Останнім часом відносини по лінії Україна – НАТО – табуйована тема в Україні. Передусім, пов’язати цей дивний для післяреволюційної України феномен можна з наближенням парламентських виборів 2006 року. І хоча, з одного боку, Українська сторона окреслила свої зовнішньополітичні пріоритети, серед яких членство у ЄС та НАТО, з іншого боку, загроза втратити електорат з рудиментарними уявленнями щодо “агресивного антирадянського блоку” бере верх над здоровим глуздом. Відтак, є підстави вважати, що такі симптоми як делікатне утримання української влади від коментарів стосовно членства в Альянсі та надмірно затягнута процедура підписання Цільового плану Україна – НАТО на 2005 рік є свідченням підготовки до виборів у Верховну Раду у 2006 році і ситуація залишиться незмінною аж до знаменної дати проведення зазначених виборів.

Ймовірно, як позитив можна оцінити те, що, незважаючи на надмірну чутливість українських політиків до електоральних настроїв та неспроможність змінити громадську думку щодо НАТО, спотворену брутальними маніпуляціями напередодні президентських виборів в Україні, деякі напрями співробітництва України з НАТО все ж таки не було законсервовано “до кращих часів”. Серед них парламентський вимір співпраці.

Коли йдеться про парламентський вимір сівробітництва України з НАТО, роботу Верховної Ради України, то тут треба привернути увагу до кількох основних аспектів. Зокрема, Верховна Рада здійснює двостороннє співробітництво з відповідними структурами НАТО; парламентом ведеться законодавча робота, спрямована на адаптацію національного законодавства до стандартів держав-членів НАТО; зрештою, прерогативою Верховної Ради України є право визначати основні напрями зовнішньої політики нашої держави.

 Що стосується співробітництва парламенту з НАТО, то тут, насамперед, треба виокремити співпрацю з Парламентською Асамблеєю НАТО. В рамках роботи цієї структури забезпечується зв’язок між Альянсом та парламентами країн-партнерів. Парламентарії країн-членів та партнерів Альянсу працюючи у рамках Парламентської Асамблеї НАТО забезпечують наявність сполучної ланки між НАТО, урядами країн-членів та національними парламентами.

Парламентська Асамблея НАТО являє собою форум, на якому парламентарі зустрічаються для розгляду питань, що становлять спільний інтерес. Цінність такого форуму полягає в тому, що необтяжені обмеженнями, які накладає, скажімо, статус дипломата або офіційного речника держави, депутати дозволяють собі зачіпати гострі теми і висловлювати власні думки щодо міжнародної ситуації, яку штаб-квартира Альянсу та характеризує більш дипломатично і прагнучи “нікого не образити”. Свою роль в цьому грає те, що Асамблея – структура, яка є цілком незалежною від НАТО, проте своєю роботою вона надає можливість національним парламентам брати до уваги інтереси Альянсу при визначенні національного законодавства. З іншого боку, і Альянс цікавиться позицією Асамблеї, оскільки міжурядові рішення, ухвалені в його рамках, мають бути належним чином політично схвалені відповідно до власних національних процедур у парламентах держав-членів. Поза тим, Асамблея дає чітке уявлення стосовно поглядів громадськості та парламентаріїв на політику Альянсу. В цьому сенсі Асамблея відіграє не пряму, але важливу роль у формуванні міжнародної політики, а її рекомендації та рішення передають урядам та парламентам країн, іншим організаціям, а також Генеральному секретарю НАТО.

Україна, поряд з 16 іншими державами-партнерами Альянсу, має в ПА НАТО статус асоційованого члена. Це дає змогу українським парламентаріям брати участь у роботі Асамблеї та в дебатах, що відбуваються в ній.

Крім того, співробітництво з Асамблеєю здійснювалось і по лінії роботи Спільної моніторингової групи "Верховна Рада України - Парламентська Асамблея НАТО". На засіданні групи, що відбулося 3-4 березня 2003 року, і українська, і натівська сторони прийшли до висновку, що після Праги завдання групи мають бути значно поглиблені та актуалізовані відповідно до нових умов. Відтак, було створено Міжпарламентську раду Україна-НАТО. Основною метою діяльності Ради є обмін думками щодо розвитку стосунків між Україною і НАТО і зміцнення їх на законодавчому рівні.

 
Місяць тому, 27-28 квітня 2005 року у Києві відбулося розширене засідання Міжпарламентської ради Україна – НАТО, яке стало фактичним продовженням діалогу у Вільнюсі, але вже на парламентському рівні. В засіданні взяли участь Голова Верховної Ради України, депутати парламентів держав-членів НАТО, українські парламентарі, а також представники українських міністерств та відомств.
 В ході зазначеної зустрічі увагу привертає декілька тез. Зокрема,  Перший заступник Міністра закордонних справ А. Бутейко повідомив  присутніх про те, що кредит довіри, який має нова влада у громадян України вона виправдовує своєю налаштованістю ефективно працювати, а щодо НАТО зазначив, що основним своїм завданням на цьому напрямі МЗС бачить об’єктивне інформування населення про діяльність Альянсу, створення ефективної системи контролю і координації діяльності органів державної влади у процесі євроатлантичної інтеграції і наголосив, що демократична Україна – член НАТО сприятиме подальшому розширенню і розвитку демократії, в тому числі і у Російській Федерації.

Зарубіжні парламентарі вітали такі позиції України і зі свого боку обіцяли підтримку крокам нової української влади на шляху до НАТО та ЄС. На переконання учасників форуму, перспективи набуття Україною членства в Альянсі є реальними як ніколи.  Поза тим, присутніми на засідання парламентарями з Литви та Латвії було наголошено на тому, що Україна також отримала значний потенціал для врегулювання Придністровського конфлікту та для демократизації Білорусі. Балтійських парламентарів також цікавила реакція України на постімперські синдроми у Росії та реакція України на вияви таких синдромів. Останній факт є особливо показовим, оскільки свідчить про те, що на рівні парламентів, особливо у нових країнах-членах ЄС відбувся певний злам. Якщо раніше до України ставилися хоча й приязно, проте з обережністю, то нині це не лише приязнь, а і готовність підтримувати українські ініціативи.

 Перший заступник Міністра оборони Л. Поляков, який теж був доповідачем на засіданнні, повідомив, що у Міноборони ведеться активна робота щодо досягнення Збройними силами України стандартів Альянсу, а також щодо соціальних заходів з підтримки військовослужбовців, оптимізації систем управління, модернізації озброєнь та військової техніки, а також професіоналізації збройних сил до 2010 року.

 Що стосується відносин у трикутнику Україна – НАТО – Росія, то з цього приводу висловився співголовуючий на засіданні народний депутат О.Зарубінський. У ході свого виступу він наголосив, що після зустрічі міністрів закордонних справ у Вільнюсі НАТО вкотре заявила, що двері організації відкриті, але вперше було сказано про те, що вони відкриті для України. О.Зарубінський також звернувся до представників держав-членів НАТО з проханням роз’яснити російським лідерам, що вступ України до НАТО нічим не загрожує Росії, оскільки це вступ не “проти” когось, а вступ “за”. За цінності країн Альянсу, за демократію, за свободу, за спільну боротьбу проти загроз ХХІ століття.

 З високою ймовірністю можна говорити проте, що подібні тези, поряд із запевненнями у підтримці ініціатив України будуть озвучені і на засіданнях ПА НАТО у Любляні, що проходитимуть з 27 по 31 травня цього року у м.Любляна.

На жаль, підсумовуючи усе сказане можна дійти ряду невтішних висновків. Незважаючи на значну підтримку України з боку парламентарів держав “нової Європи” Росія, як спараведливо відмічають експерти, не надто переймається просуванням нашої держави до НАТО. Вочевидь, це пов’язано з тим, що російська сторона не сподівається від України якихось несподіваних кроків. Прикро, але практика показує, що Кремль має рацію і українська еліта, у своїй більшості, дійсно не готова визначитись, які інтереси вона ставить на перше місце – електоральні чи національні.

Якщо така ситуація і дійсно протримається аж до парламентських виборів, то є всі шанси, що мине позірна і нетривала ейфорія щодо потенціалу України не тільки у Західної Європи, але й у найближчих демократичних сусідів України і тоді феномен постреволюційної України стане для всього світу далеко не найкращим взірцем.