Нині, через два десятиліття після падіння Берлінського муру, Північноатлантичний Альянс знову повинен продемонструвати свою відкритість до Сходу. Нині лише Росія спроможна надати НАТО нового імпульсу, – так вважає відомий німецький публіцист Крістоф Бертрам. Він навіть закликає лідерів держав-членів західного оборонного блоку під час листопадового саміту НАТО в Лісабоні надіслати Москві пропозицію про вступ.
 
20 років тому – з того часу, як Холодна війна вже стала історією – московські політики в один голос пророкували якнайшвидший кінець західному оборонному альянсу: "Ми позбавили Вас Вашого ворога". Але так швидко це не сталося. Утім, нині майбутнє НАТО залежить від того, чи зможе Росія знайти своє місце в ньому.
 
Генеральний секретар НАТО буде Фог Расмуссен має намір через кілька тижнів сформулювати перший проект нової концепції Північноатлантичного Альянсу, який на своєму саміті в Лісабоні в листопаді цього року повинні затвердити лідери країн-членів НАТО. Але вже зараз стає зрозумілим: якщо в документ буде вписано лише кілька випробуваних гасел про Афганістан, пропозиції для поліпшення політичних консультацій в Північноатлантичному Альянсі й звичайні заклики до Москви щодо тіснішої співпраці, то цей документ аж ніяк не надасть нового імпульсу НАТО, а, навпаки, підтвердить стан штилю в Альянсі.
 
Нового імпульсу могла б надати лише одна річ: заява Заходу про бажання бачити Росію в Альянсі, якщо, звичайно ж, Москва сама цього захоче і виконає для цього відповідні вимоги. Прийняття до своїх лав нових демократій у Східній Європі в дев’яності роки зробило зі старого НАТО основний стрижень європейської стабільності аж до кордонів з Росією. Пропозиція про членство для Москви дала б Альянсові шанс перетворитися на всеосяжну структуру безпеки Америки, Європи і Росії.
 
Якщо досі цього не вдавалося зробити, то причину слід шукати не лише в російській поведінці, але, зокрема, й у розширенні НАТО в Східній Європі. Фатальною помилкою такої стратегії було те, що процес розширення зупинився на кордоні з Росією. І навіть те, що західні політики справедливо наголошували, що розширення їхнього оборонного блоку не спрямоване проти Росії, російську підозра не складно було зрозуміти. Єдиний орган, спеціально створений для зміцнення довіри – Рада Росія-НАТО нічого не могла змінити в цьому сенсі, оскільки там Росія мусила сидіти навпроти закритого клубу країн-членів НАТО. А під час найбільшої кризи з моменту створення цього органу – війни в Грузії 2008-го року, Захід узагалі вирішив тимчасово бойкотували його засідання, аби таким чином покарати Росію.
 
Свого часу старим західним стратегам просто складно було собі уявити таку картину, щоб Росія сиділа в Раді НАТО, як будь-який інший повноправний член, й мала право співвирішувати всі питання порядку денного – або й узагалі накладати на них вето. Менш ніж рік тому, я, доходячи до цього місця, стверджував, що на даний момент Росія з її владною ментальністю й методами застосування сили не підходить для інтеграції в НАТО чи Європейську Унію.
 
Перш ніж країна стане правовою державою чи тим більше ліберальною демократією, має Москвою-рікою протекти ще багато води. Та й сам Кремль не надто поспішає долучитися до НАТО, не кажучи вже про те, щоб зі вступом Росії Альянс здобув кілька свіжих клітин. До цього часу дипломатичні зусилля Москви завжди переслідували старі цілі – паралізувати діяльність західного альянсу. Тому, якщо на саміті НАТО в Лісабоні й пролунає офіційна пропозиція Москві про вступ, то спершу вона буде з презирством знехтувана, до великого полегшення всіх західних противників такого розвитку подій.
 
Проте, на мою думку, пропозиція про членство все одно матиме стратегічне значення. Звичайне московське шельмування НАТО – це лише такий собі застарілий ритуал. А ті росіяни, котрі бачать майбутнє своєї країни на Заході, здобудуть привід для ентузіазму. Навіть у збройних силах зростає надія, що за допомогою НАТО врешті-решт вдасть провести давно потрібну модернізацію армії. І скрізь на Заході вдалося б зняти традиційну напруженість у ставленні до колишнього противника в Холодній війні, котрий перетворився б на ймовірного майбутнього партнера в галузі безпеки. Задовго до того, коли вступ Росії до НАТО набуде реальних форм, у тоні й змісті відносин між Росією і Заходом щоразу меншу роль відіграватимуть спогади про вчорашній день, а щоразу більшу – надія на день завтрашній.
 
Саме тому тепер й старі стратеги, зокрема колишній німецький міністр оборони Фолькер Рюе [Volker Rühe] і генеральний інспектор федеральних збройних сил і голова Військового комітету НАТО Клаус Науманн [Klaus Naumann], закликають переосмислити своє ставлення до Росії. Вернер Гойер [Werner Hoyer], державний міністр закордонних справ, пропонує, щоб держави-члени НАТО коли-небудь поміркували над тим, які зміни необхідно внести, щоб Росія змогла стати акцептабельним кандидатом на вступ.
 
Навіть людина, котра до листопадового саміту повинна сформулювати нову концепцію НАТО, мислить в тому ж напрямку. У грудні 2009 року, Генеральний Секретар НАТО Фог Расмуссен під час свого досі єдиного візиту до Москви змалював свою візію на рік 2020-ий: НАТО і Росія досягнуть тісної співпраці у всьому спектрі питань політики безпеки, російські і натовські вояки стоятимуть пліч-о-пліч, виконуючи місії ООН, створення спільної системи протиракетної оборони – це досяжна перспектива. “І мова йде не лише про спільний захист, а й про політичну волю до єднання”, – наголосив Расмуссен. І в цьому сенсі ніщо не може бути більш природним, ніж зробити вирішальний крок і проголосити Росію ймовірним членом НАТО.
 
Тим не менш, навряд чи це станеться найближчим часом. У східнєвропейських держав-членів НАТО, як і раніше, зберігається недовіра до російського сусіда. Оскільки вони не бажають розлучатися із застарілим образом Росії, то природно, що вони бажають триматися за застаріле НАТО. Прихильники нової російської політики серед держав-членів вважають за краще уникати суперечок і навіть публічного обговорення. А тому й сам Фоґ Расмуссен проявлятиме стриманість. Отже його нова стратегічна концепція НАТО не принесе нічого нового у стосунках з Росією, принаймні до 2020. Але шкоди від цього зазнає у першу чергу сам Північноатлантичний Альянс.