Річні намагання Європи боротися з кризою державного боргу стають завданням щодня безнадійнішим. Лідери країн Старого світу не перший тиждень сваряться через Грецію. Її нестабільній системі держфінансів, вочевидь, слід активніше сприяти. Але друга спроба порятунку, яка передбачає фінансування на додаток до першого пакета допомоги, виділеного у травні 2010 року, не має шансів на успіх, якщо греки не проведуть іще болючіших реформ. А оскільки така перспектива досить сумнівна, це дестабілізує фінансові ринки, зумовлюючи падіння на фондових біржах усього світу.
 
Вигадавши колись давно слово «драма», 15 червня грецька нація особливо старанно ілюструвала його. Страйкувала ціла країна, а в Афінах десятки тисяч вийшли на мітинги. Обурення протестувальників здобуло значну підтримку. За даними нещодавнього опитування, опублікованими в газеті «Катімеріні», 87% громадян визнали, що країна рухається в неправильному напрямку.
 
Те саме можна сказати про європейський підхід до кризи державного боргу, яка нещадно поширилася південною і західною периферією зони євро. Остання загалом почувається непогано – темпи зростання за перші три місяці цього року перевищують американські й британські. Загальноєвропейський бюджетний дефіцит теж бачиться незле на тлі великих розвинених країн. Але боргова криза, як виявилося, погано піддається управлінню почасти через те, що провідні політики не можуть домовитися про напрямок руху, і часом складається враження, ніби вони самі заблукали. А час минає. 23–24 червня відбудеться саміт європейських лідерів, а Греція незабаром повинна ухвалити бюджет суворої економії.
 
ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ…
 
Коли озирнутися назад, не дивує, що боргова криза виникла у Греції: країні не вдалося приєднатися до єврозони на момент створення останньої 1999 року через свою невідповідність економічно-фінансовим вимогам. Після перегляду бюджетних даних виявилося, що Афіни не можна було пускати туди і 2001-го, щойно вони там опинилися. Коли торік раптом настала боргова криза, європейські лідери мали надію стримати її на грецькому кордоні, виділивши пакет фінансової допомоги вартістю ?110 млрд ($158 млрд) за три роки, з яких ?80 млрд надійшли від інших членів єврозони, а ?30 млрд – від МВФ.
 
Усі надії на приборкання кризи розвіялися, коли торік у листопаді через проблемні банки довелося виділити пакет допомоги Ірландії. Опісля неминучим став і третій транш, – цього разу для Португалії, – бо вартість запозичень тамтешнього уряду різко підскочила, а місцеві банки виявилися відрізані від нормального фінансування й залежні від Європейського центрального банку (ЄЦБ) зі штаб-квартирою у Франкфурті. Таку жахливу ситуацію зумовив новий шок – знову від Греції, – адже першого пакета фінансової допомоги не вистачило, тож країна потребує більше грошей і на довший період.
 
Це почало доводити європейських політиків до нестями. Часто складалося враження, що їхні спроби знайти рішення зійшли зі сторінок нервового трилера. На початку травня просочилася інформація, що учасники процесу таємно з’їхалися до Люксембурга, хоча офіційно всі запевняли: ніякої такої зустрічі не було. Невдовзі по тому МВФ, який і був ключовим гравцем, утратив свого главу: Домінік Стросс-Кан мусив піти у відставку через звинувачення у спробі зґвалтування в Нью-Йорку. Не на жарт посварилися між собою зазвичай незворушний французький президент ЄЦБ Жан-Клод Тріше і грізний міністр фінансів Німеччини Вольфґанґ Шойбле через вимоги Берліна перекласти частину втрат на приватних власників грецьких державних облігацій та опір центробанку будь-чому, що можна було тлумачити як дефолт.
 
Лідери європейських країн ухвалять рішення щодо другого пакета фінансової допомоги Греції на зустрічі в Брюсселі 23–24 червня. Її виділять лише за умови, якщо парламент країни вживе додаткових заходів суворої економії, які їй доведеться стерпіти, і утвердить велику програму приватизації державного майна вартістю ?50 млрд (20% ВВП). Коли припустити, що Афіни таки візьмуться до справи серйозно, попри заворушення минулого тижня, як і пообіцяли, то вони зможуть розраховувати на додаткові ?85 млрд допомоги – цього разу до 2014 року.
 
У скільки ж це обійдеться платникам податків? Відповідь залежить від того, якою мірою приватні кредитори, які позичали кошти грецькому урядові, будуть готові «долучитися до процесу» – так тепер називається перекладання частини боргів на них. Німеччина наполягає на пролонгації боргових зобов’язань; ЄЦБ руками й ногами проти, хоча може погодитися на обіцянку власників облігацій придбати нові папери, коли настане термін погашення нинішніх. З огляду на можливість реструктуризації боргів, агенція Standard & Poor’s знизила цього тижня рейтинг грецьких державних облігацій від B до CCC – це найнижча у світі оцінка державних зобов’язань за її версією.
 
Через затяжну невизначеність серед європейських лідерів щодо другого пакета допомоги Афінам зросли побоювання інвесторів і бізнесу. Будь-який їхній неправильний крок відіб’ється не лише на Європі, а й на Америці, та й, зрештою, на всій світовій економіці. Нещодавно президент Барак Обама заявив, що зростання США залежить від успішного виходу з кризи Греції. Неконтрольований дефолт (перший серед розвинених країн від 1948 року) обернувся б катастрофою. Є значний ризик, що проблеми перекинуться й на інші держави через утрати в банківському секторі, – саме через це, до речі, й була виділена допомога, – не в останню чергу тому, що ринки відразу почнуть хвилюватися через банкрутства Ірландії та Португалії вслід за Грецією. Знову з’явиться страх через Іспанію, якій донині вдавалося обходитися без зовнішньої допомоги.
 
Та насправді на кону серйозніше питання. Навіть якщо Європейській раді вдасться дійти якої-не-якої згоди і Греція отримає ще трохи часу про запас, існує страх, що амбіційний континентальний експеримент – створення монетарного союзу з абсолютно різних економік без підмурівку у вигляді фінансової спільноти – виявиться надто сміливим. Якщо він піде на дно, це сильно відкине справу європейської інтеграції назад.
 
МОНЕТА КАРЛА ВЕЛИКОГО
 
Створення єдиної європейської валюти – справа водночас футуристична й закорінена глибоко в історії. На конференції щодо ЄЦБ 10 червня Фолькер Віланд, економіст із Франкфуртського університету імені Ґете, сказав, що євро – це перший задум такого масштабу в Європі від часів Карла Великого, який 794 року запровадив у своїй імперії єдину валюту. В новітній історії були випадки, коли центральні банки цементували політичні союзи: наприклад Райхсбанк, центральний банк Німецької імперії, створений 1876 року внаслідок об’єднання Бісмарком її земель «залізом і кров’ю».
 
ЄЦБ, натомість, – наднаціональна інституція, хоча виник, як уже здавна повелося, зі старої угоди між французами та німцями. Перші хотіли обмежити владу останніх – особливо домінування їхнього центробанку в європейській монетарній політиці – після другого об’єднання країни 1990 року й падіння Берлінського муру. Німеччина вважала, що ЄЦБ може бути розширеною версією її Бундесбанку. Окрім політичних цілей, очікувалося, що єдина грошова одиниця принесе економічні вигоди, бо усуне надокучливі процедури й видатки на обмін валют у межах Європи, покладе край непевності щодо їх курсів у зоні свого обігу і сприятиме ціновій стабільності. Прихильники такої політики любили повторювати: «Єдиний ринок, єдині гроші». Спільна валюта мала зміцнити спільний ринок, який з’явився після реформ наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, інтегрувавши національні економіки в загальноєвропейське конкурентне середовище.
 
Окремий монетарний союз без звичного фінансового й політичного підґрунтя був започаткований на доленосному Маастрихтському саміті у грудні 1991 року. В угоді визначали критерії «зближення», до яких увійшли достатньо низькі інфляція і довгострокові відсоткові ставки. Планувалося перевіряти, наскільки країни економічно готові вступити до зони єдиної валюти. Серед критеріїв були й фінансові, зокрема обмеження максимального дефіциту бюджету на рівні 3% ВВП та держборгу на рівні 60%. Крім того, угода не передбачала жодної грошової допомоги країні, яка опиниться у фінансовій скруті.
 
Однак правила виявилися не такими жорсткими, як здавалося. Бельгію та Італію прийняли до зони євро від самого початку, хоча їхній держборг перевищував не лише 60, а й 100% ВВП. Пояснювалося це тим, що обсяг його меншав. У якийсь момент концепція економічного зближення теж виявилася оманливою. Життєздатність країни в монетарному союзі, не кажучи вже про її процвітання, залежить від гнучкості ринків праці та збуту, оскільки в такому випадку вона не може коригувати ціни за рахунок девальвації власної валюти.
 
Однак, що могло б змусити держави дотримуватися фінансових критеріїв вже після вступу до спільноти? У відповідь на це запитання до Маастрихтських критеріїв наприкінці 1990-х додався «пакт стабільності й зростання», який мав на меті посилити відповідальність у сфері держфінансів у зоні євро. Але і його 2005 року проігнорували, здебільшого через наполягання Франції та Німеччини, бо ж і їм світили санкції за перевищення максимально допустимого бюджетного дефіциту.
 
Упродовж кількох перших років існування монетарного союзу це все, здавалося, не мало значення. Поки Німеччина переживала спад, периферійні економіки (за винятком Португалії) процвітали завдяки низьким відсотковим ставкам, які принесло їм членство у союзі євро. Зникнення ризиків, пов’язаних з обміном валют, активізувало міжнародне кредитування, через що банки країн-позикодавців стали уразливіші проти впливів зовні, а в банків країн-позичальників зросла заборгованість.
 
Умови кредитування були досить м’які. Кредитні ринки абсолютно не звертали уваги на ризики, що виникали на основі затяжних дефіцитів поточного рахунку, хоча така сама ситуація у випадку з економіками, що розвиваються, викликала б занепокоєння (див. «Коли жити було легко»). Вони з посмішкою спостерігали за бумом нерухомості в Ірландії, не звернули уваги на кволе зростання Португалії і пробачили Греції неефективне управління державними фінансами. Іспанія теж нажилася на занадто дешевих грошах, хоча мала аналогічні проблеми, а власне, роздування бульбашки на ринку житлової нерухомості та величезний дефіцит поточного рахунку.
 
СЛАБКОСТІ НЕ ПРИХОВАЄШ
 
Потік легких грошей приховав гірку правду про те, що конкурентоспроможність периферійних економік і показники на кшталт витрат на робочу силу стабільно погіршувалися після вступу до зони євро. Це ставалося внаслідок надто низького старту, до якого вдалися країни, особливо Греція. Один високопосадовець, який бере участь у переговорах про фінансову допомогу, поскаржився, що, хоч Афіни і входять до зони єдиної валюти, якось вони завжди примудрялися залишатися осторонь єдиного ринку. Маючи найнижче співвідношення експорту й ВВП серед учасників зони євро, греки скористалися своїм членством у монетарному союзі для імпорту в кредит дешевих товарів, а не для підвищення продуктивності. З Ірландією, де про­­­пор­ція експорту й ВВП зараз більш-менш рівна, ситуація дещо інша, а от у Португалії цей показник теж низькуватий як для невеличкої економіки в зоні єдиної валюти. Як і Афіни, Лісабон ізолював більшу частину своєї економіки від єдиного ринку.
 
Коли кредитний механізм розвернувся в протилежному напрямку після того як улітку 2007-го зародилася фінансова криза, всі приховані слабкості периферійних економік далися взнаки. Борг, накопичений за сприятливих років, став обтяжливим, коли позикодавці відчули небезпеку. Різниця між прибутковістю їхніх облігацій та безпечних німецьких бундів, що доти була майже нульовою, різко зросла (див. «Тінь підозри»). Ірландія начебто мала бездоганну систему державних фінансів: держборг становив лише 25% ВВП 2007 року. Але показники здавалися настільки оптимістичними завдяки податкам, що надходили від роздутого ринку нерухомості. Пізніше вони різко погіршилися через витрати на допомогу, виділену банкам, які опинилися в скруті. Зараз вартість цієї підтримки оцінюють у 42% національного продукту. Відтак, за травневими прогнозами Європейської Комісії, борговий тягар країни цього року сягне 112%. Для Португалії його оцінюють більш як у 100% ВВП, а в Греції він зросте майже до 160% (див. «Захмарно»).
 
Отже, криза, що охопила три країни, випливає з катастрофічної втрати конкурентоспроможності на тлі обсягів державного боргу, що видаються непосильними у випадку Греції та близькими до таких, коли йдеться про Ірландію та Португалію. Відповідно за рахунок рятувальних пакетів фінансової допомоги намагаються струснути занепалі економіки Греції та Португалії у спосіб масштабних змін, що спрямовані на лібералізацію ринків, контрольованих інтересами виробників. Для більш гнучкої економіки Ірландії, яка вже дещо відновила власну конкурентоспроможність, пріоритетним завданням є оздоровлення банків. Але всім трьом країнам доводиться проштовхувати заходи дуже суворої економії, які мають на меті створити первинний бюджетний профіцит (до сплати відсотків), за рахунок якого стабілізується борг. Поки вони виконуватимуть свою частину зобов’язань угоди, європейські держави-кредитори з Німеччиною на чолі готові надавати тимчасове фінансування.
 
ОПІР ЕЛЕКТОРАТУ
 
Стратегія фінансової допомоги мала сенс у травні 2010 року, бо ж тоді банківські системи залишалися ослабленими після конвульсій 2008-го; ризики, пов’язані з грецьким боргом, були незрозумілі, а приватним кредиторам не вистачало часу, щоб відкоригувати свої позиції. Але за останній рік довіра до Греції різко впала, оскільки й Ірландія, і Португалія зазнали проблем. Та й ринки дійшли висновку, що фінансова підтримка не допоможе Афінам, зокрема, впоратися зі своїм боргом.
 
У стратегії виділення фінансової допомоги закладено два конфлікти. Перший полягає в тому, що заходи суворої економії, необхідні для скорочення дефіцитів, убивають зростання, потрібне для виконання країною боргових зобов’язань. Якби Греція зіткнулася з нинішніми проблемами, не бувши членом зони євро, драхма знецінилася б і врівноважила економіку за рахунок здешевлення експорту та обмеження імпорту. Інше протиріччя – заходи, необхідні для підвищення конкурентоспроможності країни в зоні євро передбачають стримування цін і зарплат, а це ще більше ускладнює виконання боргових зобов’язань.
 
Крім того, і в країнах-кредиторах, і в країнах-позичальниках є політичні сили, що конфліктують між собою. Греки не єдині без великого ентузіазму ставляться до перспективи сплати такої високої ціни за помилки минулого. Багато ірландців тепер бачать себе жертвами, яким доводиться спокутувати те, що вони зробили послугу іншим європейським країнам, підтримавши власні банки й запобігши втратам іноземних власників облігацій, у яких ці фінустанови позичили гроші. Якщо настрої виборців погіршуватимуться, новому ірландському уряду на чолі з Ендою Кенні може бути важко провести дальші необхідні заходи економії.
 
Країни-кредитори теж починають опиратися. На нещодавніх загальних виборах у Фінляндії до третього місця за популярністю в опитуваннях піднялася «кредитовідмовницька» партія «Справжні фіни». В Німеччині більшість населення вважає, що навіть виділення першого пакета фінансової допомоги Афінам було помилкою. За даними ZDF Politbarometer від 10 червня, 60% німців відмовилися далі допомагати Греції; погодилися лише 33%. Квітневе опитування показало: помітна більшість людей побоюється, що допомога знадобиться не лише Греції, Ірландії та Португалії, а й іншим країнам.
 
Така роздратованість прирікає щонайменше один варіант вирішення проблеми боргової кризи на провал. Ділитися бюджетними коштами – через прямі перерахування або емісію облігацій, забезпечених за рахунок платників податків єврозони – це анафема для ФРН, де поняття «трансфертний союз», у якому багатші субсидують бідніших, є політичною отрутою, не в останню чергу через великі суми, виділені Західною Німеччиною Східній від часу об’єднання. Північноєвропейські платники податків так само жахнулися б думки про майбутній «всесоюзний мінфін», що її висловив недавно пан Тріше.
 
Альтернативний вихід із ситуації – спробувати ефективно реалізувати модель без виділення фінансової допомоги. Хорді Ґалі, економіст із Університету Помпеу Фабра в Барселоні, заборонив би програми колективного порятунку й припинив би намагання контролювати країни єврозони шляхом обмеження боргу та дефіциту. Натомість функцію контролю за системою державних фінансів він радить доручити інвесторам. Для цього необхідно було б рекапіталізувати європейські банки, щоб ті могли вистояти в умовах суверенних дефолтів. Та це не єдина проблема. Річ у тім, що наживку вже закинуто. Інвестори знають: коли насуватиметься чергова банківська криза, європейські уряди злякаються й продовжать сприяння фінустановам за рахунок платників податків.
 
В обох описаних вище стратегіях принаймні простежується чіткий рух уперед. Водночас довготермінові реформи, започатковані європейськими лідерами в березні, не пропонують рішення, якого від них чекали. «Пакт євро» передбачає проведення певних економічних та фінансових розминок, які мають краще пристосувати країни до суворих реалій існування в монетарному союзі, скажімо, до гнучкішої системи оплати праці. Їм доведеться закріпити свої рішучі наміри щодо серйозного контролю над державними фінансами на рівні законодавства. Заходи тимчасової підтримки перетворяться на постійний «механізм забезпечення стабільності» з фактичним пулом кредитування в обсязі ?500 млрд. Приватних власників облігацій уже інформують про ризики, які їм нестиме новий режим, що набуде чинності в середині 2013 року.
 
Реформи фактично формалізують стратегію виділення фінансової допомоги, але за рахунок них намагаються уникнути її повторного використання й залишити можливості для реструктуризації боргу. Одним із негативних моментів є те, що країнам єврозони з бюджетним дефіцитом усе одно доведеться працювати під тиском необхідності вирішення власних проблем, а держави з профіцитом, скажімо Німеччина, такого тиску не відчуватимуть. Але найбільше турбує те, що реформи можуть не встигнути за реаліями.
 
На європейському саміті 24 червня навряд чи вирішать усі проблеми. Навіть якщо частину боргового тягаря перекладуть на приватних власників облігацій за рахунок їх пролонгації, державна заборгованість Греції все одно залишиться неймовірно високою. І поки ситуація зміниться, ринки далі робитимуть ставки з урахуванням можливого дефолту. Суперечки перед зібранням тільки яскравіше показали, наскільки складно знайти рішення, яке можна успішно представити електоратові. Грецькі протестувальники переконливо дали зрозуміти, що, врешті-решт, стабільність боргу – справа політичної волі.
 
У кращому випадку європейські лідери можуть купити собі трохи часу. Але ринки живуть за іншим розкладом, ніж політики, і скептичні настрої останніх можуть і надалі підривати слабші економіки, завдаючи шкоди тамтешнім банкам. І хоч міністри, поза сумнівом, теревенів не припинять, побачити безпечний вихід із кризи стає дедалі важче.