Складемо докупи кілька банальних тверджень-кон­статацій, як казали сто років тому, трюїзмів. Банальність №1: Віктор Янукович не поїхав до Лісабона, де 19–20 листопада відбувся саміт НАТО. Банальність №2: до Лісабона поїхав російський президент Дмітрій Мєдвєдєв, який узяв участь у саміті в форматі Ради НАТО – Росія. Банальність №3: на саміті було ухвалено рішення про створення спільної системи протиракетної оборо­­ни, що буде здатна захистити всі країни – члени Альянсу в Європі та Північній Америці, і до неї запропонували приєднатися Росії. Мєдвєдєв на пропозицію пристав.
 
Усі українські інформагенції та провідні видання ці банальні (але від того не менш достовірні) відомості поширили, часом супроводжуючи їх пікантними родзинками-под­робицями. Напередодні саміту постпред РФ при НАТО Дмітрій Рогозін висловив думку: для Росії єдина з НАТО система ПРО неможлива, оскільки виникнуть проблеми з прийняттям рішень про її використання. Практично одночасно помічник президента Росії Сєрґєй Пріходько напередодні заявив прямо протилежне: створення спільної з НАТО системи протиракетної оборони цілком реальне.
 
А крім того, деякі ЗМІ приправили ці звіст­ки зіт­ханнями своїх коментаторів: мовляв, шкода, що Янукович не зібрався до Лісабона, його ж офіційно кликали, хоча, з іншого боку, що йому там робити, на цьому святі євроатлантично-російського єднання та стратегічного партнерства?
 
Дірка в системі ПРО
 
Отже, в підсумку виходить проста купа банальностей? Зовсім ні. Маємо зафіксовану на дуже високому рівні добровільну відмову України (в особі її влади) від міжнародної правосуб’єкт­ності своєї держави, принаймні від її вагомої частини, про що з якогось дива практично всі мовчать.
 
Погляньмо на політичну карту Євразійського континен­­ту. З якого напрямку може чигати небезпека ракетного удару по європейських державах – членах НАТО та по Росії? З боку ісламських терористичних режимів (реальних на сьогодні та потенційних) Магрібу, Близького Сходу та Центральної Азії. А також із боку КНДР – держави втілених на практиці чучхеїстських ідей. А як пролягатимуть гіпотетичні траси польоту ракет, запущених, приміром, із району Перської затоки по північноєвропейських столицях? Так чи інакше ці траси пролягатимуть над Україною.
 
І взагалі українська територія є величезною потенційною діркою в мережі майбутньої спільної системи ПРО НАТО – Росія. Діркою таких масштабів, що вона робить безглуздими всі розмови про створення цієї системи. Ні, звісно, можна спробувати заткнути її за допомогою протиракетних засобів, розташованих на територіях Туреччини, Грузії та Румунії, але ж у підсумку виходить вельми ненадійна конфігурація сил ПРО.
 
Невже керівники держав НАТО та самих структур Альянсу не зважили на всі небезпеки відсутності України у планованій системі ПРО і на всі переваги її включення до неї? Знову-таки ні. Згадаймо: генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен висловив сподівання щодо приєднання РФ до системи ПРО, запланованої Альянсом, під час свого візиту до Росії на початку листопада цього року. Саме тоді він запропонував розгорнути протиракетний щит не тільки на євразійському, а й на всьому євроатлантичному просторі – від Ванкувера до Владивостока, інтегрувавши національні системи ПРО. Така ПРО, на думку керівництва НАТО, має стати доповненням до політики ядерного стримування. У відповідь на ці пропозиції Сєрґєй Пріходько заявив, що Росія готова брати участь у такій системі й що реалізація цього спільного проекту є «абсолютно практичним питанням», вирішення якого залежить тільки від політичної волі, дотримання принципу рівноправності в спільній діяльності з Альянсом і можливе в середньостроковій перспективі.
 
Певна річ, сама ідея створення такої системи потребувала певної корекції доктрин НАТО, і її в Лісабоні провели. У новій стратегічній концепції Альянсу, ухваленій на найближчі десять років, зазначено чітко й недвозначно: НАТО не є загрозою для Росії. Далі в ній наголошується, що співпраця з Росією щодо ПРО є одним із пріоритетів Альянсу: «Ми активно прагнутимемо до співпраці з Росією та іншими євроатлантичними партнерами в галузі протиракетної оборони».
 
Документи до саміту готували заздалегідь, великих таємниць із них не робили, отже, українська дипломатія мала знати їхні основні положення. Та й розвідка, бодай номінально, поки що в нашій державі є. Втім, навіщо розвідка? Достатньо зайти в інтернет і прочитати: 3 листопада 2010 року генсек Північноатлантичного Альянсу Андерс Фог Расмуссен прямо заявив, що РЛС у Мукачевому може бути задіяна у спільній системі ПРО Євразійського континенту. «Я говорив про співпрацю з Росією, але мені здається, що це запрошення має бути відкритим для наших євроатлантичних партнерів. Тобто це запрошення також й Україні, якщо вона того побажає. Ми не виключаємо такої можливості».
 
Демонстрація васалітету
 
Тож команда Віктора Януковича й він сам мали добре знати, про що йтиметься на саміті в Лісабоні, відтак президент мусив не просто їхати туди (на нього, як стверджують спостерігачі, вочевидь, чекали, його запрошували), а їхати з певними зустрічними пропозиціями, які дали б у перспективі змогу завантажити роботою цілу низку підприємств українського ВПК та задіяти ряд військових структур (звісно, мо­дернізованих за допомогою Альянсу відповідно до сучасних вимог). Та нічого цього зроблено не було. Як видається, цілком свідомо.
 
Адже, ведучи (бодай у першому наближенні) розмови про спільну систему ПРО, лідери держав – членів НАТО та президент Росії (певна річ, і члени делегацій, і експерти) не могли оминути – бодай на рівні натяків – проблеми участі в ній України. Що означало в цьому контексті самоочевидне небажання Віктора Януковича їхати до Лісабона? Його політичну нікчемність, повну й остаточну? Так до Брюсселя ж він поїхав за кілька днів після Лісабона і виглядав досить підготовленим. Підтримку світового тероризму, держав-ізгоїв? Навіть не сміш­­но... Залишається єдине пояснення: президент і його оточення свідомо переадресували Росії повноваження вирішувати проблеми створення системи ПРО та розвитку стратегії військово-політичної співпраці з НАТО за Українську державу. А це й означає часткову відмову від міжнародної правосуб’єкт­ності.
 
Інакше кажучи, питання економічної співпраці та візового режиму з Євросоюзом ми вирішуватимемо самі, а ось вій­ськово-політична стратегія – це прерогатива Кремля, хай там що він вирішить – ми його вірні сателіти... Утім, схоже, західні лідери ще не цілком втратили надію на повернення нашою країною собі міжнародної правосуб’єктності: у новій концепції Альянсу йдеться про те, що НАТО розвиватиме партнерство з Україною та Грузією, «беручи до уваги євроатлантичну орієнтацію і прагнення кожної з цих країн».
 
…І щоб ви не сумнівалися: Україна таки готова брати участь у створенні єдиної системи протиракетної оборони в Європі. Про це заявила 23 листопада у Варшаві секретар Ради національної безпеки і оборони Раїса Богатирьова. «Україна не тільки висловила бажання брати участь у будівництві європейської ПРО, а й запропонувала використання своїх радарів. Якщо ця пропозиція зацікавить Альянс, ми готові конкретно співпрацювати», – сказала вона після закінчення переговорів із головою Бюро національної безпеки Польщі Станіславом Козеєм. Що ж, Мєдвєдєв вирішив питання на принциповому рівні, тож Київ виструнчився: «Слухаюсь!».