довелося б відмовитися від поширення сфери впливу на території, які перебувають поза її межами і поховати проект розширення.
До того ж, втілення зазначеного підходу поховало б і надії держав, що прагнуть приєднатися до ЄС найближчим часом. Адже Європа не просто втратила довіру до Брюсселю, Європа не просто постала перед кризою ідентичності. Європа підсвідомо шукає винних. І звісно, функціональну управлінську неспроможність, загрози безробіття тощо найлегше виправдати непомірною вагою розширення. Відтак, перший, хто спадає на думку пересічного західного європейця, а надто європейця з консервативними поглядами – нові члени. І дійсно, Європа – 15 була набагато більш прогнозованою, ефективною і виповненою благополуччям. Європа – 25, втратила свою прогнозованість, розхитала віру в майбутнє, втратила імунітет до криз. За таких умов, Європа шукає глибини, а не ширини. І якщо про певні санкції до новоєвропейських цапів відбувайлів не йдеться, то по перспективним членам європейська криза вдарить неабияк. Ймовірно, що навіть процес вступу Румунії, Болгарії та Хорватії, яких наразі вважають найперспективнішими претендентами на членство, виявиться складнішим та тривалішим ніж передбачалося раніше. Значно складніше виглядає ситуація з Україною та Туреччиною. До речі, хоча Туреччина і має переваги порівняно з Україною (тут і складна історія взаємин з ЄС протягом останніх п’ятдесяти років, і співпраця в рамках НАТО) наразі в очах європейських політиків ці країни опинилися на одному щабелі розвитку відносин. Проте приводу для оптимізму мало, бо це той щабель, який не дозволяє говорити про членство.
Знову ж таки, запропонувати рецепт, який би убезпечив Україну від ролі вічного сусіда важко. Очевидно, має йтися передусім про кардинальні зміни в українському суспільстві, про зміни в економіці, про посилення україно-європейських відносин по тих напрямах, які б дали т.зв. spillover effect.

Ну і чи не найважливішим є подолання власне української кризи ідентичності і усвідомлення того, що Українська ідентичність не вичерпується банальною “шароварщиною” і повинна базуватися не на фольклорі, а на усвідомленні національних інтересів серед яких має бути раціонально обгрунтоване і підкріплене діяльністю бажання до Великого Європейського Проекту.