Приголомшливо сприймати Україну по інший бік «Другої Берлінської стіни». І ще приголомшливіше, що ця стіна стає все більш і більш реальною. Але принципово інше – Україна  знаходиться на протилежній від тоталітарних і авторитарних режимів стороні, стороні свободи і демократії. Реальністю стає те, що політичне сприйняття світу Україною після російської агресіі стає все більш близьким тому, що було властиво впродовж десятиліть Холодної війни для переважної кількості країн Західної Європи.

Геополітичні тенденції дають можливість, поки що з деякою обережністю, спрогнозувати, що це сприйняття буде ставати все більш і більш домінуючим, навіть не дивлячись на можливі, й навіть досить-таки серйозні, відхилення на тлі внутрішньополітичних баталій. І це сприйняття, що абсолютно природньо,  неминуче підштовхуватиме до реального рішення проблеми як захисту громадян з таким сприйняттям, так і пошуку відповіді на питання, чи зможе Північно- Атлантичний Альянс «повернутися» в стан до падіння Берлінської стіни, одночасно знаходячись на марші своєї стратегічної, але украй хворобливої, трансформації.

НАТО, як інститут, був «відхиленням від норми» в міжнародних відносинах. Це було правдою. Але що таке «норма» зараз в новому, набагато складнішому стратегічному середовищу? Чи можемо ми вести мову про те, що домінантою знов стає саме геополітічна, що супроводжується ідеологічною, боротьба? Майже напевно, так. І Альянс, в дуже великому ступені, знову повинен стати «відхиленням» для боротьби з новими і дуже складними викликами.

Зараз ще складно стверджувати, що цей процес буде успішним. Зусиль політиків буде явно недостатньо, тим паче, що політики дуже часто помиляються. Особливо в таких складних обставинах, і особливо, коли політична і стратегічна філософія, в першу чергу, Європейського Союзу, поки що перебуває в комфортному  стані пост-модерного світу, який так старанно для себе споруджував.

Але європейські політики не зможуть не приймати до уваги настрої громадської думки у своїх країнах. А воно, згідно новітнім, щорічним опитуванням «Трансатлантичні тенденції» Фонду Маршалла, характеризується однозначно: «Вперше, починаючи з 2002 року, припинилася тенденція падіння підтримки НАТО в переважній більшості країн-членів». Це перша складова для фундаменту майбутньої діяльності Альянсу. Друга складова також принципова: «Європейці хочуть тісніших зв'язків з США».

Більше 57 відсотків опитаних європейців однозначно вважають, що НАТО є вкрай істотним інститутом для безпеки їх власних країн. І цей рівень в порівнянні з минулим роком зріс на чотири відсотки. Підтримка політики посилення відносин із США серед країн-членів ЄС і Туреччини виросла на чотири відсотки, з найвищими показниками в Румунії (52%), Польщі (45%) і Італії (37 %).

Відносини ЄС-Росія, ще до атаки на Грузію, також викликали відповідну оцінку європейців і особливу стурбованість в контексті силової політики Росії по відношенню до своїх сусідів. Саме європейці все більш висловлюють бажання, щоб Америка стала джерелом безпеки для України і Грузії (67% опитаних виступили за таку політику і 58 % - проти). І вони виступають за посилення підтримки демократичних сил в самій Росії (65% проти 61%).

Як довго продовжиться така тенденція? Питання абсолютно теоретичне. Адже важливе інше, а саме, що потрібно робити і робити рішуче, щоб ця тенденція тільки посилювалася. Але чи зможе НАТО адекватно «сприйняти» цю, абсолютно позитивну для себе тенденцію? Очевидно, що Альянс не має іншого вибору. І це чудово усвідомлюють як і його прихильники, так і супротивники.

«Берлінська стіна»  Тимошенко для України

Коли російські танки, бойові машини піхоти і самохідні установки почали знищувати Грузію, її громадян і демократію,  вона мовчала. Коли почали лунати перші боязкі і невпевнені голоси про російську агресію з Елісейського палацу, вона мовчала. Коли Північно-Атлантична Рада НАТО почала підготовку до «екстреного» саміту на рівні міністрів закордонних справ, вона мовчала. Коли український, польський, литовський, естонський президенти і латвійський прем'єр своїм беспрецендентним і драматичним візитом рятували демократію, свободу та її цінності, в першу чергу, не в Тбілісі, а в Європі, вона мовчала. Коли два російські диктатори з холодною і безсоромною рішучістю заявили про свою нову зовнішньополітичну стратегію, яка, хоч і була очікувана, але все таки стала такою, що майже шокує, вона мовчала. Країна почала розуміти, що стратегічні пріоритети України і прем'єр-міністра кардинально відмінні. Коли вона заговорила, це розуміння стало домінуючому.

Кожні слова Тимошенко відокремлювали Україну від Заходу, стрімко повертаючи країну, ні, навіть не в 1991-й рік, а в 1989-й, і так же стрімко зводячи на її межах, хай поки що не відчутну, свою «Берлінську стіну». У своїй «довгій телеграмі» Кеннан закликав вільний світ стримувати Радянський Союз. У своєму, протилежному трактуванню Кеннана, Тимошенко однозначно дала зрозуміти, що стримувати потрібно Захід і Україну. Кремлівські реалісти, напевно, своєю агресією також почали стримування демократії, тобто «примушення» до свого «порядку», одночасно і майже з вдячністю сприйнявши позицію Тимошенко.

Роберт Кеган, напевно на жаль, блискуче передбачав початок «повернення історії». 8 вересня 2008 року стало для світу першим днем такого повернення історії. 2 вересня стало для України дуже темним днем в процесі «повернення історії» з Тимошенко в ролі українського «стратегічного архітектора». Питання принципове: «Чи вибудовувала Юлія Тимошенко цю стратегію свідомо або ця стратегія стала результатом спонтанних і імпульсних дій?».

Символ вільного світу і вільної ринкової економіки Маргарет Тетчер гірко помилилася, приймаючи влітку минулого року українську політичну фігуру, чиї світогляд і ідейні устрімління, якщо про таких можна взагалі говорити, є кардинально протилежними світоглядним позиціям «залізної леді». Вільний світ, вільне підприємництво, вільна особа глибоко чужі Тимошенко по суті і ще більше чужі, якщо вони стають для неї непереборними барикадами.

НАТО одночасно продукт і інструмент свободи. У когось ще залишилися ілюзії, що Тимошенко з неприязню, якщо не з ворожістю, відноситься до НАТО? Більш того, вона боїться НАТО – Альянсу Свободи. І саме тому вона блокувала спроби обмежити агресивні пересування флоту з андріївськими прапорами на кормі на їх шляху від українських берегів до берегів Грузії. І не тому, що до берегів саме вільної і демократичної Грузії. А тому, що до її жаху, вільна і демократична Грузія неймовірно близька, і стане, членом Альянсу. Після цього, питання про повноправне членство України стане майже технічним завданням.

І саме тому, Юлія Тимошенко наполегливо мовчить про досягнуту стратегічну угоду про розміщення систем ПРО в Польщі. Навряд чи вона до кінця розуміє технічні деталі, що відносяться саме до ПРО. Але вона неймовірно стривожена додатковими і дуже дієвими гарантіями, які отримала Польща з боку США. І ця тривога посилюється підозрою, і така підозра, в перспективі, може стати реальністю, про можливе отримання Україною від Західного світу таких же дуже серйозних гарантій безпеки, які отримала Польща і далі отримає Чехія. Неможливо представити наскільки чужими можуть стати для неї навіть думки про перспективне створення Східно-Європейського Альянсу Безпеки, чиї контури вже незабаром можуть почати приймати реальні обриси.

І за дивним збігом, хоча навряд чи за збігом, обставин беспрецендентне озлоблення у кремлівських диктаторів викликали саме ці додаткові гарантії. Пояснення дуже просте. НАТО в складному трасформаційному процесі, результат якого непередбачуваний. Отже, багато в чому Альянс послаблений. І це правда. Які-небудь автономні і односторонні дії з боку, в першу чергу, США, що різко підсилюють безпеку центрально-європейських країн беспрецендентні і саме вони стають найбільш могутніми подразниками для Росії.

Напевно, політична і стратегічна огида до НАТО прикривається беззмістовними фразами про кращий для України вибір, яким може стати так звана Європейська політика безпеки і оборони. Глибоко неадекватний проект, майже аналог чистому аркушу паперу.

Зараз, коли стратегія переходу відносин між Україною і ЄС на принципово вищий рівень лежить практично в руїнах, втрачає майже будь-який сенс говорити про те, що сам європейський проект знаходиться на роздоріжжі. Але саме подолання цього рубікону для ЄС, можливо, може стати переломним. Але, можливо, що і ні. У разі позитивних трансформацій ЄС міг би знов стрімко наближатися до загальноліберального проекту під назвою «Захід» із лідерством в ньому Сполучених Штатів.

Україна, як ніколи раніше, впритул наблизилася до того, щоб стати реальним учасником проекту «Захід». Інтуїтивно відчувши це, виключно через внутрішньоукраїнську складову, за тиждень до вже Паризького саміту Тимошенко завдала жорстокого удару. Вражаюче не те, що удару був завданий по досить-таки не міцних і хистких конструкціях відносин між Україною і ЄС. Удар завдавався принципово саме по ЄС, по самих ідеях його так необхідного реформування, але не централізації і зменшення демократичних свобод і процедур усередині його інститутів. Але саме автаркія і майже презирство до демократичних норм є концентрованими складовими політичної психології Юлії Тимошенко. І нікого не повинно навіть дивувати те, що відбулося в Києві 2 вересня, було сприйнято деякими, як в Брюсселі, так і в низці європейських столиць, із своєрідною подякою. Але така «подяка», поза всяким сумнівом, далеко не є превалюючою. І з кожним днем ця обмежена «подяка» для Тимошенко від Європи перетворюватиметься для неї на важкі політичні муки, які, можливо, прийматимуть реальні політичні форми.

Ідеалізм по відношенню до справедливого міжнародного порядку досить-таки небезпечна річ. Після другої світової війни Ханс Моргентау попереджав ідеалістів, що їх упередження про те, що врешті-решт «стіна впаде й ігри в силову політику припиняться» вельми ілюзорні і помилкові. Юлія Тимошенко далеко не ідеаліст і вона після 2 вересня почала зводити на західних межах України свою «Другу Берлінську стіну». Її поки перспективна, але цілком реальна в майбутньому, «бригада» архітекторів, будівельників і одночасно тих, хто ненавидить свободу, дійсно може вразити – Північна Корея, Бірма, Іран, Росія, Білорусь, Сірія, Хамас, Хезболлах, Венесуела.

Тоталітарні і авторитарні режими по всьому світу не можуть, мабуть, опам'ятатися від захоплення, побачивши в особі Юлії Тимошенко свого потенційно союзника. Але більш вони чекатимуть, а може бути і вимагати від неї, визнання путінськіх слів, що «руйнування Радянського Союзу було найбільш трагічною помилкою 20-го століття». І нам не варто вражатися, коли вона ці слова врешті-решт може вимовити.