АНАЛІТИКА

26.02.2008 | Україна як «стратегічна сирота Європи» на тлі євроатлантичної дивергенції
Олексій Коломієць - Президент Центру європейських та трансатлантичних студій

“Не існує альтернативи, окрім як здійснити
амбітний процес перегляду мети НАТО та
його трансформації. Ми повинні перебудувати Альянс,
ми повинні переосмислити його. Це є тим, що вимагається”


Із доповіді FAES «НАТО: Альянс Свободи»


Чи могли батьки-засновники та ті, хто підписав Північно-Атлантичний Договір, передбачити у 1949 році, що створюючи один із найбільш успішних в історії військово-політичних альянсів, його принципова стратегічна, політична та ідеологічна єдність трохи менш ніж через півсторіччя виявиться під питанням самого існування?


Для України, як одного із наймовірних у близькому майбутньому, аплікантів на входження до трансатлантичної сфери безпеки та оборони, ці виклики набувають особливо драматичних форм. На жаль, все менш впевненості в тому, що ані нинішнє політичне керівництво, включаючи відповідальних за національну безпеку та оборону, ані тим більше її реальні опоненти, будуть спроможні вибудовати та імплементувати стратегію «конвергенційного та інтегрованого» курсу по відношенню до глибинних трансформаційних процесів в єдиній, зв’язуючій ланці «Заходу», якою виступає лише НАТО.


Друге питання, можливо, видається ще більш складним. Чи могли Сполучені Штати, як принципові архітектори двох утворень - НАТО та Європейського Союзу – спроектувати гарантії їх успішного існування та перспективного розвитку? І чи могли бути спроектовані, а ще більш, імплементовані механізми взаємного стимулювання та заохочення до спільних дій, що надали б змогу суттєво загальмувати, якщо не виключити, теорії та  практичні реалії пропозицій щодо «демонтажу» єдиного трансатлантичного інституту з боку апологетів загальноєвропейської ідеї та творців гранд-проекту Конституційного Договору, майже відверто спроектованого «вбити» НАТО. Та наскільки наполегливими та цілеспрямованими, а не часом виключно зверхніми були американці в спробах переконати всіх європейських союзників у необхідності початку радикальної трансформації як самих себе, так як європейських та союзницьких інститутів.


Повна відвертість примушує відповісти негативно на обидва питання. Безжалісна історична політична логіка, паралельно розвиваючи дві – трансатлантичну та загальноєвропейську – ідеї, призвела інститути, що їх символізують, до роздоріжжя.


Україна як «цілком нова Європа» та політична трансформація НАТО


І чи існують реальні передумови виходу на українську політичну авансцену фігур, які будуть мати як політичну волю, так і стратегічне бачення для синхронізації, або можливо втілення випереджальних політик України по відношенню до надзвичайно болісного та відверто непередбачуваного «трансформаційного маршу» Альянсу? Ключовим в цьому аспекті, та надзвичайно жорстко, постає питання щодо українського залучення до підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО.


Таке залучення, що скоріш за все, враховуючи політичні обставини, буде мати неформальний характер, принципово надасть можливість Україні розпочати паралельну, але нагальну, підготовку до змін своїх базових документів. Серед цих документів ключові позиції займають Стратегія національної безпеки та Військова доктрина. Навіть, якщо процес підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО, а скоріш зa все, так і станеться, виявиться надважким, а можливо непереборним, Україна, в будь-якому випадку, отримає неперевершений зиск.  Безпекове та стратегічне позиціювання України наполегливо вимагатиме відповіді на болючі питання, які в модифікованому від зазначених в /1/ вигляді, можна сформулювати наступним чином:


• Чи буде спроможна Україна в перспективі розділити з членами НАТО бачення його майбутнього?



• Якщо таке бачення буде тотожнім, наскільки реальними для України стануть шанси трасформації  спільних теоретичних розрахунків у практичні та високоефективні внески для майбутніх місій  та операцій НАТО з усього спектру інтенсивності?


Пошук на ці питання на тлі продовження трансформації НАТО, але найголовніше – початку принципової стратегічної дивергенції по обидва боки Атлантики – справа невдячна. Дивергенції, сприйняття якої не було спроектовано в принципові положення Вашингтонського Договору. Та й навряд чи могло бути спроектовано. Не варто піддаватися ілюзіям, що сприйняття може бути вибудовано у формі міжнародно-військових договорів. Сприйняття, якщо воно єдине, безумовно, передбачає єдність стратегічного мислення, яке, базуючись на адекватній політиці, вибудовує відповідні інституціональні архітектури на той чи інший період часу.


Абсолютно очевидно, що спроби штучного формування компромісів у рамках існуючих структур та механізмів на основі умиротворення не противника, а немовби союзників, в сфері надзвичайної необхідності реагування на найбільш небезпечні виклики сучасного розвитку, практично завжди призводять до політики природнього відторгнення та формування свого роду «анти-коаліцій». Північно – Атлантичний Альянс не став щасливим виключенням із його внутрішніми механізмами через стримування союзників, викликали неприховане політичне озлоблення, стимулюючи противників та призводячи до втрат ще більш драматичних.


Справжнє значення та застосованість знаменитої статті 5 Вашингтонського Договору для величезної кількості навіть беззастережних прихильників максимально швидкого входження в НАТО може стати майже шоком. Вже в Косово, не кажучи про операцію в Афганістані, ключовий сенс статті 5 був принципово деформований, якщо не дезавуйований в цілому. Та чи передбачалося з самого початку повномасштабне застосування «знаменитої союзницької статті»? Сучасна й, скоріш за все, майбутня практика НАТО надають однозначну, негативну відповідь.


Наскільки політично відштовхуючим стане політичне трактування 5-ої статті для багатьох нинішніх та майбутніх членів Організації Північно-Атлантичного Договору? Та чи стане відштовхуючою взагалі?


Для України таке кардинальне питання не виникало раніше, не виникне воно, скоріш за все, й в майбутньому. Але Україна, майже гарантовано, буде діяти саме відповідно духу 5-ої статті, а тим більше можливої її модифікації. Певно у когось, чи в Сполучених Штатах, чи в Європі, постане потреба до відомих термінів «стара» та «нова» Європа додати ще один – «цілком нова Європа» (a Very New Europe).


«Альянс завжди був вразливою організацією, зіткаючись із кризами, що перемежовувалися одна за одною», - справедливо зауважують автори аналітичної доповіді іспанського Центру FAES «НАТО: Альянс Демократії» /2/. Але всі попередні кризи, вихід Франції з об’єднаних військових структур, грецько-турецький конфлікт, розміщення ракет середньої дальності дії на європейському континенті, мали, так званий, внутрішній характер та жодним чином не несли загрози самому існуванню організації. Стратегічна дивергенція приховує загрозу фундаментальну, що, окрім складової «політичної психології», має й реальну військово-технічну складову.



Відвертою реальністю ставало те, що структури НАТО та союзницькі зобов’язання ставали все більш неефективними та примарними до свого роду «політичного примусу» заради досягнення хоча б приблизної адекватності.



Колишній керівник Військового Комітету НАТО та Командувач Штабом Військових Сил ФРН генерал Клаус Науманн відверто заявляє про те, що в Європі (читай ЄС) відсутні ключові засоби, які гарантують інформаційну перевагу, стратегічну мобільність, точність наведення для ведення операцій поза європейським континентом. В результаті, взаємо- сумісність із силами США знаходиться в стані ризикової небезпеки, яка поглиблюється, та яка веде до ерозії політичного взаєморозуміння.



Але, не викликає сумнівів, що успіх у надзвичайно складному процесі трансформації засобів ведення війни не може бути досягнутий, коли не існує узгодженої точки зору відносно цілей застосування цих засобів. Видається, що найбільш принципові та стратегічно важливі питання щодо майбутнього НАТО були в полі зору щорічної конференції Генерального Секретаря Альянсу 2005 року, які в найбільш концентрованому вигляді можуть вміститися в єдиний вислів: “Яким чином, коли і де повинні використовуватися трансформовані засоби Альянсу, якщо така трансформація досягне успіху?”.



Колишній міністр національної оборони Литви Гедімінас Кіркілас був максимально відвертим: “Країни Північно-Атлантичного Договору повинні досягнути згоди відносно того, яким викликам повинен протидіяти Альянс і які виклики повинні бути сферами діяльності інших структур”.



Коло замкнулося. Головною загрозою єдності Альянсу є втрата raison d’etre, іншими словами мети існування організації, що призводить до необхідності розробки та схвалення нової Стратегічної Концепції нового НАТО. Синхронізація підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО та імплементація українського Плану дій щодо набуття членства може стати свого роду «чарівним ключом» для  виходу з кола загрози єдності Альянсу. Самміт 2011 року в цьому надважкому процесі може стати вирішальним.



І абсолютно очевидно, що якщо нова Стратегічна концепція, нехай навіть формально, надасть гарантію євроатлантичному Альянсу  знову поєднати свої зусилля та готовність до реальних дій, тоді Україна повинна рішуче вітати таку Стратегію. Якщо Стратегія віддасть перевагу майбутньому НАТО як «клубу, в якому його члени поділяють визначені цінності», ставлення України до такого «клубу» навряд чи стане прихильним. Але чи будуть хоч які перспективи у такого НАТО-клубу?



Ініціатива «Глобального партнерства» та стратегія майбутнього розширення як путівник для  нового НАТО?



Глибока криза, народжена “іракським питанням”, не могла не стати прелюдією до наближення початку найбільш принципових за своєю суттю дебатів навколо природи та подальшого розвитку трансатлантичних відносин, в цілому, та НАТО, як єдиного, поки що, інструменту втілення, зокрема.



“НАТО було відхиленням від норми”, - справедливо визнає один із найбільш блискучих світових аналітиків Роберт Кеген. Наскільки потужними повинні бути політичні стимули по обидва боки Атлантики, щоб таке “відхилення” було життєвим і, що найбільш важливо, ефективним, хоча б в найближчому спостережному майбутньому? Чи так зване «українське питання» спроможно зробити це «відхилення» ще більш очевидним, або навпаки?



Імпульси щодо розгортання надскладних дискусій навколо розвитку Альянсу почали надходити та знайшли своє відображення у послідовних подіях:



- щорічній Мюнхенській конференції з питань безпеки 15 лютого 2005 року;



- самміті НАТО в Брюсселі 22 лютого 2005 року;



- щорічній конференції Генерального Секретаря НАТО в Брюсселі 14 квітня 2005 року;



- проблематикою розміщення елеметів ПРО США в Чехії та Польщі, та



- надзвичайно складною ситуацією із виконанням місії НАТО в Афганістані.



“Промова Шрьодера” на Мюнхенській конференції 2005 року, яка була виголошена міністром оборони ФРН, викликала стан, близький до осуду та цілковитого несприйняття, особливо серед американських представників. Головна теза німецького канцлера про те, що “НАТО не є більше основним трансатлантичним форумом прийняття стратегічних рішень” була сприйнята ними як відвертий сигнал для створення нових альтернативних структур.



Майже за збігом обставин, але за декілька днів до появи “Промови Шрьодера” на сайті одного із найбільш авторитетних європейських аналітичних утворень – Центру європейської політики – наближеного до вищого офіціозу ЄС, з’являється, за суттю, стратегічний маніфест  “В напрямку до обновлення трансатлантичного співтовариства”. Ключові положення цього маніфесту звелися до наступного:



по-перше, НАТО не є більш місцем, на яке спираються трансатлантичні відносини. Більше того, сумнівно, що НАТО є саме тим інститутом, який в змозі подолати ті виклики, з якими зіштовхнулися США та Європа;



по-друге, не існує трансатлантичного геостратегічного форуму, який був в змозі поєднати США та ЄС. Таким чином, настав час вироблення нового договору США-ЄС.



Поза всіляких сумнівів, на тлі таких політично знакових виступів та публікацій жорсткі заяви американських ультраконсерваторів, які закликають “врятувати НАТО від Європи” (читай ЄС) не виглядають занадто викличними.


Вперше стаття розміщена на сайті "Українська правда" за адресою - http://www.pravda.com.ua/news/2008/2/26/72156.htm



Але новим та дуже серйозним конфліктом всередині НАТО і який міг би бути превалюючим на Ризькому, а тепер вже й на Бухарестському самміті, може стати ініціатива або концепція «Глобального Партнерства» НАТО.


 
Доволі впевнено можна стверджувати, і це ствердження майже ні для кого не є таємницею, що вступ Чехії, Угорщини, Польщі наприкінці 90-х минулого сторіччя, а тим більше семи країн у 2004 році, був жестом історико-психологічної та політично-моральної справедливості, а не безпеково-стратегічною необхідністю для євро-атлантичного середовища, особливо на тлі цілого періоду після падіння Берлінської стіни, коли НАТО перебувало у стані свого роду «канікул».


Ведучі аналітики майже не розходяться у твердженнях, що інтеграція нових членів виявилася набагато більш складним процесом ніж предбачалося, в першу чергу, в царині адаптації до стандартів НАТО. По-друге, реальний внесок новачків у мілітарний потенціал Альянсу коливається біля нульової позначки, що викликає загрозливе відчуття «несення невідповідних зобов’язань», що ставить ще більш гострим питання щодо подолання так званої «відсутності солідарності».


І що, напевно, є одним із принциповим. Всі країни, які долучилися до НАТО під час останніх хвиль розширення, були свого роду продуктами концепції партнерства, яка мала за мету підтримку політичного порядку у центрально-східноєвропейському регіоні.


Навесні 2004 року, колишній посол США в НАТО Ніколас Бернс виступив із ідеєю «розширення альянсу демократій», яка містила пропозицію створення всередині Альянсу нового комітету, в тому  числі, західно-орієнтованих неєвропейських держав, здатних підтримувати військові місії НАТО у світі.



Спочатку залишаючись поза критикою, дана ідея була піддана відвертому осуду після виступу американського посла в НАТО у січні 2006 року в школі Північно-Атлантичного Альянсу у німецькому Обераммергау. Вікторія Нуланд запропонувала створити новий «Глобальний Форум Партнерства» в якості принципового кроку модернізації Альянсу на тлі реалій світу пост-11-го вересня з одночасним припиненням функціонування Ради Євро-Атлантичного Партнерства.



Таке стратегічне нововведення, за думкою німецького аналітика доктора Карла-Хайнца Кампа, відмінно від концепції «партнерства» в двох сферах. По-перше, з політичної точки зору «Глобальне Партнерство» спрямовано не на підтримання порядку, а сфокусовано на меті безпеки. По-друге, концепція базується на принципі залучення найбільш передових засобів ведення сучасних війн. Не дивно, що такий вид «партнерства» не знайшов схвалення у багатьох європейців. На тлі природного занепокоєння щодо потенційного та подальшого зниження впливу європейських союзників у Альянсі, виникає й ціла низка інших важливих запитань.



Серед них, на  основі яких критеріїв і хто буде визначати кандидатів на членство у «Форумі»? Чи не будуть розмиватися демократичні принципи «сумісності» з Альянсом при розгляді потенційного членства таких стратегічно важливих країн, як Пакистан? Якими можуть бути умови «військових» внесків до структури? Яка роль буде відводитися нейтральним європейським країнам (Швеції, Фінляндії, Австрії та Швейцарії), а також Росії, як «спеціального» партнера НАТО? 


 
Окрім того, запропонована концепція повністю сумісна із положеннями нині діючого Чотирьохрічного Оборонного Огляду Міністерства оборони США, в якому визначена мета трансформації «статичних альянсів» у «стратегічне партнерство» з тими країнами, які здатні забезпечити проведення сучасних військових операцій. На зустрічі міністрів закордонних справ, яка відбулася 22 квітня 2006 року, Генеральний Секретар НАТО заявив: «Так як НАТО здійснює свої операції на стратегічній відстані, це означає, що існує необхідність для діалогу з іншими зацікавленими націями… НАТО стає альянсом із глобальними партнерами». Тим самим, підтверджуючи, що ідея концепції символізує визнання початку трансформації НАТО із євроцентричного оборонного альянсу в інститут безпеки з глобальною сферою застосування військової сили. І вже глобальний характер буде впливати на процес подальшого розширення за рахунок країн, що розділяють цінності НАТО та мають спільні інтереси – включаючи, Австралію, Бразилію, Японію, Індію, Нову Зеландію, Південну Африку та Південну Корею.



Ключові пропоненти «Глобального НАТО» Іво Даадлер із Інституту Бругінзу та Джеймс Голдгейєр із Ради зовнішніх зв’язків у своїй широко відомій статті /3/ справедливо підкреслюють, «НАТО повинно розглядати таке глобальне партнерство не як кінцеву мету, а як перший крок на шляху до формального членства». А наявність перспективи членства для неєвропейських країн буде вимагати відповідних змін 6 та 10 статей Вашингтонського Договору.


 
«Глобальне Партнерство» автоматично стає пов’язаним із концепцією майбутнього розширення, яка все частіше згадується як «концепція розширення навпаки», а саме: не експорт демократії в регіони партнерства, а своєрідний «імпорт» демократичих держав та засобів до НАТО. Така концепція розширення однозначно буде свідчити про, як ключову тенденцію, мілітарне збагачення Альянсу для успішного та ефективного виконання нинішніх та майбутніх місій Альянсу. Більше того, деякі із аналітиків пропонують НАТО припиняти переговори щодо вступу, якшо тий чи інший кандидат не буде відповідати критеріям «додаткових цінностей» або «added values». За цієї тенденції, критерії «додаткових цінностей», або якщо можна, «абсорбційна спроможність» НАТО буде базуватися на:



- спільності у поглядах на виклики;
- хоча б спільності щодо трансформації;
- хоча б адекватного фінансування з боку аплікантів.


Для України початок реальної імплементації ініціативи «Глобального Партнерства» може призвети до необов’язковості залучення до виконання Плану дій щодо набуття членства.


В свою чергу, «глобальне розширення» НАТО може викликати побоювання, що нове НАТО буде зіткатися з проблемами знаходження консенсусу щодо того, коли та яким чином діяти. Тут доречними стають пропозиції, в тому числі з контраверсійної доповіді /4/ щоб замість блокування рішення, країни, що не погоджуються, можуть робити додатки до відповідного рішення, або утримуватися від внеску до будь-яких операцій. Позитивні рішення можуть прийматися на основі кваліфікованої більшості із застосуванням процедури конструктивного утримання, що буде виключати можливість блокування рішення більшості. При цьому, в подальшому, стимулюючи меншість до приєднання, маючи на увазі, й в тому числі, кардинально нові механізми формування бюджету Північно-Атлантичного Альянсу та відмини нині існуючого, але відверто застарілого принципу «кошти знаходяться там, де вони впали».



Але не можна погодитися із пропозиціями авторів щодо виключення Північно-Атлантичної Ради із сфери застосування нової системи ухвалення рішень. Поза сумнівом, кардинальні питання – ухвалення стратегічних концепцій, застосування 5-ої статті, розширення, фундаментальні відносини із іншими міжнародними організаціями – повинні залишатися під юрисдикцією «консенсусного ухвалення рішень».



В разі трансформаційного неуспіху, на Північно-Атлантичний Альянс може чекати стратегічна поразка. В такому разі, якщо для уникнення такої поразки, як передрік колишній іспанський прем’єр Хосе Марія Азнар, «стане потреба в новій структурі та навіть із новою геометрією, нехай буде так». Тоді нинішні українські дебати навколо перспектив приєднання до ПДЧ будуть видаватися відверто примітивними та смішними. Хоча по суті, вони такими є й насправді.


Вперше стаття була розміщена на сайті "Українська правда" за адресоюhttp://www.pravda.com.ua/news/2008/2/26/72156.htm


Джерела


1. Rafael L. Bardaji for Strategic Studies Group, ‘Prospects for a New NATO Strategic Concept’, ISN Security Watch, October 10, 2007



2. FAES Study, ‘NATO: An Alliance for Freedom’, 2005



3. Ivo Daalder and James Goldgeier,’ Global NATO’, Foreign Affairs, September/October 2006



4. Klaus Naumann, John Shalikashvili, The Lord Inge, Jacques Lanxade, Henk van der Breemen, ‘Towards  Grand Strategy for an Uncertain World – Renewing Transatlantic Partnership’, 2008


USERS COMMENTS

Ваше ім'я
Ваша поштова скринька
Заголовок
Ваш відгук
Залишилось сомволів
| | | Додати в вибране
Пошук
Підписка
Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України
Інститут євро-атлантичного співробітництва
Центр "Україна - Європейський вибір"
Defense Express
Центр європейських та трансатлантичних студій

Rambler's Top100 Rambler's Top100


Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження"
Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Центру інформації та документації НАТО в Україні
© 2004 - 2024. ЄВРОАТЛАНТИКА.UA
Всі права захищено.

Даний проект фінансується, зокрема, за підтримки Гранту Відділу зв'язків із громадськістю Посольства США в Україні. Точки зору, висновки або рекомендації відображають позиції авторів і не обов'язково збігаються із позицією Державного Департаменту США.
На головну Анонси подій Новини Аналітика Топ новини та коментарі Мережа експертів Про проект