Переплатили? Однією з головних цілей політики «перезавантаження» адміністрації Обами у відносинах з Росією було прагнення заручитися підтримкою Москви в іранському питанні. США пішли на значні поступки Москві і спричинили хвилю занепокоєння в Східній Європі, а натомість отримали лише чергову згоду на дещо жорсткіші санкції проти Ірану – крок, на який росіяни йшли і за Буша, пише Роберт Каган в американській The Washington Post.

Знадобилося декілька місяців напружених переговорів, щоб адміністрація Обами нарешті вмовила Росію на резолюцію про посилення санкцій проти Ірану. Певна річ, щоб заручитися підтримкою росіян, Сполученим Штатам довелося відмовитися від жорсткіших заходів, які вони хотіли запровадити. Тим не менше, високопоставлені російські чиновники почали робити різкі заяви про ядерну програму Ірану, що тривалий час робити відмовлялися. Іран „повинен припинити збагачення урану”, заявив посол Росії в ООН. Один високопоставлений європейський чиновник заявив The New York Times: „Ми вважаємо дане рішення росіян дуже важливим”.

Так, це був прорив – але прорив адміністрації Джорджа Буша. Насправді, цей тріумф відбувся в 2007 році після ще одного подібного прориву в 2006 році, коли декілька місяців переговорів з Москвою увінчалися прийняттям першої дещо пом‘якшеної резолюції. Після того в 2008 році стався ще один прорив, коли адміністрація Буша після нових переговорів прибула до Москви, щоб узгодити третю резолюцію про ще одне мінімальне посилення санкцій – після додаткових переговорів і чергового пом‘якшення.

З огляду на історію питання, мало які досягнення були настільки переоцінені як «успіх» адміністрації Обами в отриманні четвертої поспіль згоди Росії на чергову беззмістовну резолюцію Ради Безпеки ООН. Її розхвалили як тріумф політики «перезавантаження» адміністрацією американо-російських відносин, головним завданням якого було заручитися підтримкою росіян в іранському питанні. Все, що ми чули впродовж останніх місяців, – це як росіяни нарешті прагнуть співпрацювати з нами в іранському питанні і щиро вважають іранську бомбу загрозою – і все завдяки тому, що Обама налагодив відносини з Росією, які начебто зруйнував Буш.

Мабуть, чиновники з адміністрації Обами вважають, що ніхто не завдасть собі клопоту перевірити історію питання (хоча, поки що, цього не зробив жоден журналіст, пишучи на дану тему). Факт полягає у тому, що за останні декілька місяців росіяни не сказали і не зробили чогось такого, чого вони не казали чи не робили в роки Буша. Насправді, тоді вони говорили і робили навіть більше. Ось слова Владіміра Путіна в 2005 році: „Ми категорично проти будь-яких спроб Ірану отримати ядерну зброю… Наші іранські партнери повинні відмовитися від створення технологій повного циклу ядерного палива і не перешкоджати здійсненню повноцінного міжнародного контролю за їхніми ядерними програмами”. Ось слова одного з провідних радників Путіна з національної безпеки Іґоря Іванова в березні 2007-го: „Годинник потрібно зупинити; Іран повинен призупинити роботи зі збагачення урану”. І справді, Елейн Скіоліно в The New York Times того місяця повідомляла, що Москва погрозила „припинити поставки ядерного палива для майже збудованої Бушерської атомної електростанції, якщо Іран не припинить збагачення урану, як того вимагає Рада Безпеки ООН”. У зв’язку з цим редакційна стаття The New York Times віддала належне зусиллям адміністрації Буша, „якщо це допоможе Москві побачити свої ширші інтереси”. Певна річ, через дев’ять місяців Росія здійснила поставку палива.

Поки невідомо, чи цей останній прорив має більше значення за попередні три чи це лише четвертий куплет тієї ж пісні. Останній проект резолюції у дечому мінімально посилює санкції, але адміністрація була змушена погодитися на певні вимоги росіян і китайців. The Washington Post писала: „Адміністрації Обами не вдалося заручитися підтримкою щодо своїх головних пропозицій, серед яких обмеження прибуткової нафтової торгівлі Ірану, всеосяжна заборона на фінансові операції з Корпусом стражів ісламської революції і пропозиція США призупинити інвестиції в енергетичний сектор Ірану”. Проект резолюції лише віддалено нагадує всеосяжне ембарго на поставки зброї, якого прагнув Вашингтон, і навіть не забороняє Москві продавати Тегерану свою протиракетну систему С-300 класу „земля-повітря”. Зміни, внесені до Федерального реєстру в п’ятницю, свідчать, що адміністрація відмінила санкції проти чотирьох російських підприємств, які залучені до протизаконної торгівлі зброєю з Іраном і Сирією, починаючи з 1999 року. Таким чином, адміністрація в останню хвилину хотіла „підсолодити” угоду.

Дивує те, що адміністрація стверджує, начебто поведінка росіян якимсь чином є результатом дипломатії „перезавантаження” Обами. Росія відповідала адміністрації Обами точнісінько так, як і адміністрації Буша до „перезавантаження”. Москва вже не один рік веде цю гру. Вже не перший раз вона продає той же килим. Змінилася тільки ціна, яку готові за нього платити Сполучені Штати.

Якщо ви колись купували килим, то знаєте, що чим більше платите, тим дорожчим він здається. Адміністрація Обами заплатила чимало. В обмін на співпрацю росіян президент Обама відмовився від планів адміністрації Буша з розміщення елементів системи протиракетної оборони в Польщі і Чехії. Обама офіційно заявив, що продовження незаконної військової окупації Росією Грузії не є „перешкодою” для американо-російського співробітництва в сфері мирного атома. А нещодавню угоду між Росією і Україною, що надала Росії контроль над військово-моською базою в Криму до 2042 року, чиновники Обами проігнорували – як і пропозицію Путіна про злиття російських і українських галузей промисловості, що є явною спробою підірвати суверенітет України.

Тому принаймні одним із наслідків „перезавантаження” адміністрації стала хвиля непевності в Східній і Центральній Європі, а також Балтії, де люди починають побоюватися, що більше не можуть розраховувати на захист Сполучених Штатів від експансії Росії. І що ж за це отримала адміністрація? Ще одну пустопорожню резолюцію Ради Безпеки ООН. Деякі оглядачі стверджують, що іранські лідери тремтять від страху перед лицем такої грандіозної єдності міжнародної „спільноти”. Більш ймовірно, що вони тихенько підсміюються – а з ними і люди в Москві.

Роберт Каґан – старший науковий співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир, автор щомісячної колонки в The Washington Post.