Найбільш вражаючою та негативною виявилася позиція Нідерландів. Базуючись на даних із різноманітних джерел, на засіданні Північно-Атлантичної Ради на рівні міністрів закордонних справ 6 березня, Голандія приєдналася до тієї групи країн, політична поведінка яких по відношенню до України не викликала практично ніяких сумнівів.

Якщо це було дійсністю, що офіційна Гаага підняла руку проти приєднання України та Грузії до початку реалізації Плану дій щодо набуття членства після Бухарестського Самміту НАТО, тоді США потенційно втрачають ще одного, дуже важливого союзника на європейському континенті. На тлі того, що голандські підрозділи спільно з америкацями, британцями та австралійцями несуть найбільш важкий тягар на півдні Афганістану, де, можливо, вирішується як доля місії, так і майбутнє афганської держави. Так, можливо, й майбутнє Північно-Атлантичного Альянсу.

Важко передбачити долю «помаранчевої революції», якщо б її дні не співпали з нідерландським, а не з люксембурзьким, наприклад,  президенством у ЄС та особистою позицією прем’єра Балкененде. І саме «країна тюльпанів» остаточно вирішила питання про так звану «європейську конституцію», положення якої були відверто спроектовані на різке зниження ролі НАТО в євро-атлантичних координатах безпекового співробітництва з перспективою його повного демонтажу.

В Брюсселі 6 березня Україні, фактично, сказали «ні» шість «євроатлантичних союзників». Майже безпомилково можна вести мову про те, що промовчали, але приєдналися до цього табору ще три-чотири країни. Міріади та ієрархії оцінок, що лунали до, під час і одразу після засідання Ради можна класифікувати по свого роду вісхідній, як за ступенем, скоріш за все помилкового та некоректного сприйняття, так і стратегічного проектування.

На самому низькому рівні знаходиться безапеляційна позиція щодо надзвичайно низького рівня підтримки самої ідеї членства в НАТО серед українського населення. Але про яке НАТО ведеться мова? Про НАТО часів протистояння єдиній світоглядній загрозі або про НАТО часів «стратегічних канікул» 90-х років, або про сучасне НАТО без якогось окресленого бачення свого майбутнього? Якщо про такий Альянс, тоді рівень підтримки серед українців у 20 % можна розцінювати для НАТО в якості дуже схильного авансу. А неадекватність сигналів від вищого керівництва країни на тлі глибокого несприйняття надскладних процесів у трансатлантичному середовищі та майже істеричних, але рефлекторно зрозумілих, дій опозиції, робить показник у 20 %  майже фантастичним.

На більш високому рівні знаходиться російська протидія. Напевно, заради її посилення було прийнято рішення про запрошення «вже майже не президента» Путіна до румунської столиці. Розділена «путінським бізнесом» Європа, схоже на все, просто боїться. Але цей острах має складну внутрішню природу, що для пост-модернової конструкції ЄС вочевидь. І, скоріш за все, стає очевидним, що для багатьох в ЄС російський фактор виявився більш потужним, аніж клятви про трансатлантичну солідарність та «подальше розширення зони стабільності та безпеки» на європейському континенті. Кондолізза Райс у Брюсселі майже визнала це. Але яким чином вона могла діяти на тлі «політичного слабкого» Буша та враховуючи надскладну внутрішньополітичну боротьбу у себе на батьківщині?

Ще більш високий рівень несе безпосереднє, як наполягають багато хто з європейців, відношення до перспектив стратегічної союзницької узгодженості всередині Альнсу, що може бути ще більш трансформована вже навіть у разі приєднання України  та Грузії до виконання ПДЧ. На цьому рівні навряд чи приймаються до уваги надзвичайно важливі аспекти перерозподілу тягара як політичної, так і мілітаритської відповідальності серед майбутніх аплікантів.

І практично «зелене світло» для Хорватії, Албанії, Македонії – найбільш яскраве підтвердження такої поведінки. Як і попередні дві хвилі, «адріатична хвиля» знову стає історико-психологічним та морально-політичним актом та знову немовби повертаючи Альянс до минулого.

«Українська хвиля» та «грузинська хвиля», за всіма ознаками, поки що розбиваються о найбільш високий та небезпечний рівень – стратегічний. «Бухарестська катастрофа» України, що насувається, може стати, і скоріш за все стане, надзвичайно глибоким, черговим євро-атлантичним водорозділом після Іраку 2003-року. Серед шести опонентів – чотири- учасники сумно відомого «шоколадного самміту»  у передмісті бельгійської столиці Тервюрені наприкінці квітня 2003 року.

Тервюрен – «ніж у серці Європи» та «рана в євро-атлантичних відносинах, що незагоюється».  Так дописували тоді багато хто з європейських та американських аналітиків та експертів. Бухарест реально ризикує стати «другим Тервюреном», тільки з більш фундаментальними наслідками. Але в Україні, так як і в Грузії, повинні чітко усвідомлювати, що вони стають, схоже на те, абсолютно природніми детонаторами. На іх місці міг опинитися хтось інший, наприклад, Білорусь.

Після закінчення засідання Ради стало майже зрозумілим, що три країни «Адріатичної Хартії», фактично, зрівнялися у своїх шансах стати на один крок до запрошення до НАТО.

Поза сумнівом, Хорватія не викликала сумніві й до цього. Згідно оцінок «Freedom House» 2007 року, країна знаходиться в ранзі «вільних», а тоді як Албанія та Македонія мають статус «частково вільних». До початку широкомасштабної урядової кампанії щодо підтримки вступу країни до НАТО, цей рівень коливався на позначці у 30 %. Після дуже важких президентських виборів у Сербії у лютому, рівень підтримки членства Хорватії у НАТО виріс відразу до 50 відсотків. А після подій у Белграді, пов’язаних з проголошенням незалежності Косово та нападом, зокрема, на посольство Хорватії, підтримка вступу зросла вже до 67 %.

В Албанії підтримка вступу до НАТО взагалі знаходиться на захмарній позначці у 90 %.

Найбільш складна ситуація розгортаться навколо Македонії. На тлі того, що 64 % населення складають саме титульна нація, 25 % - албанці, а решта відноситься до турок, циган, сербів та інших груп. І відношення між православними македонцями а етнічними албанцями, хоча й були урегульовані Охрідською угодою, є джерелом потенційного конфлікту. Але всі національні групи в країні майже категоричні щодо необхідності вступу до НАТО. Головним бар’єром наразі виявляєтся назва країни. Дуже тривалі переговори навколо цього із Грецією не принесли позитиву. Компроміс «Подвійної формули» не влаштовує офіційни Афіни і Греція весь час погрожує ветувати запрошення Македонії до НАТО, але країна може своїми ж «зусиллями» знайти себе в ізоляції.

І поза сумнівом,  незалежність Косово стане дуже потужним стимулом для одночасного запрошення всіх трьох аплікантів до лав Альянсу.

Надпринципові суперечки навколо стратегії політики розширення Альянсу були посилені ще одним ключовим викликом – долі місії в Афганістані. Оцінити прогрес як здійснення ISAF, так і операції Сполучених Штатів «Enduring Freedom» видається надзвичайно важким завданням. З цим погоджуються політичні лідери та ведучі світові аналітикию Не викликає сумнівів єдине: декілька років здійснення абсолютно іншої за своєю природою місії вивели НАТО на принципово іншу траекторію розвитку, подолавши свого роду «пункт неповернення». Міністри закордонних справ спільно погодилися щодо необхідності схвалення в Бухаресті концептуального документу, яким будуть намагатися визначити критерії для успіху НАТО на афганській землі на протязі трьох – п’яти років. Можна припустити, що «афганський документ» стане одним із найбільш важливих, що будуть схвалені в румунській столиці.

Але цей документ також, в разі його затвердження, може викликати надзвичайно серйозні політичні турбулентності у низці європейських столиць, в першу чергу, мова йде про Берлін.

                    *                                      *                                                                           *

Верховний Головнокомандувач веде Україну до найбільш жорстокої зовнішньополітичної поразки з моменту набуття незалежності, яка напряму може бути пов’язана з безпековими та оборонними викликами.

Якимось чином можна розтлумачувати, фактично, втечу з Іраку, коли Грузія збільшила свою присутність вже до рівня двох тисяч військових, та до сих пір невизнання Косово. «Бухарестську катастрофу», якщо вона станеться, пояснити не вдасться.

Замість того, щоб «поглянути в очі» своїм візаві у Берліні, Люксембурзі, Гаазі, Брюсселі та Мадриді, український Верховний Головнокомандувач вирішив «дивитися в очі» диктаторам у Москві, Астані та Душанбе.

P.S. Перемога іспанських соціалістів на загальних парламентських виборах, схоже, стала останнім «внеском» у відмові Україні. 

Скорочена версія статті під назвою "Бухарестська катастрофа" (назва від "Української правди") розміщена на сайті "Української правди" за адресою - http://www.pravda.com.ua/news/2008/3/14/73074.htm