АНАЛІТИКА

01.10.2010 | Європа та нові світові держави
Автор - Григорій Немиря

Світовий центр тяжіння зміщується в східному напрямку настільки швидко, що ми, європейці, майже відчуваємо як під нашими ногами рухається земля. Оскільки майже всі основні дійові особи на міжнародній арені сьогодні заново визначають свої ролі, реагуючі на ці тектонічні зсуви, Європа повинна зробити те саме.

Однак, протягом десятиліть європейці приділяли більше уваги об’єднанню та конституційним питанням, ніж традиційній дипломатії. Історичні вороги Європи, звичайно ж, доросли до політичної моделі, яку європейські дипломати зазвичай вважають прийнятною на міжнародній арені.

Само собою, консенсус, компроміс та об’єднання суверенітету є єдиними шляхами вирішення багатьох великих проблем – зміни клімату, нерозповсюдження ядерної зброї – які терзають наш світ. Однак у великих питаннях війни, миру та балансу сили, Європа, здається потрапила у пастку між недостатньо узгодженою зовнішньою політикою та невпевненістю окремих країн щодо того, як визначати та захищати свої національні інтереси.

На противагу цьому, зростаючі держави світу – Бразилія, Китай, Індія та Росія – наполягають не тільки на верховенстві своїх національних інтересів, але й, як продемонстрували провальні переговори у Копенгагені минулого грудня, на суверенній свободі своїх дій. Для них геополітика – це не анафема; це – основа всіх їхніх зовнішніх дій. Ідея захисту національних інтересів все ще об’єднує їхніх громадян; застосування сили залишається в серці їхніх дипломатичних розрахунків.

Перед обличчям цієї нової/старої реальності Європа повинна не просто змусити почути себе щодо глобальних питань торгівлі та бюджетного дисбалансу, наскільки б важливими вони не були. Натомість, Європа повинна визначити, який з її стратегічних активів має значення для зростаючих держав світу, та використати ці активи, щоб отримати вплив.

Нажаль, один з ключових стратегічних активів Європи – європейські країни, зокрема Україна, якими проходять великі енергетичні коридори, що поставлятимуть все більше викопних ресурсів з Середнього Сходу та Середньої Азії до всього світу – нехтується, мабуть, найбільше. Справді, з часів російсько-грузинської війни 2008 року Європа майже повністю відвернула свій погляд від подій в цьому регіоні.

Таке нехтування є одночасно невиправданим та небезпечним. Країни, що лежать між Європейським Союзом та Росією, є не тільки джерелом геополітичного змагання між Європою та Росією, але й перетинаються з національними інтересами зростаючих держав світу, зокрема, Китаю.

Російсько-грузинська війна продемонструвала, наскільки важливим є цей регіон для ширшого світу. Після неї Китай розпочав систематичні зусилля щодо підтримки незалежності колишніх радянських країн, запропонувавши їм величезні пакети допомоги. Країни від Білорусi до Казахстану скористались фінансовою допомогою Китаю.

Китай хвилює цей регіон не тільки тому, що він стурбований збереженням врегулювання, що утворилось після Холодної війни по всій Євразії, але й тому, що він усвідомлює, що цей регіон надасть транзитні маршрути для більшості енергетичних багатств Іраку, Ірану та Середньої Азії. Справді, Китай вкладає мільярди доларів у розробку нафтових та газових родовищ в Іраку та Ірані. Зважаючи на те, що безпекові питання, напевне, завадять транспортуванню більшої частини цих енергоносіїв у східному напрямку, щоб задовольнити внутрішні потреби Китаю, китайським енергетичним концернам доведеться стати гравцями на міжнародному енергетичному ринку, що означає поставки видобутих Китаєм в Ірані та Іраку нафти та газу для продажу на Заході.

Дві країни, які мають стати частиною цього маршруту – Туреччина та Україна – все більше віддаляються від ЄС. Для Туреччини це напруження виражається у відсутності прогресу із заявкою країни на членство в Євросоюзі.

Україна – інша справа. Поки Віктор Янукович нечесним шляхом проклав собі шлях до президентства на початку цього року, Україна мала все більше європейську орієнтацію. Сьогодні ж Янукович, здається, налаштований – з найбільш недалекоглядних причин – фатально послабити Україну як країну-транзитера енергоносіїв. Справді, його останній гамбіт є спробою продати український трубопровід російському Газпрому в обмін на знижку ціни газу.

Сама по собі ця ідея є нісенітницею як з економічної, так і зі стратегічної точки зору. Українську промисловість необхідно модернізувати, а не збільшувати її залежність від дешевого газу, а транзит газу стане майже таким же монополістичним, як поставки газу – похмура перспектива, зважаючи на останні перебої з поставками газу між Росією та Європою.

Крім того, українська політика дає тріщини. Охота на відьом проти опозиції – у самому розпалі. Сміливі журналісти знову почали безслідно зникати. Найбільший медіа-магнат країни, який одночасно очолює службу безпеки, розширює свою медіа-імперію за рахунок зловживань у суді. Систематичне руйнування Януковичем демократичних інституцій в Україні знищує потенціал країни як європейського енергетичного активу.

Звичайно, українці самі повинні захистити свою демократію, однак Європа також винна, адже у ЄС немає чіткої стратегії по відношенню до Сходу. Мораль та стратегія 1990-х, кульмінацією яких став «великий вибух» розширення на схід, вичерпав себе. Сьогодні в Європі ходять чутки, що «нео-фінляндізація» може виявитись підходящим компромісом для таких країн, як Україна та Грузія.

Реформування відносин ЄС з Україною та іншими країнами на Схід від Союзу також могло б допомогти сформувати відносини з Росією, яка сьогодні стикається з низкою стратегічних викликів: відносини з колишніми республіками СРСР; близькість динамічного Китаю; розрита пустота Сибіру; майбутнє енергетичних ресурсів Середньої Азії, навколо яких знову розпочинається «велика гра» дев’ятнадцятого століття між Росією, Китаєм, Індією та Америкою. ЄС може зіграти конструктивну роль завдяки постійному діалогу, який дослухатиметься до проблем Росії, не погоджуючись мовчки на всі рішення, які вона для них запропонує.

Сьогодні мистецтво дипломатії полягає у перетворенні сили на консенсус. А це вимагає кращих відносин з усіма зростаючими державами світу. Однак, це також передбачає, перш за все, об’єднуюче бачення, а не лише розгляд викликів, які торкаються всіх країн – розповсюдження зброї, тероризм, епідемії та зміни клімату, наприклад, - але й уваги до власних стратегічних активів. Якщо ЄС хоче створити успішну політику по відношенню до зростаючих держав світу, він повинен говорити стратегічною мовою, яку вони розуміють.


USERS COMMENTS

Ваше ім'я
Ваша поштова скринька
Заголовок
Ваш відгук
Залишилось сомволів
| | | Додати в вибране
Пошук
Підписка
Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України
Інститут євро-атлантичного співробітництва
Центр "Україна - Європейський вибір"
Defense Express
Центр європейських та трансатлантичних студій

Rambler's Top100 Rambler's Top100


Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження"
Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Центру інформації та документації НАТО в Україні
© 2004 - 2020. ЄВРОАТЛАНТИКА.UA
Всі права захищено.

Даний проект фінансується, зокрема, за підтримки Гранту Відділу зв'язків із громадськістю Посольства США в Україні. Точки зору, висновки або рекомендації відображають позиції авторів і не обов'язково збігаються із позицією Державного Департаменту США.
На головну Анонси подій Новини Аналітика Топ новини та коментарі Мережа експертів Про проект