АНАЛІТИКА

27.04.2005 | Самміт ГУАМ: “Невиправдані надії чи позитивні зрушення?"
Наталя Беліцер - Інститут демократії імені Пилипа Орлика

Самміт ГУУАМ, що відбувся в Кишинеу минулої п'ятниці, залишив у багатьох учасників та акредитованих журналістів змішані почуття. З одного боку, начебто закладені міцні основи для подальшої ефективної взаємодії держав-учасниць (принаймні, тих чотирьох, чиї президенти взяли безпосередню участь у цьому заході) в таких важливих сферах, як економічна співпраця, включно зі створенням зони вільної торгівлі між державами ГУАМ; використання транзитного потенціалу, тобто забезпечення надійного транспортування енергоносіїв від Каспійського регіону до європейських енергетичних ринків; спільні зусилля у напряму євроінтеграції; співпраця в гуманітарних галузях, зокрема освіти, культури, туризму, спорту тощо. Відмінність нинішньої ситуації від попередніх, не зовсім вдалих, спроб країн-членів ГУУАМ задекларувати й впровадити в життя такі самі наміри полягає у тому, що після "кольорових революцій" у Грузії та Україні, еволюційного, але рішучого демократичного поступу Молдови і поступового усвідомлення спільних з цими державами інтересів Азербайджану, політична воля урядів і суспільств у цьому регіональному об'єднанні створює, нарешті, реальний шанс для здійснення зазначених цілей.

Чому ж тоді увечері 22-го квітня, коли ще не встигла завершитися офіційна церемонія закриття самміту, РИА "Новости" вже опублікувало статтю під назвою "В Кишиневе завершился саммит "неоправдавшихся надежд""?

Відповідь на це запитання, безсумнівно, шукаймо в очікуванні прориву у подоланні сепаратистських конфліктів, що й досі створюють серйозні загрози регіональній стабільності й безпеці та  перешкоджають демократичному розвиткові країн-членів ГУАМ. Йдеться про Карбахський (вірмено-азербайджанський), південно-осетинський та абхазький (на території Грузії) і, насамперед  - Придністровський конфлікт між Республікою Молдова (РМ) та самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою (ПМР). З усіх чотирьох так званих "заморожених" конфліктів останній має найвищі шанси на позитивне розв'язання завдяки чинникам, що відрізняють його від інших. По-перше, цей конфлікт не має етнічного забарвлення, бо на території  Придністров'я проживають такі самі етнічні групи, що й у решті Молдови (найбільша з них - молдовани - складають біля 40 % населення, українці - 32 %, росіяни - 24-26 %). По-друге, ПМР межує тільки з Україною і не має, на відміну від Абхазії та Південної Осетії, спільного кордону з Росією, що суттєво зменшує актуальність загрози приєднання  сепаратистських територій до Російської Федерації. По-третє, за весь час, що минув після припинення вогню влітку 1992-го року, не відбулося жодного зіткнення між жителями лівого й правого берегів Дністра, і у пересічних жителів і РМ, і ПМР ніколи не спостерігалося найменшого бажання вирішувати проблеми статусу чи будь-які інші проблеми політичного чи геостратегічного характеру зі зброєю в руках.

Зважаючи на географічне розташування придністровського регіону, історичне минуле, коли ця територія входила до складу УРСР, та значну кількість етнічних українців - а тепер вже й громадян України, - потенційний вплив нашої держави, яка є одним з медіаторів й посередників так званого "п'ятистороннього" формату переговорного процесу між РМ і ПМР (крім двох сторін конфлікту, в ньому беруть участь ОБСЄ, РФ і Україна), міг бути вирішальним.

Однак протягом усіх попередніх років цього не відбувалося, бо уряд кучмівської України, декларативно підтримуючи територіальну цілісність і державний суверенітет Республіки Молдова, насправді не зробив жодного позитивного внеску в напряму подолання сепаратистського, жорстко авторитарного режиму "президента ПМР" Ігоря Смірнова, замість того завжди виступаючи на боці Москви. Тому здійснення сподівань на рішучу підтримку з боку оновленої України процесів реінтеграції  ПМР у Республіку Молдова стало б воістину доленосним. Таким чином була б доведена принципова можливість вироблення й відпрацювання дієвих механізмів подолання не тільки придністровської кризи, а й інших заморожених конфліктів на території країн-членів ГУАМ. Це також було б гідним підтвердженням ролі  нової України  як регіонального лідера на пострадянському просторі.

Такі надії і сподівання базувалися, зокрема, на оголошеному Україною намірі представити на самміті ГУУАМ власний план урегулювання Придністровського конфлікту. Але від самого початку ці наміри викликали більше питань, ніж позитивних відгуків, насамперед, тому, що вони розроблялися в режимі цілковитої секретності, невідомо ким. Прізвища конкретних авторів, а також інституцій, на які було покладене це відповідальне завдання, залишалися невідомими не тільки представникам громадянського суспільства й експертної спільноти України, а й урядам сусідніх держав - в першу чергу, Молдови. Можна зауважити, що односторонній підхід до вироблення власного плану України перевершив навіть жорстко розкритиковані світовою спільнотою дії Кремля, за допомогою яких восени 2003-го року Росія намагалася провести свій план врегулювання конфлікту шляхом федералізації РМ, - так званий Меморандум Козака. Перевершив тому, що розробляючи його без узгодження з ОБСЄ та Україною, Кремль принаймні намагався зробити це за згоди уряду РМ (за свідченням аналітичних оглядачів, Дмитро Козак протягом кількох місяців підготовки свого плану відвідав Кишинеу понад 20 разів, в той час як напередодні самміту, президент РМ Володимир Воронін повідомив, що його уряд і досі не ознайомлений з українським планом).

Тому не дивно, що оприлюднений, нарешті, "секретний" український план викликав хвилю незадоволення громадськості Молдови й певне розчарування голів держав - учасників і спостерігачів самміту ГУАМ. Хоча в ході самміту було зазначено, що це ще не сам план, а тільки головні принципи, на якому він має базуватися, - тепер вже відкриті для обговорення й узгодження всіма зацікавленими сторонами, - поруч з тим, прозвучала й заява, що остаточний план Україна представить через три тижні. А беручи до уваги значні протиріччя між спільною Декларацією, підписаною чотирма президентами країн-членів ГУАМ, і певними позиціями запропонованих Україною "семи кроків" як основи врегулювання конфлікту, підстави для пересторог не тільки залишаються, а може, й збільшуються.

В першу чергу це стосується перших "двох кроків", сутність яких полягає в тому, що Україна пропонує адміністрації Придністров'я створити необхідні умови для розвитку в регіоні демократії, громадянського суспільства та багатопартійної системи як регіонального, так і загальнодержавного рівня. Далі пропонується найближчим часом провести вільні й демократичні вибори до Верховної Ради Придністров'я як представницького органу цього регіону Республіки Молдова. "Третім кроком" є заклик до ЄС, ОБСЄ, Росії. США та інших демократичних країн забезпечити, разом з Україною, контроль за проведенням  вільних та демократичних виборів у Верховну Раду Придністров'я.

Замість детального аналізу того, що це означає з огляду на реалії зміцнілого сепаратистського режиму ПМР, який спирається і на власну армію та інші силові структури, і на все ще не виведені з території Придністров'я збройні сили РФ, уявімо собі, що під час найвищого  розпалу сепаратистських пристрастей в Криму, тодішньому кримському президенту Мєшкову та його адміністрації запропонували те саме, що зараз пропонує Україна адміністрації Смірнова. До того ж, зверніть увагу, запропонувала не українська центральна влада чи якась міжнародна організація, а сусідня держава, скажімо, Росія. Як відомо, в стосунках Київ-Сімферополь нічого подібного не відбулося, і перший президент Криму залишився єдиним у цій іпостасі, оскільки в березні 1995-року ВР України, замість намагань продовжити безплідний діалог з сепаратистським кримським керівництвом, просто скасувала посаду й офіс місцевого президента разом з усіма законодавчими актами, що встиг ухвалити парламент автономії. І саме таким чином спромоглася ефективно подолати небезпечну хворобу сепаратизму в цьому найбільш проблемному регіоні України.

До цього треба додати, що текст запропонованих Україною "семи кроків" дещо відмінний від усної презентації цього документу президентом Віктором Ющенком (згідно з повідомленнями ЗМІ, цей план був попередньо обговорений і узгоджений з президентом Румунії Трояном Бесеску). Так, у своєму виступі президент України наголосив на тому, що "цей план буде сформований на базі європейських стандартів і Конституції Молдови". Якщо вважати цю фразу (відсутньою в опублікованому тексті) ключовою, то нелегітимний уряд і адміністрація Придністров'я не можуть вважатися повноцінним суб'єктом переговорного процесу, тим більше партнером, від якого очікують забезпечення розбудови демократії та громадянського суспільства, а також проведення  вільних і чесних виборів. Знов-таки спираючись на певні аналогії, це дорівнює ситуації з "третім туром" виборів президента України, коли наявність великої кількості міжнародних спостерігачів і суттєве зменшення рівня фальсифікації в процесі голосування на сході України не надто вже й змінило його результати. Бо, як неодноразово підкреслювали українські політики, тривале масове "зомбування" місцевого населення, цілеспрямована анти-опозиційна пропаганда регіональних та російських ЗМІ таки призвела до формування перекривлених уявлень у свідомості переважної частини населення, зокрема,  Донецької та Луганської областей. А тепер уявіть собі, що значно агресивніша анти-Західна, анти-НАТОвська та проросійська пропаганда триває протягом не кількох місяців чи навіть років, а понад десятиліття. Тобто будь-якому неупередженому аналітику цілком зрозуміло, що в умовах повної інформаційної блокади, залякування й залежності населення Придністров'я результати швидко призначених виборів, найімовірніше, будуть цілком відповідати запланованим Придністровською адміністрацією, незалежно від кількості і якості спостерігачів.

Насамкінець, необхідно звернути увагу і на певну невідповідність запропонованих Україною принципів врегулювання Придністровського конфлікту з положеннями й риторикою прийнятої на самміті спільної Декларації. Останній документ обіцяє значно рішучішу й послідовнішу боротьбу з сепаратистськими анклавами країн ГУУАМ, ніж то випливає з українських пропозицій. Наприклад, одне з принципових положень Декларації підкреслює важливість рішень Стамбульського самміту ОБСЄ щодо виведення російських військових та вивезення російської зброї з території Молдови та Грузії, і закликає всі країни - члени ОБСЄ максимально сприяти виконанню зобов'язань Росії згідно з цими рішеннями. Нічого подібного в українських пропозиціях не знаходимо.

Ці та низка інших протиріч дозволяють припустити, що керівництвом України ще не вироблено єдиних, узгоджених (принаймні на рівні різних інституцій та органів влади) уявлень щодо шляхів і механізмів розв'язання Придністровського конфлікту. Тим більше з дальнім прицілом - використання як можливої моделі для подальших аналогічних процесів на території інших держав - членів ГУУАМ. За таких обставин, відсутність обіцяної "прозорої й відкритої" публічної політики у питанні, що має велике значення не тільки з точки зору іміджу й престижу нашої держави, а й безпосередньо для багатьох наших громадян та суспільних інститутів, загрожує можливостям виконання Україною ролі справжнього регіонального лідера, що користується авторитетом та повагою інших, у чомусь слабкіших, партнерів. А підрив довіри до нової української влади з боку інших країн - членів ГУУАМ означатиме не тільки ускладнення перспектив перетворення цієї організації на потужного й впливового регіонального гравця, а й перешкоду на шляху прискореного спільними зусиллями процесу інтеграції в європейські та євроатлантичні структури, що є нашою спільною метою.     

 

 

 


USERS COMMENTS

Ваше ім'я
Ваша поштова скринька
Заголовок
Ваш відгук
Залишилось сомволів
| | | Додати в вибране
Пошук
Підписка
Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України
Інститут євро-атлантичного співробітництва
Центр "Україна - Європейський вибір"
Defense Express
Центр європейських та трансатлантичних студій

Rambler's Top100 Rambler's Top100


Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження"
Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Центру інформації та документації НАТО в Україні
© 2004 - 493. ЄВРОАТЛАНТИКА.UA
Всі права захищено.

Даний проект фінансується, зокрема, за підтримки Гранту Відділу зв'язків із громадськістю Посольства США в Україні. Точки зору, висновки або рекомендації відображають позиції авторів і не обов'язково збігаються із позицією Державного Департаменту США.
На головну Анонси подій Новини Аналітика Топ новини та коментарі Мережа експертів Про проект