АНАЛІТИКА

15.05.2007 | Президентські вибори у Туреччині: „перевірка на міцність” принципів лаїцизму та демократії
Марина Дяченко «УКРІНФОРМ» - Спеціально для "Євроатлантичної України"

Туреччина вже традиційно відіграє активну роль у міжнародному житті. І це не дивно, адже ця країна – претендент на вступ до ЄС, одна з провідних країн-членів НАТО та один з ключових гравців Причорномор’я. Проте у квітні Туреччина опинилася у центрі уваги світової спільноти ще з однієї причини – через політичні події, які мають важливе значення не лише для самої Туреччини, а й для світу, і у першу чергу, для Близького і Середнього Сходу та Європи. 16 квітня у Туреччині стартував президентський марафон, який протягом місяця мав визначити, хто 16 травня в одинадцяте очолить країну, адже саме цього дня завершилися повноваження чинного президента Туреччини Ахмета  Недждета Сезера. Водночас старт президентської кампанії поклав початок внутрішньополітичній, системній і, за словами деяких аналітиків та оглядачів, конституційній кризі в країні.



Туреччина є країною зі змішаною формою правління (президентсько-парламентською). Президент країни, відповідно до основного закону Туреччини, втілює єдність та неподільність держави та нації, має домінуюче положення у державному механізмі. Під час останніх президентських виборів главу держави у Туреччині, за чинною на сьогодні конституцією, мав обрати парламент за поданням політичних партій терміном на сім років без права бути переобраним. Претендент на президентське крісло обов’язково має бути надпартійною фігурою, а не представляти інтереси однієї з партій. Голосування по кандидатурам проходить у чотири етапи, причому у першому та другому турі кандидату в президенти необхідно набрати 367 голосів у 550-місцевому меджлісі (парламенті), або заручитися конституційною більшістю. Для перемоги у третьому турі достатньо лише простої більшості, не менше 276  голосів.



Початок президентського марафону різко активізував процес поляризації сил на внутрішньополітичній арені. З одного боку – чинний президент, армія, провідні профспілкові та громадські організації країни, ректори понад 70-ти університетів, основні опозиційні політичні партії та відомі представники ділових кіл. З іншого – правляча проісламська Партія Справедливості та Розвитку (ПСР) на чолі з чинним прем’єр-міністром Тайіпом Ердоганом, яка здобула переконливу перемогу на загальних парламентських виборах 2002 року і закріпила цей успіх на виборах до місцевих органів влади; її однопартійна більшість, більшість ПСР у меджлісі, яка дозволяє ПСР приймати необхідні закони і рішення, незважаючи на протидію опозиції, та впливова частина національного бізнесу.



Після тривалих консультацій Тайіп Ердоган не виставив своєї кандидатури на посаду президента, як прогнозували оглядачі. Кандидатом від правлячої партії республіки був обраний його заступник, міністр закордонних справ Туреччини Абдуллах Гюль. Другим кандидатом від партії  ПСР був зареєстрований Ерсонмез Ярбай, який за десять хвилин до початку голосування в парламенті зняв свою кандидатуру. Оприлюднили так званий календар виборів, де визначили дати проведення усіх чотирьох етапів голосування. Отже, звичайний виборчій процес, який тим чи іншим чином відбувається чи не у кожній країні світу. Але в цей момент у Туреччині почалися події, які показали, що старт президентської кампанії поклав початок внутрішньополітичній кризі.



Опозиція, представлена у найвищому законодавчому органі країни провідними партіями – Народно-республіканська партія (НРП), Партія Вітчизні (ПВ) та Партія Вірного Шляху (ПВШ), не запропонувала своєї кандидатури і бойкотувала перший тур виборів. У результаті єдиний кандидат на посаду президента Туреччини Абдуллах Гюль таємним голосуванням не набрав необхідної кількості голосів для перемоги у першому турі: в турецькому парламенті 353 депутатських мандати має ПСР, що не дозволяє їй самостійно забезпечити конституційну більшість. НРП одразу ж виступила з вимогою анулювати результати першого туру голосування та звернулася до Конституційного суду з відповідним поданням.



Слід зазначити, що президентські вибори в Туреччині завжди проходили непросто. Лише двічі главу держави вдалося обрати одностайно: тоді країну очолювали її засновник Мустафа Кемаль Ататюрк і його послідовник Ісмет Іненю. Частіше президента обирали під час третього туру – саме так були обрані три останніх глави держави Тургут Озал, Сулейман Демірель та чинний президент Ахмет Неджет Сезер. Цього разу виборчій процес в Туреччині пішов за несподіваним сценарієм, що викликало більше запитань, аніж відповідей навіть у досвідчених аналітиків. Що ж стало причиною жорсткого протистояння сторін цього разу?



„Шерше ля фам”, - кажуть французи, коли щось трапляється. Як не дивно, цей вислів доречний і для Туреччини. Виявляється, активну реакцію суспільства викликала не кандидатура чинного міністра закордонних справ сама по собі, а його дружина. Вона – правовірна мусульманка, покриває голову хусткою. І той факт, що дружина Гюля як перша леді країни (у разі його обрання президентом) представлятиме Туреччину як на внутрішньодержавних, так і на міжнародних заходах у хустці, є неприйнятним у принципі. Сучасна Туреччина – країна світська, дотримується лаїцизма, і сьогодні турецьке суспільство не бажає терпіти прояви ісламу в країні навіть у символічному вигляді. Для багатьох турок, для яких принципи Ататюрка щодо чіткого розподілу релігії та політики, невтручання політики у релігію і навпаки, тобто світського ладу Туреччині є непорушними протягом десятиліть, цей факт є просто неприйнятним. Це й сколихнуло суспільство, незважаючи на щирі запевнення Гюля, що у разі його обрання президентом країна і надалі буде світською та демократичною.



Окрім цього, є ще одна причина жорсткого протистояння сторін. Раніше політичні партії знаходили консенсус між собою і висували у парламенті узгоджену кандидатуру, яку меджліс схвалював. Цього разу прем’єр-міністр Ердоган вважав, що без проблем заручиться підтримкою депутатів парламенту для забезпечення перемоги свого кандидата вже у першому турі, і під час підготовки кандидатури від своєї партії не провів жодної зустрічі з опозицією, що й стало, ймовірно, його тактичною помилкою. Висунення кандидата на посаду президента від ПСР - партії поміркованих ісламістів - на думку опозиції, могло призвести до ісламізації Туреччини та руйнування її світських засад. А непримирима позиція лідера НРП Деніза Байкала, який побачив у цих діях ПСР загрозу лаїцизму та демократичним принципам Туреччини, не дозволила йому та іншим опозиційним партіям піти на компроміс. У турецьких містах пройшли масові багатотисячні, а подекуди і мільйонні  демонстрації на захист світського ладу під гаслами: „Туреччина була світською державою, світською і залишиться”.



Водночас, старт президентської кампанії в Туреччині супроводжувався жорсткими заявами Ахмета Неджета Сезера і генерального штабу збройних сил країни. „Політичний режим в Туреччині стикається з найсерйознішою загрозою за весь час існування країни. Уперше основоположні цінності світської Туреччини стали предметом відкритих зазіхань. Внутрішні та зовнішні сили спільно діють для досягнення єдиної мети”, - заявив турецький президент. На його думку, зовнішні сили виношують плани щодо перетворення світської Туреччини на так звану „республіку ліберального ісламу” для того, щоб представити її в якості моделі для мусульманських країн. За словами турецького президента, „Туреччина може бути моделлю для регіону лише як світська, демократична і правова країна, і у цьому сенсі вона готова поділитися своїм досвідом державності”.



Армія, яка ретельно спостерігала за процесом обрання президента країни, також одразу відреагувала на результати першого туру. Генштаб збройних сил Туреччини у ніч на 28 квітня, тобто одразу після проведення першого туру голосування по кандидатурі Гюля, виступив з різкою заявою на адресу керівництва країни. „Не слід забувати, що турецькі збройні сили є рішучим захисником лаїцизму, і за необхідності вони відкрито і чітко висловлять свою позицію щодо захисту світського ладу. Ніхто не повинен сумніватися у цьому”, - констатувалося у заяві генштабу турецьких ЗС. Турецька опозиція охарактеризувала таку заяву як заклик до проведення загальних дострокових парламентських виборів та демарш на адресу уряду Ердогана. Очевидним є факт, що армійське керівництво стурбувала перспектива, що представник проісламських сил обійме найвищу державну посаду в Туреччині.



 Слід зазначити, що чинний президент та керівництво ЗС Туреччини і раніше неодноразово попереджали уряд Ердогана щодо неприпустимості спроб ісламізації країни. Але цю заяву турецьких військових можна розцінити як найбільш жорстку за останні десять років. Це, у свою чергу, викликало певну тривогу союзників Туреччини на Заході, де ряд аналітиків став розглядати можливість варіанту чергового військового перевороту. І це не марні тривоги – армія в Туреччині вже тричі здійснювала зміну влади військовим шляхом (у 1960, 1971 і 1980 роках). Окрім цього, під тиском військових у 1997 році від влади був відсторонений глава уряду, лідер ісламістів Неджметтін Ербакан. США та Європейський Союз, занепокоєні нинішньою ситуацією в Туреччині, заявили про свою підтримку демократичних процесів в країні та застерегли турецьку армію від втручання у політичний процес, наголосивши при цьому, що армія має залишатися поза політикою і продемонструвати свою відданість демократичним принципам.



 Зараз немає причин говорити про загрозу ісламізації Туреччини. Останні події, і особливо демонстрації на захист світського ладу, показали, що турецьке суспільство залишається непохитно відданим принципам Ататюрка, хоче жити у світській країні і прагне досягти європейського рівня в усіх сферах громадського та політичного життя.



Отже, на тлі гострого політичного протистояння 1 травня Конституційний суд Туреччини виніс рішення про анулювання результатів першого туру президентських виборів, між іншим, уперше за всю історію турецької Республіки. Після того, як на переголосування першого туру президентських виборів знов не прийшла конституційна більшість, Абдуллах Гюль зняв свою кандидатуру на президентську посаду. Парламент оголосив про припинення процедури виборів через відсутність кандидата на посаду. Відповідно до Конституції, президента Туреччини мав обирати вже новий парламент, сформований у результаті дострокових парламентських виборів, призначених на 22 липня цього року.



Однак парламент ухвалив минулого тижня ще одне важливе рішення –  пакет змін до Конституції, які стосуються процесу обрання президента країни. Проект державної реформи був внесений на розгляд парламенту ПСР після того, як президентські вибори зайшли у глухий кут. Відповідно до нього, глава держави буде обиратися шляхом всенародного голосування терміном на п’ять років з можливістю одного переобрання, а парламентські вибори проходитимуть раз на чотири роки. Важливою пропозицією змін до Конституції є також пункт, який передбачає, що пропонувати своїх кандидатів на посаду глави держави зможуть лише партії, які на останніх парламентських виборах подолали 10%-ий бар’єр голосів. На сьогодні із 21 зареєстрованої партії лише три, включно з ПСР, мають реальні шанси впоратися із цим завданням. Якщо Ахмет Неджет Сезер затвердить пакет конституційних змін, то вибори нового президента і парламенту можуть відбутися одночасно – 22 липня. У разі ветування чинним президентом запропонованих змін, питання проведення загальних президентських виборів буде винесено на загальнонаціональний референдум.



Деякі аналітики, між іншим, вважають саме цей пункт однією з головних причин різкої активізації на початку травня переговорів між лідерами провідних політичних партій. З метою отримання максимальної кількості голосів на майбутніх парламентських виборах вони розпочали політичне об’єднання як лівих, так і правих партій. Так, 5 травня лідери Партії Вітчизни та Партії Вірного Шляху Еркан Мумджу і Мехмет Агар об’єдналися і створили нову Демократичну партію (ДП), яку очолив Мехмет Агар. Він заявив, що ДП „відкриє нову сторінку в політиці і нормалізує політичне життя в країні”. Крім того, можна стверджувати, що на „правому фланзі” політичного спектру Туреччини з’явився новий „важковаговик”, який може реально протистояти ПСР, щоправда, за умови відсутності в новій партії протиріч щодо розподілу портфелів та кадрових призначень.



Аналогічні переговори, хоча й не дуже успішно, відбуваються й на „лівому фланзі”. Їх проводять лідери НРП Деніз Байкал і Демократичної лівої партії (ДЛП) Зекі Сезер. У разі об’єднання цих двох партій електорат лівіше від центру, а він у Туреччині немалий, буде автоматично зорієнтований на нову партію, яка також зможе скласти відчутну конкуренцію ПСР у боротьбі за голоси виборців на майбутніх дострокових загальних парламентських виборах у липні.



Правляча партія Туреччини, у свою чергу, має вирішити питання, хто буде виконувати обов’язки президента країни після 16 травня, коли завершаться повноваження Ахмета Недждета Сезера. Останній, у свою чергу, заявив про намір лишитися на посаді доти, доки не буде обраний новий глава держави.



Отже, ще зарано говорити про подолання внутрішньополітичної кризи в Туреччині, спричиненої нездатністю чинним складом парламенту обрати нового главу держави. Ухвалення парламентом рішення щодо проведення дострокових парламентських виборів дещо зменшило ступінь протистояння на політичній арені країни. З іншого боку, незважаючи на заяви високопосадовців про відсутність негативного впливу політичних подій у Туреччині на економіку країни, ряд турецьких та західних експертів констатують реальну перспективу погіршення показників її розвитку в цьому році, що може призвести, зокрема, до відтоку іноземних інвестицій. Єдиною сферою, на яку політична криза в Туреччині точно не вплине, буде туризм, адже він є "священною коровою" для країни. І  хто б не знаходився при владі в Туреччині, завжди буде розуміння того, що удар по туризму - це у першу чергу удар по економіці країни, що є неприпустимим.



Говорячи про розвиток системного конфлікту в Туреччині, можна констатувати, що він став своєрідною „перевіркою на міцність” демократичних принципів та демократичних інститутів в країні, яку країна пройшла досить успішно. Одним зі свідчень цього є факт, що жодна сила в Туреччині, включно з партією влади, не оскаржувала рішення Конституційного суду. Усі події під час виборчої кампанії проходили у рамках парламентаризму та демократичних принципів. Турецьке суспільство довело свою зрілість. Окрім того, кризові події стали каталізатором процесу політичної консолідації суспільства, проявом чого стало об’єднання політичних партій.



Що стосується європейських перспектив Туреччини, то, за словами комісара ЄС з питань розширення Оллі Рена, політична криза в Туреччині жодним чином не вплине на переговори з Анкарою щодо членства в Євросоюзі. Представники Єврокомісії не виключили можливості проведення у першій половині цього року переговорів між ЄС і Туреччиною ще по двом-трьом статтям інтеграційного досьє. Нагадаємо, що у березні цього року ЄС і Туреччина розпочали переговори по другому розділу інтеграційного досьє „Підприємства і промисловість”. Загалом переговорний процес ЄС з Туреччиною, який розпочався у 2005 році, включає 35 розділів. За оцінками експертів, переговори по вступу Туреччини в ЄС можуть тривати ще 10-15 років.



Потенційну загрозу подальшому просуванню переговорного процесу ЄС з Туреччиною становить новообраний президент Франції Ніколя Саркозі. Переконаний противник „безмежного розширення” Євросоюзу, Саркозі під час своєї передвиборчої кампанії виступив категорично проти прийняття Туреччини до ЄС: „За часів мого президентства Туреччина не стане членом Євросоюзу”. За словами Саркозі, його позиція ґрунтується не на політичних, ідеологічних чи релігійних мотивах, а на тому простому факті, що Туреччина не є частиною Європи, а відноситься до Малої Азії. За його словами, місце Туреччини не в ЄС, а у союзі середземноморському.



Франція може очолити блок країн ЄС, які виступають проти подальшого розширення організації за рахунок включення до неї таких країн, як Туреччина, Грузія та Україна. На думку багатьох аналітиків, для Туреччини, так само як і для Грузії та України, європерспективи наразі виглядають майже примарними. Крім того, можна припустити, що процес інтеграції цих кандидатів до ЄС з приходом Саркозі очікуватимуть додаткові труднощі. Невідомо, наприклад, які методи застосує Саркозі для того, щоб заблокувати вступ Туреччини до Євросоюзу.



Зі свого боку, турецька  влада сподівається, що новообраний французький президент перегляне своє ставлення до європейських прагнень Анкари, а його обрання на посаду президента Французької Республіки позитивно позначиться на розвитку відносин Парижа та Анкари.



Отже, турецьких виборців чекають парламентські та президентські вибори. Поки що невідомі кандидати на президентське крісло, але відомо одне: Туреччина успішно пройшла "перевірку на міцність" принципів лаїцизму та демократії і залишатиметься світською та демократичною країною, що довели події під час останньої президентської кампанії.



USERS COMMENTS

Ваше ім'я
Ваша поштова скринька
Заголовок
Ваш відгук
Залишилось сомволів
| | | Додати в вибране
Пошук
Підписка
Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України
Інститут євро-атлантичного співробітництва
Центр "Україна - Європейський вибір"
Defense Express
Центр європейських та трансатлантичних студій

Rambler's Top100 Rambler's Top100


Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження"
Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Центру інформації та документації НАТО в Україні
© 2004 - 2024. ЄВРОАТЛАНТИКА.UA
Всі права захищено.

Даний проект фінансується, зокрема, за підтримки Гранту Відділу зв'язків із громадськістю Посольства США в Україні. Точки зору, висновки або рекомендації відображають позиції авторів і не обов'язково збігаються із позицією Державного Департаменту США.
На головну Анонси подій Новини Аналітика Топ новини та коментарі Мережа експертів Про проект