Коли до закінчення французького головування в ЄС у другій половині минулого року залишалися лічені дні, один із французьких журналістів уїдливо пожартував: «Головування Франції запам’ятається двома речами: по-перше, політичною гіперактивністю Ніколя Саркозі; по-друге, єдиною думкою про те, коли це головування нарешті закінчиться». Але був і третій чинник, один із найважливіших, безпосередньо вмонтований у механізм функціонування інституцій Євросоюзу — чинник спадкоємності головування в широкому його тлумаченні. Можливо, настільки широкому, що французька бюрократична машина продовжувала функціонувати майже в такому ж стані — так, наче з 1 січня 2009 року Чеська Республіка офіційно не взяла на себе функції головування. Багато дуже важливих політичних обставин зумовлюють таку лінію поведінки офіційного Парижа. Але вони, у тому числі й особистісного характеру, жодним чином не повинні перешкоджати успішному складанню Прагою своїх шестимісячних «євросоюзівських іспитів». Чи зможе Чехія витримати ці випробування? Скоріш за все, так. Навіть попри те, що над Празьким Градом не розвівається прапор ЄС.

Готуватися до свого головування Чехія почала приблизно від початку 2006 року, щільно контактуючи у форматі «тріо» — Париж, Прага і Стокгольм. Паралельно не перериваючи контактів з офіційною Любляною, яка перша з країн Центрально-Східної Європи взяла кермо влади в ЄС у свої руки всього рік тому. Жодним чином не хочеться (бодай із політичної точки зору) применшувати роль словенського головування, але, крім відторгнення Ірландією Лісабонського договору, згадати майже нема чого. Офіційна Прага чудово усвідомлювала ймовірність повторення «словенського синдрому» і тому підготовлена програма головування не була позбавлена амбіційності (як для середньої за розмірами країни — члена Європейського Союзу).

Реалії ж, у тому числі й геополітичного характеру, виявилися дуже і дуже жорсткими. Вони невпізнанно трансформували всю логіку дій іще в рамках програми французького головування. Продовження цих реалій уже перекроїло програму чеського головування найрадикальнішим чином. Шведи ж, які приймуть у чехів естафетну паличку в другій половині цього року, поки що просто споглядають.

Три «Е» визначено як ключові пріоритети в чеській програмі для ЄС: economy — економіка, energy — енергетика та зміна клімату, external relations — зовнішні відносини. У первинному варіанті пріоритетів було шість. У даний час іронічно, хоча й із нервозністю, жартують, що може залишитися тільки один пріоритет — управління кризами. Найвище керівництво Чехії, насамперед прем’єр-міністр Тополанек і міністр закордонних справ Шварценберг, а також віце-прем’єр Вондра і міністр торгівлі та промисловості Ріман велику частину свого часу проводять у літаках. До речі, і працівники чеського посольства в Києві сплять всього по кілька годин на добу.

Оприлюднення останніх даних про прогнози економічного, вже не розвитку, а занепаду ЄС, спричиняє стан глибокої пригніченості. Тенденції всередині єврозони тепер відверто зводяться до одного запитання: «Чи виживе євро в умовах, коли саме наявні договори і пакти ЄС стають принципово відповідальними за можливий його крах?». При цьому всі чудово знають, що проект «Єдиної європейської валюти» був суто політичним. Якщо Ірландія буде змушена покинути зону євро, за «біженкою» майже негайно підуть Іспанія, Італія і Греція. І в цій складнопрогнозованій ситуації Чехія як країна, що не входить у зону євро, майже нічого не може вдіяти. На тлі задекларованих основних цілей, а саме — лібералізації внутрішнього ринку ЄС і підтримки підприємництва та інновацій, в нинішній рік, оголошений в ЄС «роком креативності та інновацій», чеське головування змушене буде протистояти інтуїтивно-політичним намірам протекціонізму і дедалі жорсткішого регулювання. Засідання ЕКОФІН 20 січня стало першим таким випробуванням. Ще тяжчим з політичного погляду для головування, в контексті економічної рецесії, стане неможливість участі в саміті G20, наміченому на початок квітня. Порядок денний, який готують Німеччина, Франція, Британія і до якого схиляють Єврокомісію, вступає в дуже серйозну суперечність з економічним порядком денним офіційної Праги для ЄС. Як законопроекти для першого «Е» Чехія підготувала директиви про зменшення обмежень економічної діяльності, підвищення конкурентоспроможності та створення умов для початку виходу з кризи. Вже досягнутим успіхом ліберальної політики можна вважати зняття обмежень на вільне пересування робочої сили з десяти нових країн-членів у «старі», за винятком до 2011 року Австрії та Німеччини. Весняний саміт ЄС, за традицією, присвячений проблемам економічної конкурентоспроможності та інноваційного і стійкого розвитку, вочевидь, стане дуже серйозним випробуванням як для головування, так і для всього ЄС. У березні ситуація погіршиться, а дії національних урядів можуть стати ще більш нескоординованими та імпульсивними. І якщо Ірландія оголосить про дефолт, тоді Чехія, скоріш за все, буде змушена скликати екстрений саміт.

Друге «Е» в таких складних умовах також буде піддано корекції.

Передноворічний «залп» з ухвалених Європарламентом законопроектів у рамках ініціативи «20) 20) 20» ризикує бути не почутим у стінах Ради міністрів ЄС. І Чехія навряд чи особливо перешкоджатиме такому розвитку. Президент Вацлав Клаус був відвертий, коли стверджував, що в таких драматичних умовах потрібно думати про економічне виживання та розвиток підприємницького духу, а не про екологічні примхи і нібито загрозу всесвітнього потепління. Звісно, офіційна Прага почне готувати ЄС до майбутнього Копенгагенського саміту про перспективи Кіотського протоколу. Але основний тягар ляже на плечі головування шведського. Чеські колеги прагнутимуть досягти максимуму, але шанси на успіх у датській столиці стають дедалі примарнішими. Але наскільки потрібен такий «успіх», коли рецепти економічного порятунку входять у відверту суперечність з Кіотськими деклараціями, а ініціатива «20) 20) 20» вже балансує на межі своєї адекватності.

У драматичних умовах після газової війни 2009 року, коли український прем'єр підписала собі майже політичну капітуляцію, Чехія просто змушена концентруватися на проблемах енергетичної безпеки. Мірек Тополанек принципово хоче розглядати ці питання на найвищому політичному рівні Європейського Союзу. У свою чергу ЄС, який опинився під прямим російським газовим ударом, уже не має іншого виходу. Чехія запланувала проведення двох самітів — Транскаспійського і Будапешт­ського, які об’єднує один майбутній газопровід «Набукко». Звідки чекати найбільшого опору для успіху запланованих самітів, складно спрогнозувати — так само, як і наскільки довго триватиме «європейська енергетична солідарність», що ледь-ледь намітилася.

Восьмого січня, на другий день після того як поставки російського газу до Європи вже було повністю припинено, у Празі відбулося неформальне засідання Ради міністрів ЄС із загальних питань і зовнішніх відносин, де не змогли навіть адекватно оцінити всієї глибини драматизму того, що відбувається. Але з кожною годиною наростання протиборства в коридорах влади ЄС посилювалося розуміння як глибини кризи, так і виникнення нової лінії розколу всередині Союзу з приводу другої газової війни. Розкол усередині ЄС можна порівняти з розколом, що виник 2003 року на тлі початку вторгнення США до Іраку, але абсолютно в іншій конфігурації. Надзвичайно гострі розбіжності між країнами — членами ЄС виникли як з приводу тактичних, так і стратегічних дій. Першою спробою порозумітися заради вироблення бодай якихось адекватних рішень стало засідання Ради міністрів ЄС з питань транспорту, комунікацій та енергетики 12 січня. Це стало прелюдією вже для формального дводенного засідання Ради міністрів ЄС із загальних питань і зовнішніх відносин на рівні міністрів закордонних справ 26—27 січня під головуванням чеського віце-прем’єра Александра Вондри.

Атмосфера засідання та ухвалені рішення докорінно відрізнялися від обстановки розгубленості, притаманної першим дням газового протистояння. Були схвалені коротко- і довгострокові пріоритети енергетичної політики ЄС. Серед короткострокових — продовжувати роботу над реалізацією шести найважливіших інфраструктурних проектів, як-от: створення Південного газового коридору, розгортання широкої мережі терміналів для скрапленого газу, ефективне підключення Балтійського регіону до енергомереж Західної Європи, створення Середземноморського енергетичного кільця, створення енергетичної осі Північ—Південь, а також офшорної енергетичної мережі в Північному морі відповідно до пріоритетів Другої стратегічної доповіді ЄС у сфері енергетики.

Як повідомив минулої середи представник Єврокомісії Йоханес Лайтенбергер, ЄК ухвалила рішення спрямувати 3,5 млрд. євро на вирішення питання енергетичної безпеки. Цю суму, у свою чергу, буде розподілено за трьома головними напрямами: розвиток взаємозв’язаної мережі газових та електричних мереж на внутрішньому ринку ЄС, розвиток вітрової енергетики та будівництво так званих енергетичних островів у Північному морі (500 млн. євро), створення резервів газу та будівництво сховищ на території ЄС (1,25 млрд. євро). Представник Єврокомісії підкреслив, що цей внесок є «малою частиною мозаїки» в загальній відповіді ЄС на виклик, пов’язаний з енергетичною безпекою.

З політичного ж погляду прийшло визнання того, хоча і й знову на декларативному рівні, що енергетична політика є невіддільною частиною всієї системи зовнішніх відносин Євросоюзу і країн-членів. І таке розуміння має стати основою для довгострокових пріоритетів, які чомусь знову покликані базуватися на потребі реалізувати «енергетично-кліматичний» пакет.

Проте і коротко-, і довгострокові пріоритети мають дістати відповідну законодавчу підтримку. Законодавчий процес про лібералізацію функціонування електроенергетичного ринку ЄС, який тривав близько трьох років, завершився ухваленням директив, котрі надзвичайно сильно відрізнялися від первісних концепцій.

Ідея створення «Європейського енергетичного Шенгену», вже запропонована європейськими аналітиками, може стати однією з найбільш потужних і перспективних. Нею, схоже, серйозно зацікавився український президент, який зустрічався з найвищими представниками Єврокомісії тими ж днями, коли засідала Рада міністрів ЄС. У принципі Віктор Ющенко мав відстояти дві ключові позиції: Україна не «крала» газу і не припиняла транзиту газу європейським споживачам. Пропозицію про створення з ЄС спільного енергетичного простору можна трансформувати в конкретні дії тільки після розуміння найвищим офіціозом Єврокомісії ролі Києва під час газової війни. Але це розуміння прийде не надто скоро, враховуючи висловлювання, котрі були адресовані паном Баррозу Україні та Росії і котрі не вимовлялися з моменту закінчення повноважень колишнього голови комісії Романо Проді. Баррозу вже вступив у боротьбу за своє переобрання, але його шанси в даний момент стають дедалі примарнішими.

Третє «Е» чеського головування — зовнішні відносини — можуть розвиватися так само драматично і дуже складно, як вони починалися з перших його хвилин, маючи на увазі газову війну та війну в Газі. Чехія вирішила концентруватися на трьох принципових напрямах: трансатлантичній взаємодії, ініціативі ЄС «Східне партнерство» та перспективі розширення ЄС за рахунок країн Західних Балкан.

Поза будь-яким сумнівом вступ на посаду Барака Обами висуне запланований на початок квітня саміт ЕС—США на чільні позиції. Порядок денний майбутнього форуму буде більш ніж насиченим, результати — навряд чи. Політичний настрій як нового американського президента, так і європейських лідерів, багато в чому визначатиметься політичними результатами ювілейного саміту НАТО на берегах Рейну. Чехія, у свою чергу, прагнутиме ратифікувати до його відкриття угоду про розміщення на своїй території елементів американської ПРО.

Для України, як і для інших запланованих учасників «Східного партнерства», найбільш принциповим стане саміт у форматі ЄС-27+6 на початку травня, який має дати формальний старт реалізації ініціативи. Але головне завдання чеського головування, напевно, полягатиме у виробленні реального й перспективного плану конкретних дій, який повинен почати виконуватися під час головування Швеції. Після Швеції ЄС керуватиме Іспанія, у якої, природно, інтерес до «Східного партнерства» буде істотно нижчим. Наступного сплеску інтересу можна буде чекати від Угорщини. Але це вже майже середньострокова перспектива.

Македонія і Чорногорія серйозно можуть розраховувати на лібералізацію візового режиму. Але, більше того, Чорногорія — за позитивного рішення комісії з приводу її заявки — може отримати статус країни-кандидата, якщо Прага встиг­не винести це питання на розгляд Ради міністрів ЄС. Ситуація з переходом відносин між ЄС і Боснією та Герцеговиною, Сербією та Косово на вищий рівень під час головування Чехії — більш ніж проблематична.

Поза сумнівом, внутрішні політичні баталії навряд чи сприятимуть успішному досягненню цілей у рамках трьох «Е» чеського головування. Шанси на ратифікацію верхньою палатою чеського парламенту Лісабонського договору нині дорівнюють нулю. Виступаючи 14 січня в Європарламенті з програмною промовою про пріоритети головування, Мірек Тополанек тричі пожартував. Один із жартів такий: «Ніццький договір ЄС хороший документ. Лісабонський договір гірший. А наступний буде ще гірший». Цей жарт в окремих депутатів викликав майже істерику. А лідер групи соціалістів Мартін Шульц, якого 2003 року Сильвіо Берлусконі нагородив вельми уїдливим епітетом, був жорстко зупинений чеським прем’єром за дуже некоректне висловлювання на адресу президента Вацлава Клауса.

Починаючи з березня, у чеського головування може з’явитися реальна можливість для ширшого маневру, коли діяльність Європарламенту напередодні майже припиниться, а діяльність Єврокомісії стрімко наближатиметься до такого ж стану. Але це за умови, що три «Е» не будуть змушені трансформуватися в одне «Е» — emergency.

Версія статті надрукована в газеті "Дзеркало тижня", 31 січня-6 лютого 2009 р.