Чи існує життя “Після Бухареста”? Так, безумовно, незважаючи на нав’язуваний суспільству напередодні катастрофізм: одними – хто лякав нас згубними наслідками надання Україні ПДЧ, та іншими, з протилежного боку, хто вбачав у бухарестських дискусіях останнє та вирішальне поле битви за Україну в НАТО. Але це був лише початок.

Вже у червні до України прибуде делегація на рівні послів Північноатлантичної Ради на чолі з Генеральним Секретарем Альянсу. Посли країн-членів НАТО зможуть зустрітися з керівництвом держави та уряду, а також відвідати не лише Київ, але й регіональні центри, зокрема й ті з них, що часто згадуються в контексті антинатовських настроїв. За результатами цієї події уряди країн-членів почнуть формулювати своє бачення ситуації, з яким у підсумку вийдуть на офіційне обговорення української теми, що відбудеться у грудні на зустрічі міністрів закордонних справ у Берліні.

Бухарестський саміт НАТО вже став історією, і час, що віддаляє нас від даної події, дозволяє відкинути емоції та лексику на кшталт “перемога” vs “поразка”. Дипломатична віртуозність формулювань підсумкового комюніке саміту насправді дає можливість практично всім сторонам дискусії відчути себе переможцями.

Безумовно, рішення саміту є значним кроком уперед у реалізації стратегічних інтересів України – у порівнянні з попередніми рішеннями Альянсу. На доказ цього можна підняти відповідні комюніке Ризького (2006), Стамбульського (2004) чи Празького (2002) самітів, де не містилося жодних згадок про можливе членство України. Навіть у квітневому 2005 року рішенні Північноатлантичної Ради, згідно якого з Україною було розпочато Інтенсифікований діалог щодо членства та відповідних реформ, зазначалося, що даний крок не визначає наперед рішення Альянсу щодо можливості вступу України. Тепер таке рішення ухвалене – і це набагато більше, ніж декларована раніше політика “відкритих дверей”, про яку Україна чула щоразу, піднімаючи питання про можливість членства та надання ПДЧ. Адже політика “відкритих дверей” – це загальна декларативна формула, практична вартість якої не набагато вище, ніж згадування, наприклад, про 49-ту статтю Договору про Європейський Союз, яка передбачає можливість для будь-якої європейської претендувати на членство в ЄС. Від риторичної згадки про статтю 49 до реального визнання країни кандидатом в ЄС – дуже далеко, так само як від констатації політики “відкритих дверей” – до прийняття політичного рішення про майбутній вступ конкретної країни в НАТО.

Оскільки бухарестські дискусії вже позаду, можна нині висловити публічно те, що напередодні саміту звучало переважно у форматі експертних дискусій, консультацій і, на жаль, не було враховано під час вироблення офіційної позиції держави.

Напередодні саміту держава на чолі з президентам обрала невірну тактику, сформулювавши, і наполегливо повторюючи свій ключовий месседж суспільству та міжнародним партнерам про те що, Бухарестський саміт розглядається Україною як “момент істини” (О.Чалий, заступник голови Секретаріату Президента). Експерти були майже одностайними у тому, що надання ПДЧ у румунській столиці є малоймовірним, однак президент та працівники його апарату вперто продовжували посилати суспільству помилкові сигнали. Так постановка питання загнала Альянс в глухий часовий кут, змусивши його ухвалити рішення, яке дало певні підстави тимчасово торжествувати противникам атлантизму та НАТО-скептикам як в Україні, так і у світі. Отже, важливий урок: Україна, як і жодна країна-претендент, не може диктувати Альянсу у які терміни він має ухвалювати те чи інше рішення щодо відповідної країни.

Щоб не припускатися подібних помилок, Україна має навчитись слухати і чути своїх партнерів – майбутніх союзників по НАТО (“слухати” – не тотожно “слухатись” – О.С.). Нам говорять: поглиблюйте реформи сектору безпеки та оборони, рухайтесь до суспільного та політичного консенсусу з питань членства в НАТО, посилюйте дієздатність уряду, виконуйте у повному обсязі міжнародні зобов’язання - а ми, вустами вищих посадових осіб демонструємо фантастичну легковажність і нерозуміння багатьох важливих пріоритетів. Ми все ще схильні чути лише те, що приємно і не помічати компетентних порад і змістовної критики. Відповідь президента України, дана їм в Бухаресті журналісту “Главреда” щодо тих проблем, які слід розв’язати Україні для того, щоб отримати позитивне рішення по ПДЧ у грудні, не свідчить про глибоке розуміння ситуації. Якщо Україна на чолі з президентом буде розглядати комплекс завдань на період “до грудня” як суто технічний та дипломатичний – результату не буде.

Насамперед, слід розпочати принципово новий діалог із суспільством на тему євроатлантичної інтеграції з метою суттєво змінити тенденції громадської думку, і принаймні за наступні півроку продемонструвати нашим майбутнім союзникам, що у влади є політична воля переконати суспільство у необхідності членства в НАТО – хоча б на тому ж рівні і з тією ж інтенсивністю, як це робиться у питанні Голодомору. Слід продемонструвати, що нова Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2008-2011 роки, яка знаходиться нині на завершальній стадії свого затвердження в Кабінеті міністрів, є дієвим документом, що містить реалістичну та професійно виписану програму заходів, підкріплену належним фінансуванням та інструментами моніторингу виконання та відповідальності – а не черговим папірцем в руках нічим не мотивованого до активних дій Держкомтелерадіо.

Важливо продемонструвати максимально можливу ступінь виконання Цільового Плану Україна-НАТО на 2008 року, зробивши висновки з 2007 р., коли відповідний Цільовий план було провалено за абсолютною більшістю напрямів. Саме оцінка рівня виконання ЦП-2008 стане основним аргументом – чи то на користь, чи то проти надання Україні ПДЧ у грудні. Саме тут закладені ті далеко не технічні, і не дипломатичні, а змістовні та якісні  параметри співпраці та відповідних реформ, які, у разі виконання, можуть стати перепусткою до ПДЧ. І в цьому сенсі не слід нарікати на те, що у більшості випадків, реформи та заходи, передбачені

Держава має забезпечити виконання усіх планів двосторонньої та багатосторонньої співпраці, зокрема, не допустити зриву військових навчань за участю країн-членів НАТО на території України. Про те, що існують серйозні наміри з-за кордону і зсередини України щодо зриву цих навчань, відомо нині всім, і упереджаючи кроки для унеможливлення “феодосійського сценарію” є критично необхідними. Слід зрозуміти, що у 2006 році наші партнери по навчанням, що не відбулися, були ображені не діями кримських пенсіонерів під керівництвом російських депутатів, а тим, що українська держава виявилася повністю безпорадною перед їхнім обличчям.  На відміну від 2006 року, зараз є ухвалений парламентом закон про допуск іноземних військових формувань у 2008 році, однак його наявність зовсім не означає, що спроб зриву навчань під виглядом “народних протестів” не буде – навпаки, вони будуть особливо агресивними саме тому, що сприйматимуться організаторами як акт вирішальної боротьби проти членства в НАТО.

Певне розчарування Бухарестом є очевидним плодом завищених очікувань, сформованих в українському суспільстві насамперед завдяки керівництву держави. Дуже важливо не повторювати таких помилок і в даному контексті - не перетворювати грудневе засідання Північноатлантичної Ради та КУН на черговий “момент істини”. Слід усвідомити, що імовірність того, що “перша оцінка” міністрів у грудні поточного року стане останньою, дорівнює приблизно 50%. Цілком не виключено, що остаточне рішення буде оголошено лише на саміті НАТО, що пройде наступної весни у Страсбурзі та Кілі. Враховуючи це, чи потрібно давати противникам НАТО 50-відсотковий шанс на чергове свято в грудні? Відповідь очевидна.

Президент Ющенко поставив на кон весь свій авторитет у питанні приєднання до ПДЧ. Тож і самому президенту, і Вікору Балозі варто зрозуміти, що політичні ігри, які мають на меті повалення уряду, переформатування коаліції чи створення тимчасового уряду з позначкою “в.о.” можуть призвести до остаточного фіаско його шефа на міжнародній арені, як і всередині країни.

 
В країнах Альянсу помітили ескалацію конфлікту між Банковою та Грушевською. І якщо ще кілька тижнів тому відповідальність за міжусобиці покладалась на Секретаріат Президента, то зараз керівництво уряду активно долучилось до війни на знищення. Юлія Тимошенко розглядає сценарій власної відставки та переходу в опозицію як цілком можливий і, за деяких умов, навіть бажаний варіант для збереження і подальшого нарощування власного президентського рейтингу. Такий стан речей не додає оптимізму в контексті ПДЧ, адже позитивне рішення може бути ухвалене Альянсом лише за умов існування в України повністю легітимного про-євроатлантичного уряду, що спирається на відповідну парламентську більшість. За нинішньої конфігурації парламентських сил такою може бути тільки діюча коаліція та діючий уряд. Будь-який інший формат коаліції (без БЮТ чи без НУНС) передбачає обов’язкову участь Партії Регіонів, яка протягом останніх місяців неодноразово підтверджувала своє несприйняття ідеї членства України в НАТО. Отже, навіть якщо заради повернення у владу Віктор Федорович Янукович наступить на горло власній пісні у питанні НАТО, така чергова зміна позиції ПР не вважатиметься щирою, і результати України щодо ПДЧ будуть нульовими. 

 
Слід звернути серйозну увагу на доволі різкі висловлювання Хав’єра Солани щодо України від 8 квітня, де він чітко визначив пряму залежність успіхів на шляху до ЄС та НАТО від ступеня згуртованості політичного класу та здатності виконувати взяті на себе зобов’язання. Нині Захід посилає Україні чіткий сигнал, щодо того, що успіх євроатлантичних амбіцій має спиратися на консолідовану волю легітимних органів влади, а тому збереження нинішньої парламентсько-урядової коаліції, дієздатного (хоча б у ключових стратегічних питаннях) тандему Ющенка і Тимошенко, є життєво важливим фактором для забезпечення позитивного грудневого рішення НАТО. На жаль, ситуація у цьому питанні станом на кінець квітня виглядає далеко не оптимістичною.