Тривалий час головною темою усіх форумів в рамках НАТО (і не тільки) залишається проблема стабілізації ситуації в Афганістані. Здається, що тема Афганістану, розпочата колишнім Радянським Союзом в далекому 1979 році і підхоплена США і їх союзниками по Альянсу, триватиме ще довго.

Дійсно, ситуація в Афганістані по своїй напруженості, непередбачуваності, а також інтенсивності бойових дій підрозділів союзницьких військ проти талібів не подібна до ситуації в інших кризових регіонах. Адже, у своїй більшості увага до Афганістану обумовлена не стільки майбутнім цієї країни, скільки здатністю Північноатлантичного альянсу стабілізувати обстановку військовими і гуманітарними методами далеко за межами зони відповідальності в умовах проходження основних військово-транспортних комунікацій через території держав (Україна, Росія, Узбекистан, Киргизія), які не є країнами-членами НАТО і мають власне бачення на «афганську проблему».

 
Задекларувавши свою підтримку США і їх найближчого європейського партнера Великобританії в проведенні антитерористичної операції «Непохитна свобода» (з 7 жовтня 2001 року), Альянс, по суті, взяв на себе відповідальність за підтримання власного реноме як сили, здатної протистояти сучасним викликам, зокрема, основній загрозі XXI століття - міжнародному тероризму. Інакше кажучи, це тест на живучість Альянсу як воєнно-політичної організації, здатної не лише на картах оперативного розгортання військ  теоретично протистояти «...радянській експансіїі» в прохолоді кабінетів штабів різних рівнів, а і практично довести міжнародній спільноті необхідність своєї присутності в цій країні і ефективність діяльності контингенту Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (ISAF).

Здається, в ситуації з Афганістаном були виконані усі дипломатичні і організаційні процедури щодо перебування експедиційних військ в країні (що не скажеш про колишню Югославію та Ірак). Зокрема, питання надання військової та іншої допомоги Афганістану було вирішено в рамках так званих «Боннських домовленостей» (27 листопада – 5 грудня 2001 року) за участі представників офіційного Кабулу, що було затверджено резолюціями РБ ООН №1373 і 1386 (грудень 2001 року) відповідно до артикулу 5 Хартії ООН. Також, ці ініціативи знайшли підтримку і у міжнародної спільноти (на теперішній час до складу контингенту НАТО в Афганістані входять близько 53 тисяч військовослужбовців із 40 країн світу), і всередині самого Альянсу, і Росії (яка, по великому рахунку, отримує більшого задоволення від усвідомлення «накинутого зашморгу» на «шию» Альянсу з огляду на горезвісний досвід афганської кампанії колишнього Радянського Союзу, ніж від пасивного сприяння проведенню миротворчої операції у цій країні).

Здавалось б, що питання боротьби з міжнародним тероризмом в окремо взятій країні Афганістані буде проблемою №1 в рамках підтримання безпеки на глобальному рівні. Однак, суворі реалії перебування контингенту ISAF змушують утриматись від дипломатичної ідилії і загострити увагу на наявних проблемах, вирішення який в короткостроковій перспективі не очікується.

Як відомо, тривалий час між основними союзниками по Альянсу точаться дискусії і проводиться апробація передових технологій з переконання опонентів на свою користь стосовно внеску кожної з країн-членів НАТО у процес відновлення Афганістана. Але це тільки вершина айсбергу. Корені проблеми знаходяться далеко за межами Афганістану, а саме – в Брюсселі і Вашингтоні.

На політичному рівні серед союзників так і не досягнуто консенсусу щодо перерозподілу зон відповідальності відповідно рівню напруженості ситуації (рішення стосовно розподілу зон відповідальності між союзниками було схвалено Альянсом у 2006 році, згідно чого основний контроль за ситуацією здійснюють: ФРН – на півночі; Італія –  на заході; США – на сході; Великобританія, Канада, Нідерланди –  на півдні Афганістану). Можливо, головною причиною такої ситуації є те, що деякими «старими» європейцями  проблема експансії радикального іслама сприймається скоріш як американська, ніж європейська. Зокрема, ФРН (за підтримки Франції) в основу своєї присутності в Афганістані покладає принципи стабілізації обстановки, які грунтуються на розбудові конструктивних відносин з місцевим населенням, відновленні провінцій, наданні медичної та іншої допомоги. Не можна відкидати і внутрішньополітичну ситуацію в провідних європейських країна-членах НАТО. Адже, канцлер ФРН А.Меркель на фоні майбутніх парламентських виборів (осінь 2009 р.) не може не враховувати, що 86% її співгромадян виступають проти участі підрозділів Бундесверу в бойових діях в Афганістані і тим більше, збільшення їх чисельності. Також, на відміну від свого уряду категорично проти участі в активних бойових діях в Афганістані турецьких військовослужбовців виступає Генеральний штаб ЗС Туреччини, який бачить загрозу національній безпеці і територіальній цілісності не так зі сторони талібів, як від курдських сепаратистів.

Дещо іншої позиції щодо Афганістану дотримуються Адміністрація США і керівництво Пентагону. На їх глибоке переконання, мирна розбудова не можлива за умов існування в південно-східному регіоні цієї країни баз талібів, діяльність яких значно активізувалась особливо за останній час. Свідченням такої активізації є встановлення талібами контролю над районом Рашидан в провінції Газні (120 км від Кабулу). Тому, основні зусилля необхідно зосередити на проведенні широкомасштабних військових операцій за участі бойових підрозділів усіх союзників, незалежно від зон відповідальності. Зрозуміло, що основний тягар від сутичок з талібами припадає в основному американським і британським підрозділам, що викликає невдоволення офіційного Вашингтону і Лондона.

Невтішна ситуація довкола самого Афганістана, а також сусіднього Пакистана. Президент Афганістану Х.Карзай висловив стурбованість стосовно підписання мирної угоди між урядом Пакистану і пакистанським осередком руху «Талібан», про що застерігав очільник міністерства внутрішньої безпеки США М.Чертофф під час свого візиту до Великобританії наприкінці травня 2008 року. Цілком імовірно, що така угода призведе до чергової ескалації напруженості на півдні Афганістану. Формально, Пакистан є союзником Заходу в боротьбі з талібами і одним з форпостів США на Середньому Сході. А тому і Вашингтон, і Брюссель утримуються від «перегинання палки» у відносинах з Ісламабадом з огляду на наявність в регіоні достатньо незалежних у зовнішній політиці і непідконтрольних Вашингтону ядерних Індії і Китаю. Однак, опосередкована підтримка Пакистаном руху «Талібан» була темою серьозних розмов в червні 2008 року між керівництвом Афганістану і міністром закордонних справ Пакистана шахом М.Куреши, а також Генеральним секретарем НАТО Я.Х.Схеффером і Головою Сенату Пакистана М.Сумро.

Керівництво Афганістана проявляє певне невдоволення і діяльністю контингента ISAF, звинувачуючи його у неспроможності контролювати ситуацію. За його оцінками, тільки за перші чотири місяці поточного року жертвами талібів стали 240 мирних жителів у порівнянні з 40 загиблими за такий же період минулого року, а сам президент Афганістану ледь не став жертвою збройного нападу бойовиків під час параду в Кабулі з нагоди 16-ї річниці повалення прорадянського режиму Наджибулли (27 квітня 2008 року). Крім того, продовжує гинути мирне населення і під час проведення бойових операцій проти талібів. Х.Карзай в черговий раз закликав командування ISAF узгоджувати з афганською стороною їх проведення. Така ситуація провокує вороже ставлення до військовослужбовців ISAF зі сторони мирного населення, для якого важко зрозуміти різницю між підрозділами, які займаються відновленням провінцій, і тими, які безпосередньо беруть участь у бойових діях.

На фінансово-економічному рівні також не зовсім все «безхмарно». Базуючись на оцінках ряда західних експертів, американська «New York Times» оприлюднила інформацію про наявність великого скепсису, який панує в ООН і Альянсі щодо спроможності самого Х.Карзая вирішити чисельні економічні і політичні проблеми Афганістана. Результати другої міжнародної конференції по Афганістану (учасники представляли 67 країн та 17 організацій – донорів), яка була проведена 12 червня 2008 року в Парижі під головуванням Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна та Президента Франції Н.Саркозі, тільки підтвердили правоту цих оцінок.

Дійсно,  основні міжнародні спонсори мали повне право спитати Х.Карзая про перші підсумки демократичних перетворень в країні з моменту його обрання головою перехідного уряду (кінець 2001 року) і президентом Афганістану (жовтень 2004 року), а головне - про відповідність цих перетворень щоденним витратам на фінансову допомогу Афганістану платників податків у розмірі 7 (!) млн. дол. США. 

 
Міжнародне співтовариство не досягло консенсусу щодо розмірів допомоги і механізмів її надання, тому і не квапиться довірити управління фінансовими ресурсами уряду, який всупереч деклараціям так і не зміг подолати ані корупцію у вищих ешелонах афганської влади, ані хабарництво, ані наркоторгівлю, що в кінцевому рахунку призвело до значної втрати довіри у місцевого населення. В результаті, замість запрошеної Х.Карзаєм суми допомоги в 50,1 млрд. дол. США (що значно перевищує річний бюджет індустріальної України) учасники зупинились на 21,4 млрд. дол. США, понад 10 млрд. з яких зобов’язались надати США. За словами спецпредставника ООН по Афганістану норвежського дипломата К.Айде «...сьогодні щодо Афганістану з однієї сторони ми бачимо розпорошене міжнародне співтовариство, а з іншої – розпорошений національний уряд».

Є і кулуарне пояснення проблеми надання фінансової допомоги Афганістану. Вашингтону стає все проблематичнішим переконувати донорів у життєздатності афганського уряду. Якщо не усі, то більшість з них розуміє, що Х.Карзай є «...президентом Кабула, а не Афганістана» і вкладати значні кошти в ситуації політичної, військової і економічної невизначеності цієї країни ніхто не ризикує.
Однак, не слід ситуацію в Афганістані розглядати лише через призму нереалізованих планів. Справедливо буде записати в актив уряду Х.Карзая завершення роботи над проектом першого в історії Афганістана проекту зовнішньополітичної доктрини, який у найближчий час буде винесений для обговорення на засідання національного парламенту. Цілком очевидно, що у разі його прийняття за основу слідуючим кроком буде розробка воєнної доктрини. Для Афганістана це є значним прогресом, враховуючи те, що в країні панують середньовічні патріархальні відносини, а «пересічні декхани» у вільний від наркоторгівлі час більше переймаються своєчасним отриманням гуманітарної допомоги, ніж напрямками зовнішньої політики. Проект зовнішньополітичної доктрини містить шість основних положень, а саме:

по-перше: Афганістан буде дотримуватись «політики невтручання» і намагатись недопустити зіткнення інтересів світових держав на своїй території;

по-друге: Афганістан буде дотримуватись багатовекторного зовнішньополітичного курсу, а також курсу на збереження і розвиток дружніх відносин з сусідніми державами на принципах взаємної поваги і територіальної цілісності;

по-третє: Афганістан буде проводити дружню політику з провідними регіональними державами, зокрема Індією, Китаєм, Російською Федерацією (Ірана в цьому переліку немає, авт.);

по-четверте: Афганістан буде прагнути до нормалізації і підтримання дружніх стосунків з країнами ісламського світу;

по- п’яте: Афганістан виступає проти розповсюдження зброї масового ураження як в регіоні, так і світі;

по-шосте: відносини між Афганістаном і США та іншими демократичними країнами носитимуть стратегічний характер. Ці відносини не будуть обмежуватись лише боротьбою з міжнародним тероризмом і носитимуть політичний характер.

На військовому рівні між Вашингтоном і основними представниками «європейської філії» НАТО (ФРН та Францією) продовжують точитись палкі дебати щодо необхідності посилення бойовими підрозділами південно-східні регіони Афганістану. Але це скоріш наслідок, а не причина існуючих розбіжностей всередині Альянсу. А причини криються мабуть у відносинах між США і Європою загалом.

Дуже влучно охарактеризували сучасний стан цих відносин патріархи зовнішньої політики ФРН Е.Бар та Г-Д.Геншер. За їх оцінками «...Дж.Буш зробив усе, щоб прірва між США і Європою зробилась ще більшою. Він з власних міркувань узурпував право починати війни, якщо на його думку це відповідає інтересам США». Важко не погодитись. Дійсно, алгоритм проведення США військових кампаній останніх десятиліть не зазнав значних змін. Іншими словами, на першому етапі розпочинається (як правило, апостеріорно заручившись підтримкою ООН) військова операція (Афганістан, Ірак) збройними силами США, на другому етапі запрошуються до участі в ній інші країни-члени НАТО. У разі, якщо таких «добровольців» не знайдеться або не в достатній кількості – формується на тих же принципах «пул згідних», більше відомий як «багатонаціональна коаліція миротворчих сил». Зрозуміло, що такі принципи формування коаліції викликають великий сумнів щодо її живучості, а також успішного досягнення стратегічних цілей в цілому. Не треба бути фахівцем у військовій сфері, що б не задатись питанням, а як взагалі планувалась операція, якщо політична і військова еліта як Альянсу, так і окремих країн-членів протягом усього часу перебування контингенту ISAF в Афганістані тільки і переймається дискусіями довкола питань щодо збільшення чисельності бойових підрозділів, перекиду національних контингентів, стану їх озброєння і матеріально-технічного забезпечення, недостатнього угруповання армійської авіації і накінець фінансування ?

Є ще і третій, заключний етап цього алгоритму - звинувачення США «всіх і все» у небажанні союзників до кінця усвідомити всю глибину почесної місії, яка випала Альянсу з підтримання миру і стабільності. Доречно зазначити, що яскравим свідченням автономності прийняття США воєнно-політичних рішень є їх плани стосовно розміщення в Чехії і Польщі елементів ПРО, про які і Генеральних секретар НАТО, і союзники по Альянсу вперше довідались якщо не з газет, то точно не з Вашингтону.

Звичайно, Альянс потребує корінних реформ відповідно до сучасного стану міжнародної безпеки. Це розуміють і Брюссель, і країни-члени. Результативність місій Альянсу прискорює цей процес. Важливим етапом цього процесу буде нова Стратегічна концепція НАТО, рішення про розробку якої скоріш за все буде прийнято у 2009 році на ювілейному самміті НАТО.

Значного імпульсу процесу реформування надали результати Римської конференції (17-18 червня 2008 року), яка була організована Командуванням НАТО з трансформації. Зокрема, за участі представників вищого воєнного керівництва Альянсу та країн-членів розглядались проблеми проведення експедиційних операцій на довгострокову перспективу до 2030 року. Для задоволення термінових і потенціальних вимог Альянс планує приступить до розробки цілого комплексу заходів від етапу стратегічного мислення до стратегічного планування, яке включає реформи в цивільній і військовій сферах, кадрової політики, сфери модернізації озброєння і військової техніки, галузі нових технологій.

Задуми дійсно стратегічні. Залишилось за малим, їх реалізувати.