АНАЛІТИКА

30.05.2008 | Малий прикордонний рук – тимчасова зупинка на шляху до безвізового режиму?
Олександр Сушко - Для "Євроатлантичної України"

30 травня в Братиславі на рівні міністрів закордонних справ Словаччини і України буде підписана угода про малий прикордонний рух (МПР), яка дозволить мешканцям прикордонних районів, переважно Закарпатської області (до 50 км від кордону) перетинати Шенгенський кордон без віз, за спеціальною посвідкою, терміном дії до 5 років, вартість якої становить лише 20 Євро. Умовою для отримання посвідки є трирічний термін постійного проживання в населених пунктах прикордонної зони. Право на отримання дозволу матимуть також члени сімей (подружжя, діти, тощо), навіть якщо вони постійно проживають у прикордонній зоні менш, ніж три роки. Такий режим вже діє у відносинах з Угорщиною, яка спромоглася запровадити його з Україною ще напередодні вступу в Шенгенську зону, а саме 15 грудня 2007 року.



 Єврокомісія 9 травня схвалила парафовану ще у грудні 2007 року угоду між Словаччиною та Україною про МПР, отже перешкод для її підписання та подальшої ратифікації практично не лишилося – на відміну від аналогічної угоди між Україною та Польщею – вже підписаною, але «забракованою» Єврокомісією, про що мова нижче.



Звісно, даний режим має суттєве обмеження – режим МПР дозволяє українським відвідувачам заглиблюватись у територію Словаччини та Угорщини не більш як на 50 км від кордону. Отже, єдине значне місто, яке потрапляє у зону досяжності «по той бік» Шенгену – угорська Ньїредьхаза. В Словаччині учасникам даного режиму відкриті лише села та малі міста, оскільки найближче крупне місто – Кошіце – розташоване на відстані біля 90 км від кордону. З українського боку користуватись пільгами нового режиму можуть жителі найбільших міст Закарпаття – Ужгорода, Мукачевого, Виноградова, Берегова, Хуста та навколишніх сіл та селищ, загалом біля двох третин населення області – такою є специфіка цього регіону, витягнутого вздовж кордону з країнами ЄС.


 
Зовсім відмінною є ситуація в двох інших регіонах України, що межують з Шенгенською зоною – на Львівщині та Волині. Тут жодне із найбільших міст не потрапляє навіть до 50-кілометрової зони, більше того, зважаючи на великий розмір даних областей, Європейська Комісія не погоджується поширити на дані регіони виняткові умови, які дозволили розширити територію зони малого прикордонного руху зі Словаччиною та Угорщиною аж до 50 кілометрів – тоді як відповідна директива ЄЄ передбачає обмеження у 30 км. Розширення зони МПР до 50 км припускається лише у виняткових ситуаціях, коли межі адміністративних зон виходять за рамки 30 км. Наразі з боку Брюсселя немає переконливого обгрунтування, чому 50-кіломертовий режим в українсько-угорській та українсько-словацькій угодах не викликав заперечень, а у випадку Польщі фактично змусив сторони до перегляду вже підписаної 28 березня цього року угоди – в бік обмеження зони МПР до 30 км – при тому, що ані Львів, ані Луцьк, ані будь-яке інше значне місто українсько-польського прикордоння все одно до пільгової зони не потрапить.



А поки тривають дискусії щодо МПР Україна прожила вже п’ять місяців в умовах сусідства з Шенгенською зоною – з її високими вимогами до будь-якого заявника на отримання віз. Наслідком запровадження Шенгену стала істотна зміна статистики перетину наших західних кордонів – якщо два-три роки тому абсолютну більшість осіб, що перетинають кордони України із Польщею, Словаччиною та Угорщиною, становили громадяни України, то нині на закарпатській ділянці кордону пропорція громадян Словаччини та Угорщини до громадян України становить приблизно 70/30%, а на Львівщині та Волині за неофіційною статистикою біля 75-80% подорожуючих становлять громадяни Польщі. В консульствах нових шенгенських держав істотно зросла кількість відмов громадянам України у отриманні віз. Якщо протягом 2004-2007 років питома вага відмов з боку консульств Польщі, Угорщини та Словаччини не перевищувала 2-3%, то нині вона сягнула 10-13%, що є близьким до середнього показника по Шенгенській зоні стосовно громадян України. Значно – в рази – скоротилася видача довгострокових і багаторазових віз.



Все це спонукає до критичного погляду на ситуацію на західних кордонах України. Безумовно, як МПР, так і запроваджена з 1 січня Угода між Україною та ЄС про спрощення візового режиму є кроками у правильному напрямку. Але, вочевидь, недостатніми.



Обмеженість даних політичних рішень є особливо очевидною на тлі амбіційних пропозицій, ухвалених Європейською Комісією протягом останніх місяців стосовно балканських країн, насамперед Сербії та Македонії. Діалог про лібералізацію візового режиму з кінцевою метою його остаточного скасування розпочато цією весною також із Албанією, Чорногорією та Боснією-Герцеговіною. Слід зазначити, що за усіма об’єктивними критеріями, серед яких насамперед виділяють загрозу нелегальної міграції з боку даних країн, вказані держави не мають жодних переваг перед Україною. Їхній менший розмір значною мірою компенсується більшою мобільністю населення, статистично більш схильного до пошуку робочих місць за кордоном.


 
Європейська Комісія надала балканським країнам не лише формальну перспективу безвізового режиму (щодо України така перспектива зафіксована в Угоді про спрощення візового режиму), але й у квітні-травні запропонувала конкретний план дій, що складається із заходів у сферах підвищення безпеки системи видачі паспортів, нелегальної міграції, реадмісії, політики надання притулку, управління міграційними процесами, юстиції та правоохоронної діяльності, охорони кордонів, забезпечення прав людини тощо. Виконання цих заходів має призвести до скасування в перспективі візових вимог до громадян зазначених країн. Ці плани – «дорожні карти» - містять певні формальні критерії, серед них найбільш показовий – зниження кількості відмов у видачі віз до 3% від кількості заявників. Якщо країни наближатимуться до даного показника, паралельно працюючи над іншими вищезгаданими параметрами – Єврокомісія може рекомендувати Раді ЄС скасувати візові вимоги стосовно громадян даних держав.


 
Очевидно, що Україні з її середньостатистичними 13-15% відмов далеко до цього показника. Але очевидно також і те, що вказаний відсоток формується не лише через осіб, що реально не можуть довести потребу своєї подорожі, але й за рахунок тих, хто потрапляє у «підозрілі» категорії, яким відмовляють через ефемерну та вкрай суб’єктивну «відсутність гарантій повернення на батьківщину».



Україна нині веде непрості переговори про Новий базовий договір з ЄС. Можливо, комусь хотілося б скоріше завершити їх, відрапортувавши про новий «значний дипломатичний успіх» України. Втім, на нашу думку, без гарантій початку предметного діалогу про безвізовий режим, без формулювання чітких критеріїв, досягнення яких призведе до скасування візових вимог, Україні не варто поспішати з укладанням даного документу. Тим більше, на тлі потужних зрушень в напрямку безвізового руху з ЄС на балканському напрямку.



USERS COMMENTS

Ваше ім'я
Ваша поштова скринька
Заголовок
Ваш відгук
Залишилось сомволів
| | | Додати в вибране
Пошук
Підписка
Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України
Інститут євро-атлантичного співробітництва
Центр "Україна - Європейський вибір"
Defense Express
Центр європейських та трансатлантичних студій

Rambler's Top100 Rambler's Top100


Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження"
Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Центру інформації та документації НАТО в Україні
© 2004 - 2024. ЄВРОАТЛАНТИКА.UA
Всі права захищено.

Даний проект фінансується, зокрема, за підтримки Гранту Відділу зв'язків із громадськістю Посольства США в Україні. Точки зору, висновки або рекомендації відображають позиції авторів і не обов'язково збігаються із позицією Державного Департаменту США.
На головну Анонси подій Новини Аналітика Топ новини та коментарі Мережа експертів Про проект