Нарешті, канцлер Німеччини Ангела Меркель визнала нову форму Європейського Союзу. Більше, ніж будь-коли раніше, ЄС має поєднувати високу стабільність, фінансові потоки і взаємну солідарність для запобігання краху всього європейського проекту під загрозою кризи суверенних боргів.
 
Досить довго Меркель боролася з цим новим ЄС щосили, позаяк їй відомо, наскільки він непопулярний у Німеччині й, отже, наскільки це політично небезпечно для її виборчих перспектив. Вона хотіла захистити євро, але не платити відповідну ціну. Завдяки фінансовим ринкам цій мрії настав кінець.
 
Ринки висунули ЄС ультиматум: або він підсилює економічну та фінансову інтеграцію на федеральній основі, або станеться крах євро і, отже, всього ЄС, у тому числі Спільного ринку (Європейського економічного співтовариства). В останню мить Меркель обрала розумний варіант.
 
Якби глави держав та урядів Ради Європи прийняли це заздалегідь передбачуване рішення рік тому, то криза євро не дійшла б до сьогоднішнього рівня, загальний борг був би нижчим, а лідерів ЄС справедливо вихваляли б за історичне досягнення. Але тоді Меркель не зважувалася діяти.
 
Угода, що укладена на останній зустрічі Ради Європи, стане дорожчою як політично, так і фінансово. Незважаючи на подвоєння фінансової допомоги і зниження відсоткових ставок, зазначену угоду не дасть зупинити ані криза заборгованості Греції та інших країн на периферії ЄС, ані загальна криза існування ЄС. Вона зможе лише купити час, причому за високу ціну. Подальші програми допомоги Греції навряд чи вдасться припинити, оскільки збитки, нав’язані грецьким кредиторам, були дуже скромними.
 
Інші кризові країни зони євро не вдалося стабілізувати, тому що Німеччина, побоюючись несприятливої внутрішньої політичної реакції, не наважилася взяти на себе відповідальність за допомогою випуску єврооблігацій, навіть незважаючи на те, що нова роль Європейського стабілізаційного фонду означає, що практично 90% шляху вже було пройдено. Знову ж таки, не було жодних успіхів щодо зміцнення впевненості перед посиленням динаміки цієї кризи.
 
Однак поручительство приватних інвесторів, що користується підтримкою в Німеччині, має другорядне значення і призначене лише для німецьких громадян і членів парламенту правлячої коаліції країни: взагалі, за найближчого розгляду виявляється, що банки і страхові компанії непогано на цьому заробили. Їхні збитки залишаться мінімальними.
 
А втім, краху єдиної валюти вдалося уникнути, і президент Франції Ніколя Саркозі мав рацію, коли вихваляв створення «Європейського валютного фонду» як справжнє досягнення. Проте цей сміливий крок має серйозні політичні наслідки, які необхідно пояснити суспільству, тому що створення подібного фонду (тож і Європейського економічного уряду) є для ЄС політичною революцією в трьох діях.
 
По-перше, «двошвидкісний» Союз, який існував із перших раундів розширення, буде поділено на «авангард» (група євро) та «ар’єргард» — решта 27 членів ЄС. Такий офіційний поділ фундаментально змінить внутрішню архітектуру ЄС. За умов розширеного ЄС знов оживуть старі розділові лінії Європейського економічного співтовариства, очолюваного Німеччиною і Францією, та Європейської асоціації вільної торгівлі, очолюваної Великобританією і Скандинавськими країнами. Надалі держави євро визначатимуть долю ЄС сильніше, ніж будь-коли раніше, через свої спільні інтереси.
 
По-друге, цей різкий перехід до валютного фонду і економічного уряду призведе до подальшої значної втрати суверенітету держав-членів на користь європейського федерального устрою. Наприклад, у межах валютного союзу національні бюджетні законодавства будуть підпорядковані відповідному контролюючому органу ЄС.
 
Нарешті, виходить, що в майбутньому главам держав, зокрема Меркель і Саркозі, доведеться боротися набагато наполегливіше, ніж раніше, за більшість голосів на виборах. Сьогодні ця більшість знизилася до мінімально надійного рівня за увесь час.
 
Для виживання євро неминуче доведеться вдатися до справжньої інтеграції з подальшим передаванням суверенітету на рівень загального уряду ЄС. Такий історичний крок не можна зробити за допомогою бюрократичних закулісних інтриг, а лише під яскравим світлом демократичної політики. Подальша федералізація ЄС забезпечить його подальшу демократизацію.
 
Для виживання зони євро більшість її громадян, особливо в Німеччині та Франції, повинна прийняти євро як свою валюту. Це не технічне питання, а глибоко політичне і демократичне. Якщо перефразовувати Білла Клінтона, «Дурню, вся проблема в суверенітеті!» Тому першим кроком має стати забезпечення сильної ролі національних парламентів у цьому процесі.
 
У Німеччині нині спостерігається велика згода з приводу союзу стабільності, але не союзу передачі суверенітету або союзу відповідальності. Це особливо слушно, якщо говорити про виборців Меркель. Надалі урядам доведеться боротися за більшість, яка підтримує євро. Це добре, адже лише тоді буде досягнуто надійної демократичної згоди щодо майбутнього ЄС. Німецькому канцлерові та французькому президентові доведеться відкрито представити свою політику і боротися за подальшу інтеграцію та єдину валюту.
 
Результат вирішить їхню долю й вірогідне переобрання на посаді. Чи досягнуть успіху вони в цьому — велике питання, з огляду на нинішню громадську думку в ЄС. Та коли вони навіть не спробують, їхня поразка і поразка ЄС будуть гарантовані.