Підбиваючи підсумки Чиказького саміту НАТО, Генсек організації Андерс Фог Расмуссен назвав його «дуже успішним». Можливо, зустріч у Чикаго і стала менш резонансною порівняно із «самітами розширення», але цього разу Північноатлантичний Альянс, стимульований умовами жорсткої економії, дійшов згоди щодо трьох ключових на сьогодні питань: домовився про майбутнє Афганістану, почав утілювати концепцію «розумна оборона» і визначився зі своїми ключовими партнерами. За великим рахунком, від успішності вирішення цих питань залежить, чи зуміє ця трансатлантична організація колективної безпеки пережити перехідний період трансформації і стати ефективною в майбутньому.
 
А яким є результат для України, яка позиціонує себе не тільки як «будівельний майданчик Сходу і Заходу», а й особливим партнером НАТО, що виконує Річну національну програму співробітництва з Альянсом?
 
Тільки завдяки Афганістану Україна не опинилася на периферії глобальної політики, а український президент отримав нечасту нині для нього можливість з’їздити «західніше від Бреста і Варшави». І якщо під час Сеульського саміту з ядерної безпеки Вашингтон змушений був погодитися на зустріч Барака Обами з Віктором Януковичем, який виконав свою обіцянку вивезти з країни високозбагачений уран, то нині Альянс не міг не запросити на свій саміт у Чикаго главу держави, який відправив до складу міжнародних сил 23 своїх військовослужбовців. На цьому «мед» для Віктора Федоровича й закінчився. Оскільки, прийнявши запрошення взяти участь у засіданні Північноатлантичної Ради у форматі країн—контриб’юторів Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані, Віктор Янукович особисто відчув ту «м’яку ізоляцію», у відсутності якої ще кілька днів тому переконував українських громадян з екранів телевізорів.
 
У той час як інші глави делегацій активно спілкувалися одне з одним у кулуарах саміту, то керівник української — здебільшого «тинявся» в його коридорах.Чи не найбільшим досягненням президентського протоколу можна вважати організацію зустрічі свого патрона із президентами Афганістану, Азербайджану, Туреччини і вже тим паче з віце-президентом (!) компанії «Шеврон-Європа, Євразія, Близький Схід» Йєном Макдональдом. Останній, до речі, навіть не входить до складу ради директорів компанії материнської «Шеврон»…
 
Ну а під час зустрічей з тими небагатьма європейськими політиками, які все ж таки погодилися поспілкуватися з Януковичем — президентами Польщі Коморовським і Румунії Бесеску, його співрозмовники говорили переважно про внутрішню ситуацію в Україні, справу Тимошенко та українські перспективи політики євроінтеграції. Та й у тексті підсумкової декларації саміту альянс приділив досить багато уваги внутрішньополітичній ситуації в нашій країні. Для євроатлантичних партнерів України поведінка української влади є
 настільки неприйнятною, що НАТО не могло не висловити своєї тривоги щодо вибіркового застосування правосуддя та політично мотивованого переслідування лідерів опозиції.
 
Утім, можливо, поїздка українського президента в Чикаго виявилася більш результативною. Як повідомило DT.UA джерело в президентському оточенні, Віктор Янукович усе-таки зустрівся в кулуарах саміту з Бараком Обамою. Під час нетривалої розмови американський президент висловив вдячність своєму українському колезі за те, що він виявився людиною слова, — нагадаємо, йдеться про виконання Віктором Януковичем обіцянки вивезти з України високозбагачений уран; за збереження присутності представників нашої країни у складі Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані, а також за відмову Києва від продажу Тегерану зварювальних технологій, що їх Вашингтон розглядає як технології подвійного призначення. Про Юлію Тимошенко під час зустрічі, за свідченням нашого джерела, не було сказано ані слова.
 
Як повідомили DT.UA у прес-службі Посольства Сполучених Штатів в Україні, президенти Обама і Янукович сиділи неподалік один від одного під час засідання Північноатлантичної ради, присвяченої Афганістану,  і між ними «відбувся обмін люб’язностями». Що ж до офіційної зустрічі, то її не було, вона й не планувалася.
 
Хоча сьогодні йдеться поки що тільки про «м’яку ізоляцію» президента, проте тривала криза у відносинах України з країнами демократичного співтовариства не тільки загрожує, а й уже призвела Київ до зниження його і так невеликої ваги у світовій політиці, відсторонення від «глобального розв’язання глобальних проблем». Саміт у Чикаго це яскраво продемонстрував.
 
Спілкуючись із представниками політико-військової організації, її країн-членів, часто доводиться чути: Україна так само значима для НАТО. Альянс не може ігнорувати геополітичне розташування нашої країни, проходження через її територію газотранспортної системи і транспортних комунікацій. У його інтересах, щоб на східному кордоні Польщі була стабільна країна. «Незалежна, суверенна і стабільна Україна, віддана демократичним цінностям і принципу верховенства права, відіграє ключову роль у підтриманні євроатлантичної безпеки», — зазначається в декларації саміту, в якій НАТО знову нагадав про політику «відкритих дверей» і рішення Бухарестського та Лісабонського самітів. Водночас зацікавленість альянсу в Україні падає.
 
Наприклад, у Києві постійно повторюють, що один із провідних контриб’юторів миротворчих операцій, у тому числі й тих, які проводить НАТО, — Україна: вона бере участь у місіях Північноатлантичного Альянсу в Косово, Іраку, Афганістані, антитерористичній операції «Активні зусилля» та операції з протидії піратству «Океанський щит». Але на Чиказькому саміті наша країна навіть не увійшла до числа тих тринадцяти «спеціальних партнерів», які брали участь в організованому альянсом окремому засіданні на рівні глав держав. Це країни, які найактивніше допомагають НАТО в забезпеченні євроатлантичної безпеки людськими, технічними та фінансовими ресурсами. До числа ключових партнерів увійшли Грузія (!), Йорданія, Катар, ОАЕ, Марокко, Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея і Японія, а також «нейтрали» — Австрія, Швеція, Швейцарія, Фінляндія. Який же тоді статус України у відносинах з альянсом? Як завжди, «особливий», який ні до чого не зобов’язує?
 
Візьмімо Грузію, невелику країну, керівництво якої розглядає Київ як безальтернативного лідера в регіоні. У той час як Україна взяла участь тільки в засіданні, присвяченому Афганістану, Грузія стала учасником відразу трьох заходів саміту — засіданнях глав держав та урядів, присвячених Афганістану та «спеціальним партнерам», а також зустрічі міністрів закордонних справ країн-аспірантів, тобто групи країн, які стоять на шляху членства в НАТО. І це попри те, що Тбілісі так і не отримав ПДЧ!
 
Активність грузинського керівництва на євроатлантичному напрямку привела до того, що, за словами держсекретаря Сполучених Штатів Гілларі Клінтон, восени цього року Грузія стане найбільшим контриб’ютором операції Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані серед держав, які не входять до складу альянсу. Клінтон також заявила, що на наступній зустрічі глав держав НАТО має бути розглянуте питання про розширення цього союзу. І хоча конкретних термінів вступу Грузії в альянс у Чикаго не оголошено, цілком можливо, що в 2014-му ця країна таки стане членом НАТО, як це й прогнозує Михайло Саакашвілі. Якщо, звичайно, на той час не станеться форс-мажорів, наприклад, не відбудеться ще одного російського вторгнення.
 
Зацікавленість альянсу в Грузії означає, що ця невелика країна вирішує не тільки питання своєї безпеки. Вона збільшує вагу Тбілісі в ухваленні рішень щодо глобальних проблем, підвищує його значимість в очах ключових геополітичних гравців. Звичайно, можна не помічати й малесенького Люксембургу. Але думка цього герцогства набуває вагомості при виробленні альянсом консенсусу.
 
Україна ж, проголосивши позаблоковий статус, ініціювавши кризу у відносинах з Європейським Союзом і Сполученими Штатами, з власного бажання забивається в куток шахової дошки, внаслідок чого позиція Києва стає менш значимою для НАТО і його членів. «У 1994 році Україна була одним з п’яти пріоритетних партнерів альянсу. Судячи з декларації Чиказького саміту, сьогодні Україна (на відміну від Йорданії, Марокко та Нової Зеландії) не є навіть однією з тринадцяти», — зазначив у своєму коментарі для DT.UA старший науковий працівник Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House Джеймс Шерр. При цьому українські політики, у тому числі й опозиційні, ображаються на країни — члени ЄС і НАТО, наче мантру повторюючи: «Захід здав нас Росії». «Завжди важко допомагати країні, яка сама собі шкодить. Але іноді це можливо. Якщо Україна є ключовою для євроатлантичної безпеки, то НАТО не повинно робити менше, ніж можливо», — переконаний Джеймс Шерр.
 
Чи усвідомлюють у Києві наслідки «лукашенкізації» країни та політики загострення відносин із Заходом? У тому числі і в контексті відносин із Росією? Чи розуміють представники нинішньої української влади всі негативні наслідки вакууму безпеки, в якому опинилася Україна після прийняття рішення про позаблоковий статус? Чи допомогла наочна ілюстрація «м’якої ізоляції» у Чикаго зрозуміти, чим загрожує політика, яку проводить Банкова? Схоже, ні. За інформацією DT.UA, на Банковій вважають, що немає реальної загрози застосування Сполученими Штатами індивідуальних санкцій, і реакція Вашингтона на справу Тимошенко — це, швидше, ритуал: для Обами та його спонсорів більше важить те, що робить для них Київ (уран, Афганістан тощо). І якщо в Європі PR-кампанію Януковича програно, то в основному це сталося, переконані на Банковій, через позицію канцлера Ангели Меркель, яка ініціювала також і політичний остракізм соціаліста Франсуа Олланда під час президентської кампанії у Франції. Наші зовнішньополітичні «світочі» вважають: коли Меркель піде вслід за Саркозі, українська влада вирішить усі проблеми. І Європу, як і Сполучені Штати, «попустить».
 
Поки що ж інстинкт самозбереження і бажання засвітитися в колі обраних диктує українській владі традиційний для неї спосіб залишатися на плаву. Під час виступу на засіданні Північноатлантичної ради Віктор Янукович заявив, що Україна готова продовжити співробітництво по використанню своєї стратегічної транспортної авіації в завершальній фазі військової операції в Афганістані. Раніше Україна вже приєдналася до проекту підготовки фахівців з Афганістану та країн Центральної Азії, які спеціалізуються на боротьбі з нелегальним обігом наркотиків. Через день після завершення Чиказького саміту на засіданні українського уряду було схвалено проект указу президента, що передбачає в 2015—2017 роках щорічно виділяти Афганістану 500 тис. дол. Мабуть, в Україні ці гроші могли б принести значно більше користі лікарням, хоспісам, дитячим будинкам…
 
Та всі ці ініціативи висуваються заради того, щоб український президент, долучаючись до світової політики, міг і далі брати участь у зібраннях політичної прем’єр-ліги та в групових фотозйомках разом із лідерами провідних країн світу, навіть попри зростання критики з боку ЄС і НАТО…
 
Києву цілком, може, вдасться його стратегія реагування на ситуативні потреби Брюсселя та Вашингтона. Адже Афганістан ставить перед альянсом складні завдання. І одне з них — як вийти з цієї країни, щоб у ній збереглася хоча б якась подоба стабільності? Ухвалення ж Парижем рішення про дострокове виведення французьких військовослужбовців із цієї країни тільки підсилює невизначеність. Як і те, що Хамід Карзай 2014 року збирається покинути пост глави держави. Але негативне ставлення громадськості Сполучених Штатів та європейських держав до операції, в результаті якої загинули тисячі військовослужбовців Міжнародних сил сприяння безпеці, економічна криза й режим твердої економії змушують НАТО і його членів якомога швидше зняти зі своєї шиї цей дорогий тягар. У цій ситуації в альянсі раді будь-якій допомозі.
 
У Чикаго було затверджено план з виводу військ до кінця 2014 року. Він передбачає передачу афганським силам безпеки основної відповідальності за ведення бойових дій на території країни до середини наступного року. Війська коаліції при цьому будуть на допоміжних ролях аж до завершення їх виведення до кінця 2014 року. І кожна країна сама визначатиме темпи виведення своїх контингентів, узгоджуючи їх з партнерами по коаліції. Очікується, що кількість співробітників афганських сил безпеки зросте нинішнього року до 352 тис. До них поступово переходитиме відповідальність за забезпечення безпеки в країні. Альянс і його союзники також зобов’язуються щорічно виділяти Кабулу 4,1 млрд. дол. на забезпечення безпеки. Цей бюджет переглядатиметься залежно від ситуації в Афганістані.
 
Експерти висловлюють цілком обґрунтовані сумніви, що до 2015 року афганські сили безпеки будуть готові повністю взяти на себе забезпечення безпеки в країні. Але члени альянсу та його партнери повні бажання якомога швидше покинути Афганістан. (Хоча їх представники й заявляють про намір зберегти певну військову присутність і після 2014 року, вона, скоріш за все, буде у вигляді групи інструкторів і радників.) У цій ситуації одним із ключових елементів стратегії виходу альянсу з Афганістану є позиція Пакистану. По-перше, це країна, через яку найзручніше транспортувати як вантажі Міжнародних сил сприяння безпеці, так і власне сам міжнародний контингент. По-друге, Ісламабад має контакти з талібами. І цими зв’язками в альянсі спробують скористатися для встановлення стабільності в Афганістані після 2014 року.
 
Та нині головне завдання — домогтися від пакистанського керівництва згоди на поновлення транзиту через пакистанську територію вантажів для міжнародного контингенту. Адже Пакистан закрив транзит вантажів НАТО через свою територію в листопаді минулого року після того, як 24 пакистанські військовослужбовці стали жертвами помилкового авіаудару альянсу. І хоча в Чикаго Барак Обама не зумів добитися від пакистанського президента Асіфа Алі Зардарі позитивної відповіді, експерти вважають, що це тільки справа часу: американці своєї мети досягнуть.
 
Та й так Чиказький саміт став досить успішним для Барака Обами, який тепер може сказати своїм виборцям: дану ним під час виборчої кампанії 2008 року обіцянку про те, що американці покинуть Афганістан, буде виконано. Це може додати голосів кандидатові від Демократичної партії на майбутніх президентських виборах, оскільки в Сполучених Штатах зростає невдоволення участю американських військовослужбовців в афганській воєнній кампанії та зростанням фінансових витрат на утримання контингенту. Тому тема Афганістану тісно перепліталася з питанням діяльності політично-військової організації в умовах твердої економії коштів: Сполучені Штати, які несуть основний фінансовий тягар витрат альянсу, як ніхто інший зацікавлені в реалізації плану реформ.
 
Політика «розумної оборони», яка передбачає підвищення обороноздатності НАТО за рахунок розширення співробітництва всередині організації та спільного фінансування нових технологій (тобто збільшення ефективності дій при зменшенні кількості коштів, які на ці дії витрачаються), є масштабною реформою політично-військового союзу. Але чи зможе альянс реалізувати ці глобальні плани, розраховані до 2020 року? У керівництва альянсу, в столицях держав-членів є політична воля зробити це. Адже на кону життєздатність політично-військового союзу. Але серйозною перешкодою на шляху реалізації політики «розумної оборони» може стати не тільки опір оборонно-промислового лобі та середнього апарату чиновників урядів країн — членів альянсу, які вбачають у цій програмі реформ не тільки загрозу обороноздатності своїх держав, а й розбіжності у виборі пріоритетів розробки тієї чи іншої зброї і, власне, самі фінансові можливості учасників Організації Північноатлантичного договору.
 
Утім, як продемонстрував саміт, фінансові та інші проблеми альянсу жодним чином не позначаться на планах НАТО щодо протиракетної оборони в Європі. У перший же день генсек альянсу оголосив про завершення першої фази розгортання ЄвроПРО, а у своїй декларації НАТО знову запевнило Москву, що його система протиракетної оборони «не спрямована проти Росії й не підірве російські стратегічні сили стримування». І хоч як би російські генерали стукали кулаком, погрожуючи превентивним ударом, а російський президент ігнорував зустрічі у форматі Росія—НАТО, Організація Північноатлантичного договору й далі не збирається надавати Кремлю юридичні гарантії неспрямованості ЄвроПРО проти Російської Федерації. І з цією реальністю в російській столиці змушені будуть змиритися.
 
Ну а Київ, своєю чергою, повинен визначити своє ставлення до ЄвроПРО та перспектив практичного співробітництва в цій сфері. Чи на Банковій готуються до того, щоб знову в останню хвилину витягнути джокера з рукава?